Здається, що це було тількищо, як 7 вересни 1984 р. перервалась нитка життя у Вічному Місті, на 92 році життя, світлої нам’яти Патріярха Києво-Галицького і всієї України, Помісної Української Католицької Церкви, їх Святости Йосифа. Відійшов незрівняний борець за Христову Церкву, за її єдність з Апостольською Столицею, за це євангельське — щоб усі були одно — і незалежність, самостійність і соборність українського народу.
Історичного українського Першого Листопада ц.р. сповниться рівно п’ятдесят років з того часу, як після смерти Слуги Божого Андрея його наслідник Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий перебрав керму Української Католицької Церкви. Не довго прийшлось Блаженнішому Митрополитові Йосифові на волі керувати кораблем нашої Церкви, бо дуже скоро більшовицькі окупанти, ув’язнивши його, позбавили волі. Ні в часі його ув’язнення, ні в часі допитів і тортур, ні в часі його заслання ні одного разу не відмовлявся від йому дорученої керми Українською Католицькою Церквою. Блаженніший Митрополит Йосиф гідно, достойно і з честю сповняв свій святий обов’язок як ієрарх, митрополит і глава Української Католицької Церкви, чим він поставив ім’я ієрарха Христової Церкви на високий п’єдестал. Блаженніший Йосиф, як тільки міг, використовував найменшу нагоду і писав послання до своєї пастви, закликаючи вірних не до помсти, але сильної віри і любови. Таким незмінним, відданим главою Помісної УКЦеркви залишився до кінця свого багатотрудивого і творчого життя.
Болюча вістка про смерть глави Помісної УКЦеркви Патріярха Йосифа блискавично рознеслась по усіх закутках вільного і не вільного світу, де тільки жили вірні його Церкви. Покликав Всевишній Господь до себе керманича нашого церковного корабля Патріярха Йосифа в часі розбурханих хвиль чужого моря, який прямував до спокійних, затишних берегів. Їх Святість Патріярх Йосиф, як відданий працівник у Божому Винограднику, все був приготований кожної хвилини стати перед престолом Всевишнього, залишаючи на своє місце наслідника, коадьютора Мирослава-Івана та для його допомоги Крилос Львівської Архиєпархії на чолі з архимандритом Іваном Хомою, які мали дальше керувати кораблем Помісної УКЦеркви.
Щоб відпровадити тлінні останки св. п. Патріярха Йосифа на вічний спочинок, прибули до Риму представники з усіх українських поселень як католицьких, так і православних. Були владики, священики і миряни Української Католицької Церкви, Української Православної Церкви і Римсько-латинської Церкви.
Римське вересневе сонце стояло в зеніті на синьому небосхилі, як на площі перед собором Святої Софії у Римі неслись у небесну височінь хоральні молитви торжественної архиєрейської заупокійної Служби Божої. Залишилась незабутня картина — у квітах вінків стояла труна Патріярха Йосифа, всі владики на чолі з коадьютором Блаженнішим Мирославом-Іваном у червоно-малинових ризах, так же само і священики, високі достойники Римської Церкви, що творили немов коло вселенної. На закінчення похоронних обрядів звучали у поході до підземілля собору Св. Софії на вічний спочинок тлінних останків Патріярха Йосифа жалобно-мелодійні слова — «Святий Боже, святий кріпкий…». А перед багатьма учасниками стояло без відповіді риторичне питання: а що далі?
Коли жарке римське сонце заховалось за гори, у вечірніх годинах після похоронів відбулись традиційні поминки, які відкрив глибоко вдумливим вступним словом архимандрит Любомир Гузар в імені Крилосу Львівської Архиєпархії, подякувавши всім за участь в похоронних обрядах, сказав:
«Прийшли ви з усіх закутків, з усіх наших поселень. Але присутня тут також і наша матірна, наша рідна земля Україна. Ні, не приїхав тут ніхто позавчора чи вчора. А все ж таки Україна тут також сьогодні заступлена.
Насамперед в особі Блаженнішого Львівського Архиєпископа і Митрополита Галицького. Блаженніший Мирослав Любачівський є Архиєпископом княжого города Львова, тим самим він спадкоємець старовинної традиції київських митрополитів, тим самим він голова нашої Церкви, одної, єдиної для нас по цілому світі Української Католицької Церкви, і тому ми вшановуємо його титулом «патріярх»…».
Дальше говорить Архимандрит Л. Гузар: «Україна сьогодні також присутня тут, в крилосі Львівської Архиєпархії. Коли ми, як крилос, під проводом нашого голови о. Івана Хоми вперше офіційно і торжественно вітали нашого нового архиєпископа, ми заявили, що так, як ми старалися всіма силами допомагати у його задумах св. п. Блаженнішого Патріярха Йосифа, так само з не меншим запалом будемо старатися допомагати його наслідникові, Патріярхові Мирославові в служінні нашій рідній Церкві в Україні й на поселеннях».
