Теперішній час в житті самостійної України, при всіх складнощах суспільного, політичного і особливо економічного життя, надає унікальні можливості для євангельського благовіствування у ставленні різних християнських конфесій і в цілому духовному відродженні народу.
Результат історичної недалекої минувшини, коли кілька поколінь нашого народу виросло в дусі ворожого атеїзму, вказує на пекучу потребу місійної прикладної євангелізації, новітнього прозелітизму.
Перед церквами, і особливо історичними, виникає необхідність, як засіб із свого ствердження в тому числі, виявити світові не тільки свідчення зберігання християнської віри, але більше свідчення її практичної життєвости в проголошуваних євангельських постулятах.
Сьогодні як ніколи перед тим, існує необхідна активізація Церкви, не тільки в освяченні творінь рук людських, а в більшій мірі в освяченні душ людських. Пост-індустріяльна цивілізація і шлях до неї нашої молодої держави ставлять конкретну проблему вибору перед людьми, чому надати перевагу в житті — матеріяльному чи духовному.
Це настільки важливо, що при втраті часу ми можемо отримати не тільки розбещене голим прозахіднім натуралізмом покоління, а відтак продовження комплексу второпности в цьому, але й великі і небезпідставні сподівання по вирішенню (правильному вирішенню) цієї проблеми пов’язуються з Церквою. Щоб Церкві мати благі результати, не потрібно захоплюватись тією евфорією, що слащаво лунає на її адресу від людей, за часто далеких від релігії, а варто виходити з того, що істинної духовности християнської віри у них покищо немає.
Заочна, далеко навіть не теоретично, обрядова християнізація зарахування до певної конфесії цілих народів тільки тому, що колись так було і велося, проти духу Євангелія і мало принесе користи як самій Церкві, так і людським душам.
Хай не вводять в оману тисячі відкритих, але напівпустих храмів, чисельне мало освічене духовенство й мерехтіння аплікативности та атрибутики церковної — все це далеке від істиної духовности, достатніх плодів покаяння історичні події початку століття цьому підтвердження.
Основана Господом нашим, Ісусом Христом, Церква для людей, котрі шукають в ній істинного християнства і спасіння своєї душі, а не лише як моралізатора суспільства. Церква перед новим велінням часу повинна турбуватись і про свій внутрішній стан.
Це насамперед стосується церковного керівництва. Тут ідеться про його не завше про духовне покликання, моральний та освітній стан. Добре знаємо, що ще донедавна пану вав атеїзм з подвійною мораллю, яка охоплювала все суспільство, не оминаючи і Церкву. І чи не звідти церковне керівництво стало прийматися не як служіння, а як прислужництво, посади, нагороди, матеріяльне благополуччя, дута слава іі авторитет.
Наші душпастирі зачасто стали виступати в ролі духовної аристократії, котра, складається враження, любить не так Церкву, як себе в церкві. Поділ, ворожнеча, міжконфесійне протистояння, скандали на верхах і в низах ієрархії, які є чужі християнському духові, — свідчать про це.
Залучення нових членів до Церкви повинно вестись з створенням громад новонавернених душ. Відкриттям храмів повинно передувати благовістя Слова Божого. Щоб люд розу мів і сприймав науку Божу, як правильний шлях до повсякденного життя.
Успіх в місіонерській діяльності інших конфесій викликає у нас хворобливе роздратування, лайливу злобу і пошуки підтримки у вчорашніх парт-номенклятурних богоборців. Ніхто (не тільки православним) не давав нам право на довічний відкуп весь нарід, статично зараховуючи його ще від кн. Володимира в православіє. Віра — це не спадок, що оприділяє нас до національности, прикрашує та урізноманітнює наше життя.
Нам варто взяти до уваги, що успіх поширення інших віроісповідань є шуканням відповіді на релігійні запити душ людських. Тому не потрібно ставати в позу ображених і, що ще гірше, підбурювати людей на погані, гріховні осудження та вчинки. Чи не краще приглянутись та повчитись в інших і пробувати знайти спільну мову в дусі братолюбія. Давня відсутність цього братолюбія в нас, християн, являється саме більшою перепоною до справжнього християнського. Адже якщо вони не побачать любови Христової між нами, як можем ми сподіватись привести їх до Бога, в церкву. Нам легше комунікувати з безбожним миром, аніж віднайти спільну мову з близькими по вірі ісповіданнями.
Борючись з іншими конфесіями (не з гріхом) за доктринальну чистоту, чи не все більше ми втрачаємо свою моральну чистоту?
В реальному житті Церква веде боротьбу не тільки з дияволом і слугами його, але й тими людьми, котрі, називаючи себе християнами, неправильно розуміють сутність і призначення її. Якщо і є якась цінність за церковною огорожею для таких людей, то лиш філософського, історичного, культурного порядку (морального). 1 дивно спостерігати, як за суфлерів їм іноді виступають наші богослови та ієрархи, сподіваючись на підняття престижу таким чином своєї конфесії.
Так, доля Церкви в духовно-матеріяльних надбаннях нашого суспільства велика. Але це хай не послуговує їй до спокою та самозакоханости, для претензій на особливі права.
Люди за довгі роки втратили відчуття святині. Вони прагнуть скинути Бога з Його престолу для вирішення своїх суто власних проблем, хоч би на рівні освячення офісів, контор і інших сумнівного призначення побажань. їхні відвідини храму підносяться як ритуал можливий, але не обов’язковий, як послуга собі, священику, моді часу, старому віку. Вони кажуть, що вірять в Бога, але не розуміють, не знають, не читали ні одного вірша з Біблії.
Признання Євангелія без орієнтації життя на його сутність, — ще не знак високої культури народу, як би цього хтось хотів бажати. Це повинні розуміти й ті протестантські місії, котрі на совість виконують лозунг: кожній сім’ї — Євангеліє. Від цього не поменшало на наших вулицях, в домівках людей рівнодушних, злих, злочинно настроєних духом наживи та накопичення. І замало цьому протиставляти красоту богослужб, почитання традицій та обрядів.
Масовій призахідній культурі, своїй псевдо-духовності, що призводять лиш до руйнації і нівелюванні особистости. Церква може протиставити (при бажанні і сприянні певних зацікавлених чинників) своє бачення і вирішення проблем, дати своє розуміння культури, виведеної на християнських цінностях, в Святому Письмі.
Загравання з політиками, політичними партіями, рухами дасть лиш дочасні вигоди, але в кінцевому рахунку, як було не раз, дискредитує Церкву і ще більше низводить її до культової установи, що представляє інтереси нечисленних жіночок похилого віку.
Церква має на сьогодні можливості і силу, дану Богом, конкретніше, вагоміше, благодатно впливати на душу людини, а відтак і на всі процеси в нашій державі. Кожний єпископ, клірик, рядовий віруючий повинен усвідомити своє призначення місійно свідчити правду Божу, як в особистому, так і в громадському житті.
Не розбавлення в миру і пристосування до його запитів, а виділення з його, послужать орієнтиром для тих, хто шукає дороги до неба, до істинної духовности.
