Історія Української Греко-Католицької Церкви у США налічує вже майже 150 років. Іван Волянський, перший офіційно делегований до Америки греко-католицький священник, який прибув до Сполучених Штатів у 1884 році, знайшов тут цілу мережу громад русинів – емігрантів з Галичини і Закарпаття. Парафії, засновані ним та його наступниками, заклали основу майбутніх греко-католицьких структур у США. В 1924 році громади ці були розподілені між двома окремими юрисдикціями – екзархатами, які вже по Другій світовій війні були піднесені до рівня митрополій: Філадельфійської (1958 р. ) і Пітсбурзької (1969 р. ) відповідно.
Формування нової церковної провінції від самого початку супроводжувалося численними проблемами, оскільки період її становлення припав на час першої половини ХХ століття. Розпад імперій та дозрівання національної свідомості, конфлікт «церковного» і «світського», прагнення незалежності та поширення тоталітарних ідеологій – Галичина мимоволі стала ретортою, де всі ці явища і події змішались у надвисокій концентрації. Дві світові війни лише відіграли роль пальника під цією легкозаймистою сумішшю. Попри чималу відстань ці процеси впливали і на Церкву в США. Перший греко-католицький єпископ у Америці Сотер Ортинський, який був призначений у 1907 році, застав Церкву розтерзаною внутрішніми конфліктами між вихідцями із Закарпаття та Галичини. Негативне ставлення до греко-католиків з боку римо-католицької єрархії провокувало масові переходи в Православну Церкву. Формування повноцінної еклезіяльної структури постійно наштовхувалося як на внутрішні, так і на зовнішні перепони та обмеження.
Ситуація була такою важкою і делікатною, що після смерті владики Ортинського у 1916 році греко-католики в США отримали новий провід лише у 1924-ому. Згадана конфліктогенність стала причиною того, що були призначені відразу два екзархи – один із Галичини (Костянтин Богачевський), другий із Закарпаття (Василь Такач). Як тоді вважали, тимчасово.
Надзвичайно цінна праця, про яку мовитиметься далі, присвячена першому із вищезгаданих єрархів. Авторка книги, яка вийшла друком в Католицькому університеті Америки, Марта Богачевська-Хом’як є добре відомою українському читачеві дослідницею. А нову книгу «Український єпископ, Американська Церква: Костянтин Богачевський і Українська Католицька Церква» можна без перебільшення вважати її Opus magnus. Оскільки вона є, з одного боку, фундаментальною біографією митрополита Богачевського, майстерно вписаною у історичну тканину часу, в якому він жив, а з другого – покриває малодосліджений період історії УГКЦ в США після смерті Сотера Ортинського аж до початку 1960- их років.
У перших розділах книги детально висвітлений процес і контекст становлення особи майбутнього митрополита. Костянтин Богачевський народився у 1884 році (того ж року, коли Іван Волянський прибув до США). Як вихідцеві з традиційної священничої родини і цілковито відданому Церкві юнакові йому заповідалася класична висхідна церковна кар’єра: рукоположений в неодруженому стані у 1909 році у Львові, в 1910-ому захистив докторат в Інсбруці, а в 1912 – 1913 роках продовжив студії Університету Людвіга-Максиміліана в Мюнхені, викладав у Львівській семінарії, був її віцеректором. Перша світова війна, в часі якої Богачевський певний час служив військовим капеланом, і подальші події втягнули його у вир і без того заплутаних церковних, політичних та національних процесів повоєнної Галичини. Як докладно розповідає авторка, призначення отця Богачевського екзархом у США стало наслідком кількох не пов’язаних між собою подій: з одного боку, Ватикан намагався знайти найкращу кандидатуру для США, щоб не погіршити й без того складну ситуацію, яка там склалася, з другого – конфлікт майбутнього митрополита з польською владою (і навіть арешт) через його позицію щодо становища українського населення у повоєнній Польщі могли перекреслити перспективу реалізації душпастирського і організаторського хисту молодого священника.
Призначення було неочікуваним, а ситуація, яку застав новопризначений єрарх після прибуття до США, інколи була навіть гіршою, аніж він міг собі уявити. До старих викликів і внутрішніх непорозумінь, які не давали спокою громаді, а часом навіть закінчувалися відходом від неї, додалися нові: пов’язані з боротьбою за провід у емігрантській громаді між представниками політичного, світського середовища та новим єпископом, для якого більш звичною була схема, в якій беззастережний провід над бездержавною громадою має саме Церква. Звідси його тяжіння до політиків консервативного табору. Професорка Богачевська-Хом’як не лише детально описує ці процеси, а й подає ґрунтовний аналіз та інтерпретацію природи цього протистояння, що робить працю цікавою не лише для тих читачів, які мають інтерес до історії Церкви, але й тих, що цікавляться питаннями суспільної модернізації та секуляризації, відносин Церкви і суспільства в середовищі бездержавних націй та діаспор.
