Наближається рік 1996. В кінці того року Україна відзначатиме ювілеї двох великих дат. А саме 400-річчя Берестейської унії та 400-річчя від народження Київського митрополита Петра Могили. Очевидно, що і один і другий ювілей не обійдуть увагою українські науковці, незалежно від їх світоглядної та політичної орієнтації. Тимбільше, що і Берестейська унія, і постать митрополита Петра Могили відповідно в своїх наслідках і діях виходять поза межі суто української історії. Ці дві теми мають вже велику бібліографію, більше або менше об’єктивну, часом контроверсійну, і тому в нинішніх умовах українських реалій не втрачають своєї актуальности. Зважаючи на це, на сьогодні вже створені й творяться відповідні комітети і комісії по підготовці до святкування цих великих ювілеїв. Тут хочу заторкнути деякі аспекти поунійних процесів, що точилися з початком ХVІІ ст, на українсько-білоруських землях в контексті польсько-московсько-османських міждержавних стосунків та релігійно-суспільних рухів реформації. Але на самому початку мусимо прийняти до уваги, що Берестейська унія не була і не є виявом якихось західьно-українських сепаратистських тенденцій східньої гілки християнства, як це старалася довести в минулому російська історіографія. В цьому пляні найбільший доробок по кількості тенденційних публікацій має «Архив юго-западной России». Треба сказати, що й деякі українські історики стояли на позиціях згаданої імперської інституції. З другої сторони, не мало було та й є беззастережних апологетів унії. Заради об’єктивносте варто зазначити, що Берестейська унія не була витвором суто українським. Цей нібито західньо-український релігійний феномен, як уже було сказано, не був західньо-українським, а був «києво-митрополичим», якщо можна так сказати. Крім того, він був складовою частиною гих суспільно-політичних процесів, які відбувалися в ті далекі часи на релігійному тлі по всій Европі, від Англії починаючи, на Московщині кінчаючи. Саме в тих часах — кінець ХVІ — початок ХVІІ ст. — постають національні Церкви реформатського голку в Англії, Швайцарії, Німеччині та ін. країнах західньої та центральної Европи, а Московщина релігійно усамостійнилася від Константинополя, творячи в 1589 р. окремий патріярхат. Не треба хіба повторювати , що всі ці національні Церкви творилися всупереч існуючим тоді церковно-правним, тобто канонічним законам. Майже в усіх країнах ці процеси супроводжувалися жорстокими релігійними війнами, які врешті-решт призводили до міжконфесійного розколу в границях народу тої самої мовнокультурної та звичаєвої традиції, а також і етнічного походження. Сильна і енергічна контрреформація високоосвіченого і здисциплінованого ордену єзуїтів спинила дещо наступ реформації на Заході і, можна сказати, що повністю поборола її на сході Европи, особливо в Польсько-Литовській Короні, до складу якої входили тоді українсько-білоруські землі з їх автохтонним православним населенням. Проте, певні групи народів Европи, що вже встигли були оформити своє церковне життя на засадах протестантизму з його більш спрощеними, майже секуляритивними формами богослужень та ще й до того на живій народній мові дозволили утриматися великим областям Західньої Европи особливо її північним регіонам, при новій релігії. Українсько-білоруські землі, що в духовному відношенні були під владою митрополита Києво-Галицького і всієї Руси, в основній масі не піддалися впливам протестантських місіонерів, за винятком деяких шляхетських родів, які цікавилися доктринами протестантизму в його кальвіністській редакції. Натомість серед вищого духовенства та православної шляхти почали ширитися ідеї про унію з Римом. Очевидно, що на це впливали як і тогочасні релігійні рухи, про які вище, так і інші об’єктивні причини історичного та політичного характеру. Основними з таких можна би вважати:
- Перервання старих і безпосередніх зв’язків Києво-Галицьких митрополитів із своїм історичним духовним Центром — Царгородом, який після 1453 р. перестав бути авторитетом і притягаючою силою для всього православного світу, позаяк царгородські патріярхи стали безправними підданими турецьких султанів.
- Утворення в 1589 р. Московського патріярхату, що відразу почав заявляти претензії на всі православні епархії, які тоді не входили в склад Московської держави.
