Церква у постліберальну добу

Закінчення. Початок у попередньому числі «Патріярхату».

Неолібералізм

У наші дні «радикальну капіталістичну ідеологію» «сучасного секулярного Заходу» часом називають неолібералізмом. Цю нову форму лібералізму важко відрізнити від американського неоконсерватизму з його пієтетом до так званого вільного ринку. Втім корені лібералізму є тими ж, що й корені неоконсерватизму. Вони полягають у самозреченні основ, тобто класичних арістотелівських і, що особливо помітно, християнських філософських засад. На думку Патріка Дж. Дінена, цей відрив від минулого ґрунтувався на хибній антропології (Deneen, Why Liberalism Failed, с. 185). Як наслідок – неолібералізм неспроможний задовольнити колективні суспільнополітичні та персональні людські потреби. Сьогодні, як пише згаданий автор, «ми ефективно утримуємо мало самоврядування: чи як громадяни над своїми керівниками, чи як особистості над власними бажаннями» (Там само, с. 186).

Але чому ідеологія сучасного лібералізму хибна? Як вважає Крейґ-Майкл Вайт, це тому, що вона неправильно витлумачує натуру людини, природи та моральності. Її бачення людини винятково індивідуалістичне, її розуміння природного закону обмежене, а її концепція моралі ігнорує релігію і тому не має підґрунтя¹.

Ще в 1971 році Папа Павло VI чітко назвав істотну ваду ліберальної ідеології: «…хіба не християни обирають цей шлях, наміряючись ідеалізувати лібералізм, декларуючи його з прихильності до свободи? Вони хотіли б нової моделі, більше адаптованої до сучасних умов, але дуже легко забувають, що сам корінь філософського лібералізму – це помилкове прийняття автономії особи у її діяльності та її мотивації, а також здійсненні її свободи» (Octogesima adveniens, §35).

У сучасній Америці неолібералізм представляє новий синтез для країни, яка в широкому розумінні завжди була ліберальною. У той час, як ліберали полишили багатого чого зі своєї спадщини (але не риторики) щодо суспільно-економічної справедливості, багато консерваторів переглянули свої моральні та релігійні принципи. І перші, і другі об’єдналися в обстоюванні необмеженої особистої свободи (включаючи культурне вільнодумство) і корпоративного капіталізму (у вигляді глобалізму «вільного» ринку). Неоліберали не менше, аніж неоконсерватори, пропагують ринковість, товаризацію і споживацтво. Професор Дінен застеріг американських консерваторів, що їхня зосередженість на автономній особі, не поєднаній з інституціями-посередниками, приведе їх, як і лібералів, до статизму. Тож тепер усемогутня держава опонує двом інституціям: сім’ї та Церкві, котрі можуть захистити особу проти її сили².

Як вважають богослов Джон Мілбенк і політолог Едріен Пебст, сучасний лібералізм спричинив нову громадянську війну всіх проти всіх. Це формує «ізольовану особу, віддалену від усіх суспільних зв’язків та обов’язків». Соціальний лібералізм був потрібний для того, щоб підірвати соціальну солідарність і відкрити шлях для економічного лібералізму. Такою є вимога «ринкової держави»³.

Сучасний економічний лібералізм, погоджується Дінен, ігнорує справедливі вимоги робітників. Постхристиянська ліберальна еліта зневажає і нівелює робітничий клас. Вона маскує свою класову перевагу апеляціями до прав меншин, толерантності та розмаїття. Але люди – не обдурені⁴. Понад те, ця нова еліта розширює свою економічну владу шляхом глобалізації. Протистоячи всім обмеженням: кордонам, тарифам, законам і регуляції, неоліберальна еліта обіцяє індивідуальну свободу, але приводить до суспільно-економічної експлуатації і націй, і окремих осіб. Звичайно, що країни, котрі турбуються про захист свого культурного та релігійного спадку від неконтрольованої міграції, агресивного маркетингу і влади корпорацій, у ліберальній пресі мають образ «протекціоністських», «ізоляціоністських» і навіть «ксенофобських». Але «відкритість» ліберального лексикону на ділі означає вразливість до проникнення багатонаціонального корпоративного капіталу. Одна бувальщина з мого досвіду ілюструє, як легко це може статися. Приблизно в 1980 році один товариш, який спеціалізувався на податковому законодавстві, розповів мені, як якийсь американський клієнт був засмучений обмежувальними податками певної східноєвропейської країни. Рішення було просте: мій товариш переписав образливі статті податкового кодексу тієї держави.

Українці, які зі зрозумілих причин вирішили уникнути російського захоплення, схильні ігнорувати низку небезпек через проникнення західного капіталізму. Справді, багато людей раді цьому проникненню, вбачаючи у ньому гарантію інтеграції з Європою, котра, своєю чергою, запевнить їхню безпеку. Але як економічна інтеграція з Європою вплине на суспільство, етику та культуру держави? У квітні 2018 року в британському «Daily Telegraph» з’явилася промостаття про Мальту – колись дуже католицьку країну, яка приєдналася до Євросоюзу в 2004 році. У цій статті хвалять нові «ліберальні відносини» та «прогресивну програму». З 2011 року Мальта вже не забороняє розлучення, а з 2013-го дозволила запліднення in vitro. Закон про цивільні союзи, який пройшов у 2014 році, «мостить шлях до одностатевих шлюбів». Острівна нація тепер перебуває на верхівках рейтингів «прав людини та рівності» за даними Міжнародної лесбійської, гомо-, бі-, транс та інтерсексуальної асоціації. Ця «орієнтація назовні і відкритість» як риса, згідно зі статтею, допоможе зробити Мальту економічно конкурентною. Так, звісно, застереження Володимира Путіна щодо західного «занепаду» спрямовані на втримання України в орбіті Росії. Але він тільки використовує незручний факт.

