Попри розмаїття індивідуальних смаків і поглядів, бажання гармонії, довершеності, смислу підштовхує людину до постійного вдосконалення своїх здібностей, до відшліфовування умінь і формування навиків. Наша людяність – заручниця естетики. Мистецтво – боротьба людини за реальну красу, за красу правди, за її визволення з полону брутальної банальності, вдаваності та поверховості. Мистецтво – це завжди про глибину та автентичність. Про їхнє відображення, вираження, втілення, про безупинний і виснажливий бій за якусь невловну справжність. Людині властиво вимагати від дійсності краси. У всьому. Визволяти її з-під уламків бездумної метушні, народжувати в потугах особистої жертовної боротьби з побутовою профанацією ціннісного та змістовного. Одне слово, людина без краси ніяк, людині без неї ніяково. Скрізь. У політиці також. Тому політика й вимагає майстрів, метрів, митців, здатних бачити далеко й глибоко, достатньо відважних, щоби приймати необхідні рішення і нести за них відповідальність, людей впертого характеру і творчої та щедрої душі. Щоби неможливе стало можливим.
Мистецтво бачення
Для класиків політика означала значно більше, аніж організація ефективних схем виведення капіталу в офшори, закріплення моральної безпринципності як основного принципу здійснення судочинства чи забезпечення на законодавчому рівні механізмів безвідповідального зловживання природними ресурсами. Існує альтернативне бачення шляхів налагодження взаємодії в державі. Політик понад усе – людина, що прагне до реалізації омріяного суспільства. Він бачить контури соціально можливого навіть у тимчасових сутінках політичної кон’юнктури.
Для атлантів класичної політичної думки мовилося про щось трішки більше, аніж безкомпромісний захист приватних чи корпоративних інтересів та особисте збагачення. Межами давньогрецького поліса, наприклад, як певної форми цивілізаційного простору завжди були ціннісні горизонти. Політика для Арістотеля творила людину в незвіданому та безмежному хаосі доцивілізаційного свавілля, що оточував ідейні мури Еллади. Тому людина – таки «істота політична», а значить сформована та зіткана на основі цінностей політичної спільноти. Для великого філософа античності політична діяльність – це спілкування з метою забезпечення спільного блага, артикуляція цілей і цінностей, причетність до спільного проекту. Арістотель бачив далекий горизонт і вірив у нього. Вірив у людину та її можливості та був переконаний, що справедливий світ можна організувати людськими руками. Отож політика для нього – вимір цінностей і принципів міжособистісної та суспільної взаємодії. І мовиться тут перш за все про спільне благо, а отже, саме про цінності та принципи! Про велике!
Лише великі мрії творять великих політиків. Решта – пристосуванці.
Мистецтво прийняття рішень
Отже, мрія має бути! І бути більшою, аніж саме життя. Вона має випалювати зсередини, захоплювати, безжалісно вимагати кращого світу. Але не абстрактна, не аморфна. Мрія-імпульс, мрія-натхнення, мрія-проєкт вимагає творчості та чіткості. А понад усе – мистецтва прийняття конкретних рішень. Тих самих, що дозволяють приборкувати безлад суспільної дійсності. Абстрактних перемог не існує. Кожна потребує конкретних цілей і відповідних рішень. Саме тому мистецтво політики вимагає безстрашних.
Свого часу «залізний канцлер» Німецької імперії Отто фон Бісмарк у виступі перед парламентом сказав, а пізніше неодноразово повторював, що «політика – це не точна наука, як собі можуть уявляти панове професори, а мистецтво». Згодом в одному з інтерв’ю він уточнить, що мовиться про політику як про «мистецтво можливого» – майстерність уможливлення бажаного результату в множині непрогнозованих варіантів розвитку подій. Прийняти правильне рішення, від якого інколи може залежати доля народу та народів, вимагає неабиякого рівня майстерності, вправності, фаховості. Тут потрібен «серфінгіст», здатний власними рішеннями приборкувати нездоланну хвилю.
Таке розуміння політики передбачає особливу кваліфікацію тих, що беруть на себе відповідальність за впорядкування суспільства та належне функціонування політичних інституцій. Мабуть, саме тому один із класиків соціальної та політичної думки Макс Вебер говорив про політику, як про «покликання», майстерність і фаховість («Politik als Beruf»), що вимагає й необхідних моральних якостей. На думку Вебера, «щодня і щогодини політик мусить долати в собі цілком тривіальну, занадто людську ваду – звичайнісіньке марнославство». Конкретні рішення таки потребують чітких ціннісних орієнтирів. Вони вимагають «митців серфінгу» з чіткими ціннісними координатами. Правильні рішення існують. І вони вимагають відважних!
Мистецтво наполегливості
Свою рефлексію над професійним покликанням до політики Макс Вебер закінчує добре відомими словами: «Політика – це могутнє повільне буріння твердих пластів, яке здійснюють водночас із пристрастю та з холодним окоміром. Справедливо кажуть, і весь історичний досвід підтверджує, що можливого ніколи не досягли б, якби у світі знову й знову не прагнули неможливого. Але той, хто на це здатний, мусить бути вождем, ба більше – він мусить бути в найпростішому значенні слова героєм. І навіть ті, що не є ні тим, ні іншим, мають виробити в собі твердість духу, яку не зломить і крах усіх надій; вже зараз вони повинні озброїтись цим – інакше не зможуть здійснити навіть того, що можливе вже сьогодні».
