Звичайно, елементарна справедливість вимагає, щоб було покінчено з беззаконням минулого. Однак, сьогодні, здавалось би, цілком законні вимоги нерідко просякнуті реваншистськими настроями. Йдеться насамперед про примусове приєднання греко-католицької громади до Православної Церкви, здійснене після Другої світової війни за наказом «батька народів». Російська Православна Церква не змогла протистояти цьому. Пізніше Патріярх Олексій II від себе особисто та від імени єпископату неодноразово висловлював слова каяття у тому, що не знайшов у собі достатньо сили та мужности, щоб протистояти тиску.
Моя доповідь у рамках теми «Сила та слабкість сучасного екуменічного руху», на превеликий жаль, стосуватиметься скоріше його слабкости, ніж сили.
Звільнення Східньої Европи, символом чого стало зруйнування Берлінської стіни, є грандіозною перемогою над найжорстокішою диктатурою нашого століття. Однак, одночасно вивільнилися й сили, настроєні вороже щодо християнської єдности. У своїй доповіді я зупинюся на ситуації у колишньому Радянському Союзі.
Сьогодні греко-католицькі громади нарешті отримали свої законні права, і це є ознакою загальної демократизації у країні. Однак, негативні людські пристрасті (реваншистський дух, часто агресивний захист свого майна, національна ненависть) сильно ускладнюють екуменічні стосунки, які повинні були б активно розвиватися після падіння комуністичних режимів між католиками та православними. Можна навіть говорити про кращу екуменічну ситуацію, яка була за часів, коли переслідували всіх християн. Тоді деякі православні єпископи навіть «захищали» перед цивільною владою католицькі громади у своїх єпархіях і запевняли у їх «православності». А сьогодні католицько-православні стосунки значно ускладнює дуже негативне ставлення до Великої Росії, оскільки Українська Православна Церква згідно з канонічним правом є складовою часткою Церкви Росії.
Взаєминам православних громад та християн інших конфесій (зокрема католиків і протестантів-євангелістів) дуже шкодить і діяльність так званих місіонерських течій, які тяжіють до «надоб’єднання» в католицизмі або ж до фальшивого євангелізму — у протестантизмі. Представники цих течій мають значні кошти та використовують проблеми Православної Церкви.
Третій негативний аспект звільнення Східньої Европи – це поширення антиекуменізму серед православних християн. Дякувати Богу, ця тенденція не стала всезагальною, однак антиекуменізм — це досить впливова та поширена течія. Причина цього проста: екуменічні стосунки між Російською Православною Церквою та християнами світу, зокрема між представниками Екуменічної Ради Церков, розвивалися у період, коли держава переслідувала чи повністю контролювала релігійні громади. Отже на той час не могло бути й мови про встановлення будь-яких екуменічних зв’язків, адже Російська Православна Церква була «показовою» Церквою, яку держава використовувала лише для того, щоб довести існування в країні релігійної свободи. Тому налагодити будь-які зв’язки без офіційного дозволу було неможливо.
Жодний офіційний представник, єпископ, богослов чи церковний службовець будь-якого рангу не мав права виїхати за кордон без відповідного рішення Міністерства закордонних справ. Нерідко разом із дозволом на виїзд вони отримували вказівки, які настійно рекомендували їм пропагувати за кордоном зовнішню політику радянського уряду. Під час екуменічних конференцій, у яких я брав участь як представник Російської Церкви, лише мені вдавалося уникати впливу цього режиму, оскільки я був так званим «західняком». Однак для них я був хорошим алібі: вони говорили, що я можу говорити все що завгодно. Разом з тим я був свідком невтомної екуменічної праці моїх колег, представників Російської Православної Церкви.
На жаль, народ бачив лише те, як державні офіційні особи постійно виїжджали за кордон, а це призвело до того, що церковних діячів почали ототожнювати із радянськими функціонерами, які роз’їжджали по так званих «відрядженнях». І як наслідок — екуменізм сприймають невід’ємною частиною цих поїздок, «радянською справою».
Великої шкоди екуменічному рухові завдають інтегристські настрої, які утверджують серед православних думку про те, що екуменізм є зрадою православ’я, а в ширшому розумінні — навіть «єрессю XX століття».
Ось така досить безрадісна перспектива. Однак в Росії існують також групи, асоціяції, нові учбові заклади, які готові вступити до діялогу та приєднатися до екуменічного руху. Вони, звичайно, у меншості. Але коли щось найкраще у Церкві висувала або підтримувала більшість?
На закінчення дозвольте мені ще раз нагадати, що ми, так звані «західняки», повинні відіграти не останню ролю в релігійній освіті народу. Для цього необхідно інформувати населення про всі події, які відбуваються у цій галузі — як на світовому, так і на місцевому рівнях. Ми зобов’язані також поширювати та популяризувати нашу роботу й інформацію про неї.
Ми повинні, наприклад, повідомити російський народ, що саме Папа Іван-Павло ІІ сказав єпископам про співпрацю із православними; про рішення комісії з питань православно-католицького діялогу на зустрічі у Баламанді. Потрібно знайомити російський народ і з іншими світовими екуменічними документами, які підтверджують, що екуменічна діяльність ні в якому разі не є зрадою православ’я.
* Передруковуємо з бюлетеня Агенції Релігійної Інформації,
що з’являється у Львові, за 30 травня 1994 р.