Життя міжвоєнного періоду в Галичині було надзвичайно насичене з усіх поглядів. У контексті праці професорки Марти Богачевської-Хом’як цікавими є ті процеси, що стосувалися питань ідентичності Української Греко-Католицької Церкви та дискусій, які точилися між прихильниками різних парадигм, а також ролі Церкви в житті суспільства. У своєму дослідженні авторка приділяє особливу увагу процесам, що стосуються літургійної реформи в УГКЦ, публікацій отця Гавриїла Костельника і так званого «культу Франка». Відомо, що єпископ Костянтин Богачевський в багатьох тогочасних питаннях додержував радше лінії єпископів Йосафата Коциловського і Григорія Хомишина, аніж Митрополита Андрея Шептицького. Це стосується, до прикладу, ідеї обов’язкового целібату для греко-католицьких священників чи вже згаданого ставлення до особи Івана Франка. Різниця в поглядах, як показує професорка Богачевська-Хом’як, була серед головних причин відмови майбутнього екзарха від пропозиції Митрополита Шептицького очолити Львівську семінарію і перейти на служіння до Перемиської єпархії у 1918 році. Праця Марти Богачевської-Хом’як дає змогу розширити контекст і краще зрозуміти мотивації, які стояли за тими чи тими поглядами в середовищі УГКЦ у першій половині ХХ століття. На мою думку, було б хибним розглядати життя і діяльність тих чи тих діячів УГКЦ в категоріях того, з якого «боку історії» вони перебували чи опинилися. Глибина дослідження і ґрунтовність аналізу, здійсненого авторкою, без сумніву, сприятимуть кращому розумінню даного періоду історії УГКЦ у всій його багатогранності.
Процеси, що відбуваються в діаспорах, і роль релігії в них не завжди збігаються з тим, що відбувається в тих самих царинах на батьківщині. Через зміну середовища і умов життя деякі сторони релігії в житті діаспор стають більш важливими, аніж інші. Емігрант, який переживає «розриви» в часі та просторі, прагне віднайти у релігії стабілізувальний чинник, який пом’якшить ці наслідки переміщення. Такі чинники, як обряд чи «особливий» календар, здатні заповнювати «прогалини» в просторі і часі та допомагати синхронізувати життя з тим, «як було/є на батьківщині». З другого боку, перед лицем асиміляції громада здатна застосовувати релігію для сакралізації власної ідентичності – через максимальне ототожнення і взаємопроникнення релігійного та етнічного. Така форма релігійності хоч і здатна сприяти пожвавленню релігійного життя в діаспорній спільноті, однак є недієвою на довшу перспективу і загрожує втратою вірних вже у другому і третьому поколіннях колишніх емігрантів.
Уже в самій назві книги авторкою закладений провідний фокус праці, а саме діяльність єпископа Богачевського, спрямована на інкультурацію чи контекстуалізацію Греко-Католицької Церкви в американський суспільно-релігійний ландшафт. Усвідомлюючи нетривкість «діаспорної» релігійності, він прагнув забезпечити Церкві сталий розвиток та майбутнє. І якщо перша декада служіння була витрачена на те, щоби привести ввірені йому структури до «функціонального» стану, то наступні роки були присвячені формуванню інституцій, без яких неможливий будь-який розвиток. Перш за все мовилося про освіту і виховання нових священників (а також дітей), оскільки залежність від європейських освітніх закладів і покликань прирікала Церкву в США на постійний брак добре підготовленого духовенства. Зрештою, Друга світова війна, а також подальші репресії супроти УГКЦ в СРСР сприяли тому, що з часом саме Церкву в США почали розглядати як головний ресурс майбутнього відродження на рідних землях. У цьому місці професорка Марта Богачевська-Хом’як приділяє пильну увагу всім масштабним задумам та мотиваціям екзарха Богачевського і процесу їхньої реалізації. І саме в цій ділянці можна справді збагнути грандіозність та далекоглядність його стратегії.
Останні розділи дослідження, присвячені повоєнним рокам, дають змогу оцінити масштаб заангажованості Церкви в США у допомогу тим українським біженцям, котрі опинилися після Другої світової війни в таборах переміщених осіб (DP-camps) у Німеччині та Австрії. Згідно зі статистикою, з DP-таборів до США після війни прибули близько 80 000 нових емігрантів, більш ніж половина з них (в тому числі близько 170 священників) – завдяки Стемфордському допомоговому комітету, заснованому єпископом Богачевським та його співробітниками.
Наостанок слід сказати, що дослідження, над яким авторка працювала понад десятиліття, базується на численних архівних матеріалах із України, США і Ватикану. Майстерність викладу та проникливість аналізу ставлять його в ранг не лише якісного історичного дослідження, але й роблять важливим джерелом для розуміння сучасного становища Церкви, а також відправною точкою для роздумів щодо її майбутнього, головно за межами України.
Поруч із працями отця Івана Кащака «Bishop Soter Stephen Ortnynskyi and the Genesis of the Eastern Catholic Churches in America» (2016 р.) та «God’s Martyr, History’s Witness: Blessed Nykyta Budka, the First Ukrainian Catholic Bishop of Canada» (2014 р.) отця Атанасія МакВея ми отримали ще одне дослідження, яке відповідним чином заповнює численні прогалини, що існують у наших знаннях та розумінні історії УГКЦ в Північній Америці, а також в Україні. Можна лише побажати українським читачам, щоби книга щонайшвидше побачила світ українською мовою. Робота в цьому напрямку триває.
Анатолій Бабинський, Інститут східнохристиянських студій ім. Митрополита Андрея Шептицького, Коледж Святого Михаїла Університету Торонто
