У Літературно-науковому Вістнику від березня 1908 р./Львів-Київ/ знаходимо статтю-звідомлення з преси Василя Панейка у відділі «За границею»: «Потрясення в католицькій церкві: чи можлива нова реформація?»
З уваги на те, що навіть більш як півстолітня віддаленість статті не позбавила її актуальности сьогодні – Редакція постановила передрукувати її повністю.
З папською енциклікою «Пасценді» проти «модерністів», себто проти тих католицьких теологів, котрі в своїх наукових дослідах над історією Церкви дійшли до небажаних римською курією результатів, та котрі в своїх релігійно-філософських теоріях вийшли поза межі філософії св. Томи з Аквіна, йшли в парі гострі постанови про репресії, якими єпископи мають здавити всякі прояви «модерністичного» богослов’я. І сама енцикліка, і репресійні постанови викликали велике невдоволення серед одної части німецьких теологів; це невдоволення вилилося спершу в анонімних дописах католицьких теологів, що протестували проти римської нетолеранції, а далі з’явилися протести, підписані визначними професорами й учениками католицьких факультетів. За протестами пішли і йдуть кари на непокірних синів католицької церкви. Останні дні принесли в Німеччині два випадки таких протестів і кар. Німецька преса переповнена статтями про цю справу. Тому, що нею зацікавилися широкі круги католицької й некатолицької суспільности Европи, а ще й тому, що ця справа безперечно представляє ширший культурний інтерес та й тому, що українські щоденники проминули її майже певною мовчанкою, зупинимося на ній трохи довше.
Перед кількома тижнями появилися в мюнхенській «Інтернаціонале Вохеншріфт» простора стаття католицького священика й прелата, професора католицької теології в штрасбурзькому університеті Ергарда, про останню папську енцикліку. Ергард, колишній професор віденського університету, це один із найвизначніших сучасних католицьких учених; до «модерністів» він не належить та все визначався церковною правовірністю. Коли ж його статтю передрукував із прихильними увагами орган католицького центру в Німеччині «Ґерманія», то ж не диво, що вона викликала загальний інтерес. Та й Рим не дав на себе довго ждати…
Вперті і малодушні достойники римських декастерій з’являються і відходять, як метеори на вечірньому небі. Вселенська ж Церква, для якої вмирали наші предки і терпів наш великий подвижник та екуменіст митрополит Андрей Шептицький та його наслідник, ісповідник за віру, митрополит Йосиф Сліпий, якого оті малодушні урядники після вісімнадцять років каторги на Сибірі задумали зробити «в’язнем Ватикану», – залишиться вічно.
У вселенській Церкві є місце для всіх народів. Є там місце і для нас. Своєю любов’ю і жертвами двигнемо нашу Церкву-Мученицю і закріпимо її в Україні та розсіянні.
Не відступім ані на одну йоту від декретів Вселенського Другого Ватиканського Собору, що дав нам повне право на помісність нашої Церкви, бо він діяв під надхненням Святого Духа. Голос Отців Собору був голосом Божим. Ідучи за ним і двигнемо нашу Церкву на недосяжні висоти. Борімось – нам Бог помагає!
Хід думок Ергарда такий:
Папська енцикліка замикає перед католицькою наукою дороги новітнього, емпіричного, історичного, критичного, психологічного думання; вона відбирає католицьким теологам усі методи новочасних наукових дослідів. Уже сама форма енцикліки ненависна й невідповідна; її тон не батьківський, читаємо в ній злобні і глумливі слова про «штучки, котрими модерністи виставляють свій товар на торговищі», про «галас їх перехвалок і лайок», про «ролі» католиків і раціоналістів, котрі вони грають на переміну». Біль обхоплює серце кожного католика, коли доводиться йому читати в письмі голови церкви, наприклад такі вислови: «Мусимо їм /модерністам/ перед очами цілої церкви здерти маску, котрою засланяється їхнє правдиве обличчя», – «по університетах засіли вони на катедри, щоб зробити з них проповідниці зіпсуття», – «до того долучається їх крайно чинне життя, пильні праці всякого рода та здебільшого тільки на показ виставлювана етична суворість». Таких висловів ніяк не можна погодити з дрібним, але справді християнським висловом, поміщеним на вступі енцикліки: «Про нутро твойого серця судити буде тільки один Бог». Ергард не тільки показує папське письмо, як повне недостойних, сварливих лайок, – він дуже виразно натякає й на те, що автори енцикліки просто піддурили голову церкви, представляючи папі «модерністичну» теологію в свідомо фальшованому виді. Ще важніший ніж форма, зміст енцикліки. Ергард питається, як можуть тепер католицькі теологічні факультети зберігати свою повагу наукових установ. Він пригадує, що в німецькому і австрійському парляменті поставлено внесення на усунення католицьких факультетів з державних університетів. Коли голова церкви забороняє католицьким ученим користуватися науковими методами, то він їх компромітує в очах протестантських і світських учених та робить їх університетську діяльність неможливою. Вірний син католицької церкви остерігає папу перед наслідками такого ідейного зубожіння католицтва, перед утратою поваги католицтва, перед безсильністю католицьких теологів супроти протестантів. І Ергардові виривається крик болю і стиду, коли він кінчить свою статтю словами: «Якщо ввійдуть в життя практичні наслідки енцикліки, то недовго вже доведеться ждати того дня, коли католицькі богословські факультети ляжуть в гріб. А тоді здійсниться подія, котра значить не менше, як початок – кінця!»
