У травневому числі під цим заголовком надрукували листи Слуги Божого Митрополита Андрея до української віруючої православної інтелігенції і лист до всіх високопреосвященних і преосвященних православних архиєреїв в Україні і на українських землях. Також надрукували дві відповіді Архиєпископа Краківського і Лемківського Владики Паладія і Екзарха України, Митрополита Волинського і Житомирського Владики Олексія.
У цьому числі друкуємо лист — відповідь української віруючої православної інтелігенції і на відповідь, відповідь пояснення Слуги Божого Митрополита Андрея. Цікаво, що відповідь української православної інтелігенції с далека, далека від відповідей самим тоном і змістом, двох православних владик. На жаль, вони не збагнули великого духа Митрополита Андрея, його неперевершеного і щирого стремління до того євангельського — «щоб усі були одно». До речі, Митрополит Андрей дав влучну свою відповідь на листа. Вважаємо, що ці питання актуальні і сьогодні, і варто собі пригадати ці проблеми, з понад п’ятдесятлітньої давнини, бо дуже часто зловживається становище Митрополита Андрея до цих важливих проблем, вириваючи поодинокі слова чи речення з контексту, що не дає повного образу.
Редакція
квітень 1942 р.
До Його Високопреосвященства Митрополита Андрея Шептицького
ОДВЕРТИЙ ЛИСТ
ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННІШИЙ ВЛАДИКО!
По думці Вашого листа, виданого в березні ц.р., що українська інтелігенція має висловитися в справах з’єдинення українських Церков, беремо на себе сміливість забрати голос, щоб висловити декотрі погляди тієї частини православної інтелігенції, котра є поінформована в справах віри і не є байдужа до форм, у яких має відродитись наша Православна Церква.
Справа церковної Унії є ще занадто знана майже всім верствам нашого народу, як недавня помірно й досить визначна доба нашої історії. Треба одверто признати, що ця доба є одною з найсумніших в нашій минувшині й щодо кількости слів та прокльонів, спричинених нею, — то до неї можна порівняти хіба добу панщини. Цього доказом є уся наша досить багата епічна література, в якій у тій чи іншій ролі фігурує Запорізька Січ. Не заперечує цього й наша історична література. Тому пропаганда церковної унії мусіла би в першу чергу якось розраховуватися з цим чинником, яким безперечно будуть послуговуватися оборонці православія.
Далі по думці всіх пропагаторів унії — ця остання не має бути з’єднанням обох Українських Церков — Греко-католицької та Православної у той спосіб, що обидві підуть собі назустріч до півдороги, але, навпаки, це має бути приєднання Української Православної Церкви до Церкви Вселенської, як це одверто сказано у Вашому, Владико, листі. Отже, приєднання до Церкви Римо-католицької, експонентом якої на Сході Европи все було польське католицтво. Як воно репрезентувало Римську Церкву — цього свідками є безліч пам’яток подвигів христолюбивого польського духовенства — зруйнованих, замкнених та перероблених на польські костьоли православних церков на Холмщині та Волині в pp. 1937-38. Цих пам’яток так багато, що це аж примусило Вас, Владико, піднести свій голос в обороні нечуваного на XX вік переслідування православія одвічним його ворогом — польськими ксьондзами. А Апостольський Римський Престол у своїй християнській ревності пішов так далеко, що в особі свого офіційного представника — варшавського нунція порадив Вам, Владико, гамувати Вашу взірцево-шляхотну оборону покривджених братів.
Усе вищесказане є реальні об’єктивні факти, котрі ніяк не сприяють пропаганді унії на українськім терені — вже занадто яскраво вмістилася Римська Церква у свідомості православних українців. І перед тим, ніж закликати їх до приєднання до Вселенської (Римської) Церкви, пропагатори унії мали би працювати, щоб повищі крикливі факти бодай змягчити якимись іншими вчинками й потягненнями.
Повідомлення, що Греко-католицька Церква вертається назад у своїх обрядах до текстів «першого уніята» — Ісидора мали би православним українцям заімпонувати й збудити в них більшу охоту до унії, але це якраз не імпонує так само, як і сталі закиди, що українське православіє має забагато московського намулу. Коли порівняємо це наше православіє з Церквами східніми, котрі не були під московським впливом, то переконаємось, що той намул не такий уже страшний, і позбавитись тих чисто зовнішніх обрядових незначних подробиць буде багато легше, ніж Греко-католицькій Церкві відкинути такі характеристичні для усієї Римо-католицької Церкви прикмети, як целібат та багато іншого. Це зрештою внутрішня справа обох Церков і суттєвого значення для унійної акції не матиме.
Православна інтелігенція мусить сказати своє слово, своє пояснення простому народові, зокрема що до з’єднання зі «Вселенською Церквою». Ми не можемо і не сміємо закривати очей перед фактами в церковній історії. Якраз ті факти свідчать, що до X ст., як і в добах вселенських соборів римський патріярх уважався лиш одним зі вселенських патріярхів, рівних з іншими. І коли він у X ст. відколовся від дійсної, по тодішнім і теперішнім поняттям, соборної Церкви, — то з ним не пішов ні один із тодішніх вселенських патріярхів, чотири з них залишились вірними традиціям та постановам якраз вселенських соборів. І коли ці останні припинились, то ні один із вселенських православних патріярхів не відважився завести якусь новоту, котра би не була ухвалена всіма останніми. Натомість римський патріярх, порвавши зв’язок із іншими, в тій самій мірі, як і Римська Апостольська Церква, допустив цілий ряд новот, як догматичних, так і обрядових, навіть уже не питаючись думки інших патріярхів, і, між іншим, ту новоту, що проголосив, наче б від нього відкололись чотири вселенські патріярхи, і тому він один являється вселенським патріярхом. Таке то трактування цього питання явно перечить духу історії і з ним ні в якім разі не може погодитися православна інтелігенція, бо вона має усі підстави бути переконаною, що українська Православна Церква ніколи не віддалялася від Вселенської Православної Східньої Церкви, тому й нового якогось з’єднання не мусить шукати. Бо в розумінні всіх православних Вселенською Церквою є та більшість (чотири вселенських патріярхи), яка лишилась вірною усім постановам вселенських соборів, а не та меншість (один римський патріярх), що не хотіла бути рівною з останніми в дусі соборів і від них відійшла як в догматах, так і в церковній практиці.
