Лист о. д-ра проф. Івана Гриньоха написаний до редактора журнала «Патріярхат», але вважаємо за доцільне, щоб з його змістом запізнались не тільки сам редактор, але наші шановні читачі. Тим більше, що це с до деякої міри доповнення до статті про Владику Йосафата Коциловського авторства Володимира Ґоцького, який непередбачено у лютому ц.р. помер.
Редакція
Дорогий Редакторе!
Не чекаючи на Вашу оцінку мого «ТУР Д’ОРІЗОН», пишу цього листа, бо саме отримав «Патріярхат» за лютий і, повірте, прочитав «від дошки до дошки».
Подаю свої доповнення без претензії їх опублікувати. Нехай залишаться десь у Вашому архіві.
З увагою прочитав довгі статті, в яких змальовується постать св.п. єпископа Коциловського. Особисто познайомився з покійним у 1939 р. Хоч покійний передше приїздив «Мерцедесом» кожного тижня і купався в парні, він ніколи не відвідував св. Андрея. Щойно тоді, як Рим в порозумінні з Римом і його Нунцієм, пізніше Папою, і польським урядом спільно вирішили ліквідувати Перемишльську Епархію, до речі, найстаршу в Галицькій митрополії, і зробили в цьому напрямі перший крок, відриваючи із Перемишльської Епархії старі єпископства — Самбірське і Сяніцьке і, як на глум, щойно тоді іменували апостольським адміністратором старорусина-кацапа О. Масцюха, повторяю — щойно тоді єп. Коциловський шукав помочі в св. п. Митрополита Андрея. Покійний єпископ був спортовцем. Зимою їздив до Давос у Швайцарії і там ковзався на лещатах (рід зимового спорту, тоді відомий у Галичині). Один раз у тижні збиралися ми в св. Юрському городі й грали круглі в кругольні, яку збудував єп. Будка і заплатив 2 тисячі злотих польських. Колосальна сума. Хто потім грав круглі, платив 25 грошів на конто єп. Будки.
Грачами щовівтірка були єп. Бучко, єп. Будка, о. канонік Куницький, о. канонік Степан Рудь, маляр М. Мороз, о. Іван Гриньох, о. Іван Дурбак, о. Костельник, ну, й єп. Йосафат Коциловський, архикатедральний сотрудник о. Семчишин. Грачі ділилися на дві групи приблизно так, щоб була рівновага. В перерві була перекуска — горілка з «канапками». Найкращими грачами були єп. Коциловський і о. архикатедральний сотрудник і катехит о. Гавриїл (Ґабор) Костельник… Перекуску приготовляли жінки жонатих священиків.Ми знали, що єп. Коциловський мав чудовий голос (Ґоцький про це пише). Тому для розваги просили, щоб єпископ щось заспівав. І він це радо робив. Зі св. Юрської гри було чути цей голос на Городецькій вулиці, внизу св. Юрських будівель. Єпископ радо оповідав жартівливо про минуле в Перемишлі. Коли він мав архиєрейську Службу Божу, приходили до катедри австрійські старшини Перемишльського гарнізону. Одного разу, оповідав єпископ, сталася несподіванка: на «Святий Боже», де хор співає два рази, а єпископ сольо третій раз, по цьому сольо всі офіцери почали бити «браво».
Подаю дещо іншу версію про інцидент в Чайковичах. На празник Службу Божу правив парох з єпископом і асистою. Проповідь з проповідальниці говорив о. парох. На жаль, імени не можу пригадати. Видно, Ґоцький також забув, бо подає тільки ініціяли. Парох бажав у проповіді підкреслити, як славне в історії є село Чайковичі і назвав «Петро Конашевич і Сагайдачний». Єп. Коциловський, слухаючи проповіді, з-за престолу вигукнув вголос: «Отче, злізайте».
Ці слова залишилися у пам’яті наступних поколінь. Для прикладу. Був я студентом богословії в Інсбруці. Нас, українців, було тільки маленька жменька. Жили ми в колегії єзуїтській «Каніхіянум». Згідно з правилами після обіду в городі був обов’язковий прохід, т.зв. ціркулюс, а потім кожна т. зв. ляндсманшафт (національна група) мала свій куток.
Між студентами були Чорний, Савраш (по війні православний єпископ в Станиславові, вірнопідданчий Москві), обидва з Станиславівської епархії. Ще дехто і я, одинокий питомець зі Львова. Питомцем з Перемишльської Епархії був о. Михайло Мельник (про його ролю після війни багато написано, належав до відомої трійки — Мельник, Костельник, Пелвецький. Отець Кужіль, священик УПА, постійно зустрічався з єп. М. Мельником і старався його «спам’ятати».
Ректором Семінарії, потім Академії був тоді о. проф. д-р Йосиф Сліпий, також редактор журнала «Богословія».
