Ділимося сумною вісткою, що 20 вересня 1994 р. у Мюнхені помер на 79 році життя подвижник ідей Патріярха Йосифа та всеціло відданий робітник у Божому Винограднику о. Євген Гарабач. Покійний о. Євген прожив різноманітне бурхливе життя у служінні Богові — Христовій Церкві й українському народові за його незалежність.
Євген Гарабач народився у Відні 1 січня 1915 р. у священичій родині о. Стефана Гарабачів, у якій, крім Євгена, були ще дві дочки, себто сестри покійного Ярослава й Ольга, замужня Козак. Батько Євгена був на парафії у Перемишльщині в селі Мацьковичі. Середню освіту Євген закінчив у Перемишльській гімназії у 1933 р. Слід підкреслити, що Євген був добре фізично збудований, займався легкою атлетикою. До речі, як добрий спортовець був головою спортового клюбу при гімназії, який називався «Сяноцька Чайка» у роках 1932-33. У 1933 році Євген закінчив середню школу в Перемишлі, склавши іспит зрілости. Скоро після того був заарештований і звинувачений за участь у відомій у той час «шкільній акції», це був спротив проти насильного польонізування українських шкіл. Був засуджений, здається, на п’ять років, але була дана амнестія, і після двох років ув’язнення Євген Гарабач вийшов на волю.
Слід підкреслити, що генерація Євгена Гарабача виростала у період після програних визвольних змагань. У той час народжувалась, росла і розвивалась націоналістична течія, яка оформилась в Організацію Українських Націоналістів (ОУН) і взяла на свої плечі боротьбу за самостійність і незалежність українського народу. Євген включився в ряди ОУН і був її активним членом. Після виходу з тюрми вступив до спортового товариства Перемишля «Сокіл», де активно працював і брав участь у спортових змаганнях.
Згодом переїхав до Відня на студії, де почав студіювати економію. Тут, у Відні, Євген Гарабач разом з покійним Любомиром Ортинським працювали в мережі ОУН. Після розколу ОУН, що стався в 1940 p., вони обидва заявились за Степаном Бандерою. Євген Гарабач і Любомир Ортинський у 1942 р. були арештовані за приналежність до ОУН і сиділи в концентраційному таборі у Дахау. Це не належало до легкого життя, але Євгенові Гарабачеві вдалось уціліти. Після звільнення з кацету Євген деякий час жив у Іннсбруці — Австрія, але згодом переїхав до Мюнхену. Євген безперебійно працював у сітці ОУН та брав активну участь у суспільно-громадському житті. У повоєнні роки Євген працював у фінансовій референтурі теренового проводу ОУН у Німеччині. Покійний закінчив високі студії і одержав дипльом інженера-економіста.
Євген Гарабач одружується з Марією з дому Мицько, музикознавцем-диригенткою хору у Мюнхені. Подружжя Гарабачів Господь нагородив чотирма синами, які сьогодні всі є на своїх незалежних позиціях. Покійний ввесь час був активним членом ОУН, і коли знову постав розкол у 1954 р. Євген оприділився по стороні ОУНз, себто по стороні Зенона Матли і Лева Ребета.
Мабуть, десь глибоко, на дні його душі постійно жевріло бажання піти шляхом батька, себто стати робітником1 Божому Винограднику — священиком. Таки це бажання перемогло і Євген закінчив богословські студії і був висвячений 5 листопада 1978 р. у Студіоні — Рим св.п. Патріярхом Йосифом. Якщо не помиляюсь, то цей священичий стан робив Євгена найбільш щасливим у його житті. Коли на терені Англії на церковному відтинку постала голосна криза, Патріярх Йосиф послав о. Євгена Гарабача на пароха лондонської парафії (1978-1983). Згодом о. Євген був на парафії у Гантері, Нью-Йоркському штаті (1984-1985), де був дуже люблений. Після цього повернувся до Мюнхену. Отець Євген був активним у Християнському Робітничому Русі у Німеччині.
Справді о. Євген був гарною, милою, товариською і працьовитою людиною, відданий своєму покликанню, добрий душпастир і великий український патріот. Отець Євген належав до тих щасливців, що дожив до днів українського релігійно-церковного і національного воскресіння. Був на українських землях і був учасником перепохоронення свого святителя св. п. Патріярха Йосифа у Львові, на Святоюрській горі. З повищого бачимо, що покійний о. Євген пройшов успішно нелегкий життєвий шлях, видержав до кінця і став перед престолом Всевишнього з книгою свого життя, яку засипав добрими ділами служіння Христовій Церкві й своєму українському народові. Хай пам’ять про нього іде з роду в рід. Дружині пані Марії і синам висловлюю глибоке співчуття.
Микола Галів