- Низький освітній ценз православного духовенства, з ієрархією включно, сваволя прицерковних братств та постійна іґнорація і приниження зі сторони польської шляхти і латинського духовенства православних, примушували послідніх в особі їх ієрархів шукати канонічно-правного та політичного захисту для себе і своїх вірних. Зрозуміло, що в умовах тодішньої Польсько-Литовської держави такий захист вони могли знайти лише у папи і короля. Почалася інтенсивна праця в колах церковної ієрархії та деяких світських православних вельмож над виробленням певних юридичних документів, на основі яких велика Київська православна митрополія могла б увійти в унійний зв’язок з Римським Престолом. Було проведено на протязі 1590-1595 pp. п’ять передунійних Соборів (В Бересті, Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бресті і Луцьку), на яких дискутувалася справа унії та вироблялися її статути. В грудні 1594 р. українсько-білоруський єпископат проголосив, що Церква, зберігаючи східній обряд і ін. привілеї, має намір приступити до унії з Церквою католицькою. І дійсно, на початку жовтня 1596 р. митрополит Київський Михайло Рогоза скликав собор до Берестя, на якому 4 єпископи на чолі з митрополитом урочисто проголосили акт злуки з Римом.
Не прийняли і не підписали того акту тільки 2 єпископи — Львівський і Перемишльський — хоч спочатку були на стороні ідеї злуки. Не прийняв його також великий магнат князь Костянтин Острозький, у володінях якого знаходилося біля 1,000 церков, що, очевидно, пізніше мусіло мати певні наслідки. Проте, формально беручи, Берестейська унія стала фактом доконаним, а Києво-Галицька митрополія (бодай частина її) ставала канонічно-правним суб’єктом Вселенської Католицької Церкви. Знаменним є те, що з восьми єпархій, які входили до складу митрополії, приступили до унії ті, що були під безпосереднім впливом князя Острозького і територіяльно знаходилися ближче західніх кордонів Московської держави, звідки доносилися патріярші «собірательські» претенсії на території Київської митрополії. Натомість дві найдалі на захід висунені єпархії — Перемишльська і Львівська — що постійно були загрожені наступом латинізації та польонізації, в кінцевому результаті унійних процесів надовго — бо аж до кінця ХVІI ст. — залишились православними. Мусимо ствердити, що проголошення Унії в Бересті 1596 р. не принесло Українській Церкві спокою. Скоро прийшло до роздвоєння одного духовного організму, а за цим на протязі всього ХVІI ст. велася завзята боротьба словом і чином — пером і мечем — що знаходила свій вияв у формі гострої і безоглядної полеміки й дуже часто — у формі не менш безоглядних наїздів, фізичних розправ і розбоїв, які далекі були від справ віросповідних. І одна, і друга сторони взаємно обвинувачували себе у віровідступництві і національній зраді. Дивним і логічно не вмотивованим є той факт, що ці шляхетські роди, які спочатку завзято боронили православ’я і нібито стояли по стороні так зв. «благочестя» (Острозькі, Чарторийські, Четвертинські, Сангушки, Любецькі і ін.) скоро втратили інтерес до православія взагалі, а вже їх діти стали ревними католиками-латинниками, які не тільки не боронили православ’я, а, поповнивши і скріпивши ряди польської магнатерії на українських землях, стали завзятими гонителями віри предків і всього, що мало український характер. Це все бачили і добре розуміли первоієрархи обидвох гілок — уніятської та православної — українсько-білоруської Церкви і старалися дійти до якогось порозуміння, до «погодження Русі з Руссю», як тоді казали. Проте, на сторожі того, аби до такого погодження не дійшло, чуйно стояли сусіди України, які мали тут свої геополітичні інтереси: Варшава та Москва.