Також у такому дусі висловлювались майже всі промовці під час поминок. Здавалось, знайдено правильну розв’язку проблеми. Становище було ідеально правильне. Рефлектуючи над вищесказаним, залишилось відкритим питання, чи висловлені думки, прохання, ствердження становища мали будь-який вплив на дальший розвиток подій у нашій УКЦеркві, чи залишились голосом вопіющого у пустині? Правдоподібно, багато чого з того забулось, як також не відомо, що сталося з Крилосом Львівської Архиєпархії, якого життя виявилося дуже коротким, а, може, він ще воскресне! Ні більше, ні менше дуЖе скоро багато з того всього пішло в забуття. Так само скоро забулось унікальне в історії нашої Церкви Завіщання Патріярха Йосифа, яке мало не декляративно-поетичний, але глибоко діловий зміст до практичного здійснення… Відомий голландський монах Ван Страатен, великий приятель нашої Церкви й українського народу, писав про Завіщання Патріярха Йосифа, підкреслюючи, що це «Завіщання»… треба читати не раз і не два, воно повинно бути настільною книгою кожного віруючого українця. Мабуть, не багато було таких, що це «Завіщання» читали, а чи заглядали до нього ті, для яких були вказівки, прохання чи доручення до виконання? Правда, була сповнена воля св. п. Патріярха, і перенесено його тлінні останки з собору Св. Софії в Римі до храму св. Юра в княжому городі Львові, але це ж не все.
Згадаймо тут дещо з цього «Завіщання»:
«… у своєму Слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963 p., заговорив я не про свідчення своє, — воно ж було відоме, — але про Свідчення нашої Української Церкви. Про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити сострадання із страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріяршої гідности».
Дальше Патріярх Йосиф у «Завіщанні» пише, що Апостольська Столиця:
«… хоч не заперечили самої ідеї Патріархату нашої Церкви, ідеї, угрунтованої історією і вимогами церковного життя, які, однак, свою відмову дати — формальну згоду на її завершення — оправдували мотивами політичної «коньюнктури». І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторяється, ними оправдується і їх застосовується у відношенні до наших змагань за завершення повноти прав нашої Церкви в Патріархаті до наших днів».
Ми є безпосередніми свідками й учасниками митарств нашої страждальної Української Католицької Церкви. Чи сказані слова Патріярха Йосифа у його унікальному «Завіщанні» не є святою правдою? Щоденна мова фактів тільки це підтверджує, а таємний лист папського нунція Архиєпископа Антоніо Франка, що був прочитаний на Другому Синоді владик УКЦеркви, щоб не сказати поганого слова, був вершком, як пише Патріярх Йосиф, «політичної коньюнктури».
В іншому місці Патріярх Йосиф пише:
«Чому ж не признати патріяршої гідности Києву, колисці християнства на цілому європейському Сході?
З синівським смиренням, з терпеливістю, але з ясністю заявив я бл. п. Папі Павлові VІ: «Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник… Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатися від Патріярхату».
Патріярх Йосиф дуже добре знав, де лежить причина невизнання патріярхату УКЦеркви, а згодом були виявлені для цього таємничі документи про контакти Апостольської Столиці з московською патріярхією. На превеликий жаль, ці контакти безперебійно по сьогоднішній день продовжуються. Бажалось би, щоб зрячі побачили правду такою, якою вона є, а неоглухлі почули…
Патріярх Йосиф знав ментальність людей, і він у своєму «Завіщанні» звертається до Божого Люду:«… Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всевишній Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я! Але наш патріярхат ми вже маємо!».
З того часу, коли писав своє «Завіщання» Патріярх Йосиф, висловлюючи просьби для своїх наслідників до здійснення, пройшло багато, багато часу, на протязі якого можна було переконатись, що шлях, який вибрав для нашої Помісної УКЦеркви св. п. Патріярх Йосиф, був правильний і належало його продовжувати. Навіть вже після смерти Патріярха Йосифа можна було побачити, що ватиканські чинники керуються не Божими законами, але суто людськими, політичної коньюнктури. Десять років після смерти Патріярха Йосифа, себто десять років керівництва на престолі Києво-Галицького було достатньо часу і чимало незаперечних фактів, щоб переконатись, що доля нашої Помісної УКЦеркви залежить виключно від нас самих.
Блаженніший Патріярх Мирослав має перед собою останню волю Патріярха Йосифа, а поруч з тим безустанні просьби мирян, священиків і навіть деяких владик, а у старій латинській пословиці говориться: «Воля народу — воля Божа», щоб з нагоди десятиліття смерти Патріярха Йосифа і у п’ятдесятиліття смерти Слуги Божого Андрея офіційно прийняв титул «патріярх», так підписувався і так діяв. Це одинокий шлях. Вже час перестати просити Апостольську Столицю про визнання Патріярхату Помісної УКЦеркви, яка навіть у час української державності безсоромно намагається обмежувати нашу Церкву на чолі з Патріярхом Мирославом до границь Львівського Архиєпископства.
Рефлектуючи над історією подій Помісної УКЦеркви у десятліття смерти Патріярха Йосифа, приходиться з болем на серці сказати, що нашу Церкву скривджено і потрактовано по-мачушиному. Водночас можемо бути горді з того, що наша Помісна УКЦерква нічого не винна Вселенській Апостольській Церкві, бо вона все і безперебійно стояла, стоїть і буде стояти за єдність Вселенської Христової Церкви, яку засвідчувала як у минулому, так і сучасному своїм мучеництвом і незлічимими жертвами. Наша Помісна Церква не була і не є в борзі…
Рефлектуючи над цими болючими питаннями нашої Церкви-страдниці, бажається закінчити ці рефлексії словами із «Завіщання» Патріярха Йосифа:
«… Промовмо — Браття! Йдіть слідами Сл. Б. Андрея, який ціле життя посвятив великій ідеї з’єдинення християн, ставши благовісником єдности Христової Церкви! Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські й релігійні громади на українській землі…».
У десятліття смерти Патріярха Йосифа згадаймо не тільки його, як незрівняно величну постать в історії нашої Церкви й народу й глибоко вдумливого богослова, але також відсвіжім у нашій пам’яті його унікальне «Завіщання», у якому є виразно визначений шлях нашої Помісної УКЦеркви.
Микола Галів