«Бурити тверді пласти» нелегко, та інколи необхідно. Наполегливість може стати вирішальним талантом політика з великою мрією. Надто коли ту мрію розділяють інші. Наполегливість у торуванні обраного шляху потребує віри в себе, в того, хто поруч, в нездоланну силу Добра. В іншому випадку дуже легко стати в політиці заручником власних страхів. Великий український філософ Григорій Сковорода писав: «Ненавиджу життя, що закінчується смертю». Страхи паралізують, ставлячи перед очима образ можливих невдач, провалів, розчарувань, що пахнуть фатальністю. Жити треба до кінця! Надто в політиці. І, зокрема, якщо віриш у власну мрію-проєкт.
У цьому випадку на думку мимоволі спадають слова сера Вінстона Черчілля про те, що «політика небезпечніша за війну, бо на війні тебе можуть вбити лише раз, а у політиці – багато разів». Отже, любов до життя та сила невпинно рухатися до мети попри численні поразки – одна з основних чеснот політика-митця. Саме тому необхідною є мрія, більша за життя, порив, мотивація, пристрасть до задуманого. Життя – це рух. Політика також. Тому жодного права на зупинку!
Мистецтво відповідальності
Чи не найдивовижніші слова про очевидне та неминуче значення політики, які мені доводилося чути, належать геніальному італійському акторові та кінорежисеру Роберто Беніньї. У промові «Найпрекрасніша в світі», присвяченій Конституції Італійської Республіки та виголошеній 2012 року з нагоди 65-ої річниці її прийняття, автор дуже емоційно захищає благородне мистецтво політики: «Ви можете запитати мене: «Як ти можеш у наш час вимагати від нас поваги до політики? ». Ні. Я не кажу вам поважати політику. Ні! Я кажу вам любити політику! Це найвища вершина у людській думці – мислити про те, як організувати мир, злагоду, працю. Для цього існує лише політика. Не цікавитися політикою – це як не цікавитися самим життям. Зневажати політику – це як зневажати самих себе!».
Для Беніньї політика має єдине важливе призначення – турбота про саме життя, про власну сім’ю, про можливості для своїх дітей і батьків, про здатність забезпечити розвиток людини в суспільстві шляхом постійного спілкування і визначення спільного фундаменту та ціннісних засад, що уможливлюють його якісну трансформацію. Автор промови невтомно повторює, що саме нам вирішувати, в якій країні жити і як зробити життя у ній комфортним для людей з різними поглядами та переконаннями. Адже в цьому й полягає мистецтво політики – в умінні забезпечення суспільної гармонії, балансу інтересів та можливостей для розвитку. І, звичайно ж, у здатності відчути та прийняти за все це власну відповідальність. У політиці мірилом величі є масштаб відповідальності – вірив Черчілль.
Нової України «Новою поштою» нам ніхто не пришле. За неї відповідальні ми!
Мистецтво служіння
Понад усе політика – це мистецтво служіння. Здатність ділитися собою, щоби світ навколо ставав кращим. У своєму зверненні до лідерів бізнесу Папа Франциск якось сказав, що «політика – це найвищий рівень милосердя», коли базується на турботі про гідність людської особи та про спільне благо. Усвідомлення власної здатності змінити життя багатьох на краще має надихати політиків докладати достатньо зусиль і не рахувати витрат. Служіння, коли воно справжнє, збагачує новим усвідомленням власної гідності.
Служіння – не подаяння, а особливий тип мистецтва. Воно вимагає людей, які усвідомлено розділяють власну свободу з іншими. Особистостей гідних. А значить вони самі мають бути свідомі ціннісних засад власного життя та діяльності, щоби могти вказати шлях іншим. Найкраще про це говорить Дядько Елізео із фільму Роберто Беніньї «Життя прекрасне», коли вчить племінника прислуговувати клієнтам у своєму ресторані: «Поглянь на соняхи: вони схиляються перед сонцем, але якщо котрийсь схилився трішки занадто, він мертвий. Ти служиш, але ти – не слуга. Служити – найвище мистецтво. Бог перший прислуговує людині. Він служить людям, але Він не є слугою людей».
Служіння – мистецтво ціннісне. Особливо в політиці. Воно не дозволяє справжнім митцям нехтувати власними ідеалами, які можуть допомогти іншим вирости над собою, встати з колін, випрямити спину та підняти підборіддя. Лише той, хто усвідомлює власну гідність, здатний розпізнати її в інших.
Служіння – найвище мистецтво. Воно вимагає гідних!
«Мистецтво, правда та політика» – суперечлива за змістом і багато обговорювана свого часу нобелівська лекція, виголошена лауреатом Нобелівської премії з літератури 2005 року Гарольдом Пінтером. У ній, поміж іншого, автор звертає увагу слухачів на важливий етичний аспект політики: «Політична мова в устах політиків не ризикує торкатися схожих тем [що становлять інтерес для мистецтва], оскільки більшість політиків, беручи до уваги те, що нам про них відомо, зацікавлені не в правді, а у владі та її збереженні. Щоб зберегти владу, важливо, аби люди перебували в незнанні стосовно того, що їм правда не відома, навіть правда про їхнє власне життя. Тому ми й огорнуті просторим килимом, зітканим із брехні, якою нас годують».
Мистецтво – це завжди про глибину і автентичність. Про їхнє відображення, вираження, втілення, про безупинний і виснажливий бій за якусь невловну справжність, за саму правду. Політика, позбавлена пошуку правди та боротьби за неї, позбавляє свободи та гідності, а зрештою втрачає з поля зору й саму людину, конструюючи для себе різноманітні ідеологічні пастки. Майстри, метри і митці нам сьогодні вкрай необхідні, щоб в Україні нарешті з’явилася політика – мистецтво турботи про людину та людське суспільство.
о. Андрій Зелінський, ТІ