В силу цих чисто політичних обставин велика територія Київської митрополії, в яку входили землі України та Білорусії, були об’єктом посиленої уваги згаданих столиць в площині міжконфесійних рухів і міжусобиць, що точилися на цих землях протягом всього ХVІI ст. Тому боротьба між прихильниками Унії і прихильниками православного «благочестя» не стихала і прибирала нераз дуже гострої форми. Кульмінацією її стало вбивство архиєпископа полоцького 1623 р. у Вітебську Йосафата Кунцевича. Ця мученицька смерть так потрясла і одних, і других, що послужила поштовхом до пошуку способів замирення між православними та уніятами. Великим прихильником замирення став православний єпископ полоцький Мелетій Смотрицький, що після вбивства Йосафата перейшов сам на унію. Готовий був також до якогось порозуміння і православний митрополит Київський Йов Борецький. Але сильний спротив козаків не давав митрополитові змоги приступити до розмов на такі теми. В кожному однак разі потреба ця стояла перед первоієрархами, можна би сказати, нащодень. Та найбільшими виразниками ідеї церковного примирення і поєднання стали два великі Київські митрополити: Йосиф Вельямин Рутський — з уніятської сторони та Петро Могила — з православної. Це визначні фігури, що підносяться високо понад іншими в історії поберестейської українсько-білоруської Церкви. Дивним є той збіг обставин, що обидва вони були не українцями з походження. Проте їхня діяльність на розділенім тоді престолі Київської митрополії свідчить про них як про великих патріотів України та ревнителів єдности української Церкви під одним архипастирем. Обидва вони великі реформатори шкільництва і монашого життя, що мали на меті піднесення освітнього рівня духовенства та зрівняння його в правах з латинським. Силу науки та церковної дисципліни високо цінили, позаяк самі були людьми високоосвіченими, побираючи в молодості науки на славних європейських університетах. Йосиф-Вельямин Рутський, старший на ціле покоління від Петра Могили, походив з Білорусі. Студіював на університетах в Празі, Вюрцбургу та Римі. Ставши київським уніятським митрополитом 1614 p., після смерти архітекта Унії Іпатія Потія, розпочав розмови на предмет порозуміння з православними ієрархами Йовом Борецьким та Мелетієм Смотрицьким. Ці розмови продовжувались, коли київським православним митрополитом став у 1633 р. Петро Могила. Родовитий молдаванин з роду молдавських господарів, посвоячених з польськими та українськими шляхетськими родами, Петро Могила здобув грунтовну освіту, студіюючи на університетах Франції та Голляндії. Будучи консекрованим на київського православного митрополита в 1633 p., твердою рукою наводив порядок в здегенерованих духовно манастирях, вимагав послуху від священства і закладав школи на зразок західніх з латинською мовою навчання. Цим викликав незадоволення серед консервативного темного духовенства та козацтва.
Вихований в західній культурі, Петро Могила мав ширші погляди на справи політики взагалі, а політики церковної зокрема, ніж його попередник на митрополичому престолі Ісаія Копинський. Погляди цього останнього чимраз частіше поверталися в сторону «восточного царя». Петро Могила був щирим патріотом православної Церкви, але тяжів до Заходу. Він вірив, як і митрополит Рутський, в поєднання двох наших Церков — уніятської і православної — і в цій справі вів переговори з Рутським, а після смерти останнього в 1637 р. з єпископом Атаназієм Пузиною, князем Сангушком і Адамом Кисілем. Предметом переговорів була ідея утворення Київського патріярхату в поєднанні з Римом і Константинополем. В цих переговорах були полишені в стороні догматичні суперечки, а ставилися до визнання обома сторонами 4 основні пункти: 1. Питання про походження Св. Духа кожна з Церков визнає згідно зі своєю традицією. 2. Православні приймають догму про чистилище. 3. Уніяти визнають ієрархію і таїнства православної Церкви. 4. Православні визнають зверхність папи, але об’єднана Церква одночасно визнає й константинопольського патріярха. В цих основних пунктах були згідні обидва первоієрархи, і митрополит Рутський навіть висказувався за кандидатуру Петра Могили на Київський патріярший престіл. В меморіялі до апостольського нунція Сантакроче митрополит Рутський так характеризує тоді ще києво-печерського архимандрита П. Могилу: «… добра душа, двічі в тижні править,… тверезий, береже чесноту чистоти, побожно сповняє обов’язки, любить церковну дисципліну, студіював гуманорія, вміє говорити по-латині, знає святих отців і є спосібний…».
Підсумовуючи сказане, можемо тільки ствердити, що добрим намірам обох Київських митрополитів першої половини ХVІІ ст. Йосифа Вельямина Рутського і Петра Могили не суджено було здійснитися. Смерть спочатку Рутського в 1637 p., 10 років пізніше Могили і, крім того, інші об’єктивні причини перервали остаточно цей важливий міжцерковний діялог.
Продовження його є справою актуальною і в наш час у новій уже політичній дійсності української державности з урахуванням віровизнаневих інтересів як православних, так і греко-католицької Церков. Тому ідеї Петра Могили та Йосифа-Вельямина Рутського є живими і сьогодні.