Відповіддю на статтю Ергарда була гостра догана з боку римського офіційного органу папи та відібрання Ергардові гідности прелата. За тим пішла публічна заява Ергарда, де він висказує свій жаль із-за того, що його слово хибно зрозуміли та бачили в них осуд папи і католицтва. Отже – кінець кінців і Ергард «лявдабілітер се субеціт» перед невмолимою консеквенцією римського престола.
Одначе ще не прогомоніли слова засуду на штрасбурзького професора, як у тім самім мюнхенському тижневику виступив куди сміливіше й більш рішучо інший католицький учений. Автор знаменитої праці про подружнє право, професор католицького теологічного факультету в Мюнхені, Йосиф Шніцер помістив у «Інтернаціонале Вохеншріфт» за перший тиждень місяця лютого 1908 р. статтю про енцикліку «Пасценді» і католицьку теологію, де ядерно й рішучо доказує неможливість католицьким ученим послухати енцикліки, клеймить темноту, підступність і жадобу власти римських теологів, папських дорадників, та заявляє, що справді було б недостойним науки якби католицькі професори обмежилися на рабське переказування й викладання схолястичних питань Томи з Аквіну і його коментаторів та залишили всяку самостійну думку, забули про вимоги новітньої науки.
Стаття Шніцера, який довший час перебував в Римі й добре пізнав тамошніх управителів церкви, робить могутнє враження своєму відвагою й рішучістю та велить сподіватися, що він під напором Риму не відкличе того, що сказав.
Бо й справді: хоча церковні власти відобрали Шніцерові зараз по надрукованні його статті право виконувати священичі функції та заборонили католицьким студентам слухати його університетських лекцій, то він досі не уступив і не покаявся.
Дивлячись на ті змагання між чільними представниками католицької науки та «власть імущими» римськими дорадниками папи, дехто не може здержатися від рефлексії, які слабі й нерішучі всякі противника римського абсолютизму: один за одним зриваються до боротьби і падуть із вірнопідданчими заявами, а підіймати широкий народний рух за реформою католицької церкви бракує їм відваги, сили чи геніяльності. Здається, що той закид проти найсвітліших представників католицької віри неоправданий. За виїмком темних закамарків східньої Европи, де селянство ще представляє матеріял хоч до не дуже то могучих релігійних рухів /російські духобори, українські Мальованці, польські Маріявіти/, нема вже в Европі основи до великих релігійних заворушень в роді «Реформації». Не геніяльність Лютера, котрий – оповіщаючи відомі тези проти відпустів, – хотів тільки взяти участь у звичайній сварці між католицькими монахами, сотворила могучу «Реформацію”». Її викликало горяче й глибоке релігійне почування серед загалу людности, а сили їй додав специфічний склад суспільних, економічних і політичних умов того часу. Нині підстави до реформації нема: церква і віра стали надто байдужими й індеферентними для величезної більшості європейської людности, щоб можна викликати масовий реформаційний рух. Пригадуються слова французького єпископа, що заспокоював побоювання папи Льва XIII перед церковною єрессю у Франції: єреси не буде, бо нема вірних, котрі хотіли б собі розбивати голови за ту чи іншу християнську доґму. В наші часи навіть індивідуальність і геніяльність Лютера не довела б до реформації. Епоха релігійної екстази цілих народів, епоха хрестоносних походів релігійних війн, горіючих кострів – це Темпі пассаті.