Отець Михайло Мельник, повертаючися до теми Інсбруку, мав звичку ставати на лавку, яка стояла в нашому куточку. Одного разу, жартуючи, крикнув я: «Отче, злізайте». Всі вибухнули голосним сміхом. Стільки до живої події, що зберігалася в наступних поколіннях.
Повертаюся ще до св. Юрської кругольні. Найсильнішим фізично гравцем був таки о. Костельник. Після перекуски з випивкою і канапками о. Костельник попадав у своєрідний «транс». Переходив з української на мадярську мову. Брав щонайважчу кулю у руку, кидав і дев’ятки змітав. При кожному киненні кулі о. Костельник вигукував якісь мадярські слова. Я запам’ятав такі: «відяз», «азаблак»…
Обширніше згадую про о. Костельника тому, що він був моїм професором філософії на Богословській Академії, раніше Греко-католицька Духовна Семінарія. Отець Костельник був Богом обдарованим проповідником, катехитом і редактором «Ниви», що був найцікавіший журнал, якого адміністратором був о. Хомич. Я любив лекції о. Костельника з філософії. Вже тоді я з «підозрою» ставився до «сумнівної схолястики». Отець Костельник при різних комісійних іспитах цього не скривав. Давав мені о. Костельник непередбачену оцінку, відзначаючий з великої букви і з поданням руки. Члени комісії подавали руки і гратулювали. Не виключаю, що о. Костельник бажав мене бачити своїм наступником на катедрі філософії. Ректором Семінарії, а згодом Академії, в той час був о. проф. д-р Йосиф Сліпий, а одночасно редактором журнала «Богословія».
У статтях журналів «Нива» і «Богословія», підписаних авторами і криптонімами, велися глибокі дискусії, інколи й полеміки. Під цим оглядом ми сьогодні збідніли. На горизонті поки не видно ні філософів, ні богословів, а те, що з’являється, навіть часто масово, — це «водичка». Не хочу цим знецінити деякі публікації. Винятки завжди бувають. Ще про о. Василя Лабу, якого св.п. Патріярх Йосиф незвичайно цінив, оба були на «ти». Тимчасом о. Василь Лаба, окрім нечисленних журнальних статтей, написав тільки один богословський твір. Пригадую латинську пословицю: «Тіймео лекторем уніюс лібрі». (Боюся читача однієї книжки). О. Лаба виклав богословію найстарших Отців Східньої Церкви. Варто перевидати.
Обидва отці — Костельник і Лаба — були приятелями. Кликали себе «Василю», «Габор», були також на «ти».
Переповідаю одну жартівливу пригоду про них, пригоду, яка курсувала у Львові. Осьїдуть поїздом зі Львова. Сидять в переділі другої кляси. Нараз звертається о. Лаба до о. Костельника: «Габор, маєш щось закурити?». «На, маєш тут тютюн і папірці». О. Лаба бере, скручує цигарку і знову до о. Костельника: «Габор, а вогонь маєш?» О. Костельник розсерджено до о. Лаби: «Василю, може тобі ще моєї губи дати?».
* * *
Довідуюся з Вашої статті про смерть Ст. Крижанівського. Пригадую собі його з краю і еміграції. Помолюся. Хай з Богом спочиває. Згадуєте декого з його приятелів і знайомих, згадуєте про віча-сходини в Нью-Йорку, на яких боронено ідеї патріярхату. Чомусь забули згадати й мене, який на цих вічах промовляв і якого промови сприймала публіка бурею оплесків. Були раз на вічі і Йосиф Гірняк, і Ст. Крижанівський та інші відомі миряни. Як цей недогляд пояснити, не знаю. Може й тому, що я і мої погляди належали до категорії «герезі сапієнс» — «пахне єрессю». Пригадую ще, як на одне віче приїхав із Чікаґо о. Бутринський зі своїм хором і хор відспівав вперше т.зв. Патріярший гимн. Такими були давні священики. Не боялися. А ось після смерти о. Злочовського не знайшлося ні одного, хто прийшов би до Філядельфії, відслужив св. Літургію на свято Різдва Христового без уваги на погрози митр. Сулика.
Про Ігора Калинця і його заяву «Я винний» писати не буду, бо мусів би дати лекцію про вину й покаяння у світлі східньої богословської думки. Так само не збираюся дискутувати з о. Димитрієм Блажейовським. На всякий випадок скажу — він оригінальний… В Україні почав виходити журнал «Вірую». Леся Крип’якевич просить мене писати до нього. Обіцяє друкувати, що тільки напишу, особливо про чудовий феномен всесвітнього виміру — наших святих Андрея і Йосифа. Як Бог дасть надхнення, у що не сумніваюся, заглиблюся у спомини про них. Вони — ці спомини — чудові.