Греко-католики цією свідомістю історії у православних цілком нехтують і, закликаючи до «з’єднання» з Римською Церквою, обіцяють, що їм будуть полишені усі обряди й інші особливості Православної Церкви. Ці обіцянки були колись дані нашим православним предкам, коли їх насильно притягали до унії на всіх просторах Правобережної України. Коли б вони були дотримані, то пощо й куди б вертались сьогоднішні греко-католики зі своєю обрядовістю і богослужбовими текстами, про які так старанно подаються вістки? Але припустім, що в наших сьогоднішніх обставинах дані православні за «з’єднанням» обіцянки католики дійсно щиро би хотіли дотримати. Чому, одначе, католики думають, що православні такі наївні й такі церковно неграмотні, що їм цілком вистачить, коли їм полишать їхні обряди й що вище них думка й сумління православія не сягає? Чому католики не хотять усвідомити, що з багатьма найновішими догматами Римської Церкви, що не мають грунту ані в Св. Письмі, ані в Св. Переданні, — якраз не може погодитися сама психіка православних? Що практики католицької Церкви-держави на протязі її історії сильно хитають уявою православних про непогрішимість. Питання цього характеру не мали б чіпати саме пропагатори унії, бо вони роз’ятрюють пристрасті з обох сторін, нікого ніхто не переконає й до порозуміння і спокою, якого так потребує український нарід, це не наближає.
У своєму листі Ви показуєте, Високопреосвященніший Владико, на великі користі, які православні придбали би від приєднання до Римської Церкви, й згадуєте про ті різні сили, якими диспонує ця остання, й які могли би стати в пригоді при відбудові Української Церкви. Щодо користи взагалі, то вони є дуже неясні й спірні. Щодо сил, котрі є в розпорядимості Католицької Церкви, то вони завжди працювали на некористь православія, інколи прикриваючись різними християнськими гаслами, а частіше цілком одверто, навіть брутально. Приклад — практика з православним населенням у бувшій Польщі за благословенної толеранції Римської Курії. Ці сили й тепер заворушились в надії, що в хаосі й пустелі духовного життя на Україні, котрі створили більшовики, можна буде дещо придбати й для Католицької Церкви. Таке поступовання по відношенню до нещасної Української Православної Церкви вважаємо неделікатним і дуже далеким від засад християнської моралі. Зараз на Україні йде о те, щоб відродити в людей релігійні почування взагалі, нагадати їм про силу, яку дає молитва й єднання з Богом, дати їм вчасну духовну підтримку й потіху, яку може зорганізувати лише Христова Церква. А для успішнішої праці й скорішого досягнення мети є найкраще використати те коріння, що в народі ще залишилося, будувати на тих фундаментах, що приховані під руїнами знищеної більшовиками Церкви. І тут саме була б найкраща нагода іншим християнським Церквам прийти православним на поміч і не дуже показувати на зовнішній інтерес в тім, чи ця поміч буде дуже дорого наперед заплачена тою чи іншою формою «з’єднання». Інакше кожна така «поміч» внесе до нашого церковного безладдя ще більше жалісного ферменту й до втомлених, виснажених грудей борців за відродження українського православія засіє ще й огірчення з враження, що декотрі приятелі, прикриваючись іменем Христа, хотять використати хвилі їхньої слабости й одчаю, щоб відірвати від них тих вірних, що поволі вертаються до християнської свідомости. Розуміється, що вирішувати питання взаємовідносин нашої Православної Церкви з іншими Церквами або лише їх обмірковувати є компетентні лише наші православні ієрархи. Підносимо свій голос лише тому, що ці наші ієрархи знали, що в своїй діяльності на відновленні нашої Православної Церкви та в захисті її чистоти й звичаїв вони можуть завжди опиратись на нашу віруючу інтелігенцію. Кожна небезпека, яка нашому православію загрожує, розворушить приспану активність нашої інтелігенції, й вона буде завжди готова дати несвідомому простому народові відповідні пояснення.
Бо український нарід видав багато мучеників за чистоту й непорушність православної віри в добі страшних переслідувань за першої унії, ще більше борців впало за віру Христову за доби більшовицького божевілля. Видасть він і надалі певних оборонців прадідівської віри й традиції, котрі будуть тим завзятіші, чим більше будуть наступати на православіє його зовнішні вороги.
Але щиро приєднуємось до Вашого, Високопреосвященніший Владико, бажання працювати для якнайбільшого порозуміння і згоди між Церквами Греко-католицькою і Православною в дусі християнської любови в твердій надії, що Ви своїм високим авторитетом забороните, аби деякі гарячі пропаґатори унії допускались у своїй ревності й відданості Риму вчинків, які б нагадували добу трагічного релігійного розбиття українського народу й боротьби за унію в ХVІІ столітті.
(Підписи)