Багато інтелектуалів переконують, що лібералізм не впроваджує жодної ідеології, котра тяжіла б над суспільством, а лише сприяє здоровій різноманітності конкуруючих цінностей. Утім навіть на теоретичному рівні це твердження сумнівне, оскільки лібералізм сам є ідеологією. На практиці ж це виявляється очевидною фальшю, позаяк ліберальні уряди систематично накидають свої цінності суспільствам. На зібранні Атлантичної ради у Вашингтоні 30 травня 2018 року, присвяченої світу «багатополярних цінностей», було багато розмов про загальні цінності. Але ні в ключових промовах, ні в двох панельних дискусіях, ні в запитаннях слухачів чи відповідях на них не пролунало жодної згадки про християнство чи навіть релігію.

Однією з найефектніших невдач неоліберальної демократії стала її неспроможність захистити людське життя. З огляду на це Папа Іван Павло ІІ в енцикліці «Evangelium Vitae» у 1995 році зазначив, що, відмовляючи у праві на життя, «демократія перечить своїм власним принципам, ефективно прямує в напрямку форми сучасного тоталітаризму» (§20). Цю ідею розвинув польський філософ Ришард Леґутко в книзі «Демон демократії: тоталітарні спокуси у вільних суспільствах» (2016 р. ). Далі Папа Іван Павло ІІ у своїй енцикліці пояснює: «Демократію не можна робити ідолом, творити з неї замінник моралі і панацею проти неморальності. У своїй основі демократія є «системою» і як така є засобом, а не ціллю. Її «моральна» цінність не автоматична, але залежить від підпорядкування моральному закону, якому вона, як і всяка інша форма людської поведінки, повинна бути підпорядкована. Іншими словами, її моральність залежить від моральності цілей, на які вона спрямована, і засобів, які вона використовує» (Evangelium Vitae, §70).

Зовсім нещодавно історик, професор Джеймс Гітчкок аргументував, що лібералізм, відкинувши християнську етику, зрадив власні моральні основи: «Немає сильнішого прикладу морального краху лібералізму, аніж те, як він тепер обернувся спиною до найслабших і найбільш незахищених членів суспільства: ненароджених дітей, хворих, літніх – саме тих людей, яких, як припускали, лібералізм покликаний захистити й оборонити»⁵. Відповідно до іншої точки зору, описану трансформацію лібералізму здатен пояснити гностицизм. Політолог, професор Ендрю Летгем переконаний: проблема не в тому, що лібералізм зрадив чи сягнув своєї логічної кульмінації. «Проблема сьогодні полягає не в лібералізмі per se (самому по собі – ред.), але у гностицизмі, який в останні десятиліття замінив християнство як культурна матриця, у яку вмонтований ліберальний проект»⁶.

Відповідь на неолібералізм

Упродовж тривалого часу відповіддю на неолібералізм, якщо не враховувати марксистську критику, була популістська реакція, що поєднує традиційні елементи правого і лівого сегментів політичного спектра. Як результат – стара опозиція правого-лівого зазнала деформації, і теперішній світ, як видається, поділений між двома новими ідеологічними блоками. З одного боку, неоліберали представляють «вільні» ринки, глобальний корпоративний капіталізм, американську глобальну гегемонію і постійні війни, необхідні для її підтримки, великі транснаціональні бюрократії, виключно громадянське розуміння нації, ліберальні моделі імміграційної політики, політики расової та гендерної ідентичності (включаючи захист одностатевих шлюбів та ЛБГТ-програму), а також вибрані особисті свободи, включно з «правом на аборт».

Їхні опоненти, очолювані Росією, захищають націоналізм із розумінням нації з позиції «крові та землі», авторитаризм, багатополярний світовий лад, інтереси білого робітничого класу, економічний протекціонізм, обмежену імміграцію, релігію і традицію, сім’ю та комунітаристські цінності.

Не дивно, що українці чинять спротив кожному рухові, який очолює Росія. Багато людей шукають захисту і підтримки у втручанні американської міжнародної політики. В цьому криється популярність кандидата президентських виборів у США 2016 року Гілларі Клінтон. Але погляд на неоліберальну платформу підкаже, що звабливість лібералізму, зокрема представленого Євросоюзом, для українських націоналістів є подібною до звабливості полум’я для метелика. Безсумнівно, членство у Євросоюзі може дати багато політичних та економічних вигод особисто українцям та всій державі загалом. Але у тривалій перспективі логіка лібералізму Євросоюзу веде до зникнення націй-держав. Українці могли б радо стати «європейцями» та «громадянами світу», але вони, зрештою, муситимуть відмовитися бути українцями, навіть у етнокультурному розумінні.

Те, що Росія та її нові друзі в Чехії, Угорщині та Польщі протистоять неолібералізму, спонукає багато українців до висновку, що останній має бути хорошим явищем. Але чи це розумний висновок? Католики, включно з «ліберальним» Папою Франциском та «ортодоксальними» традиціоналістами, також опонують неолібералізму, але в їхній позиції немає нічого властиво проросійського або антиукраїнського. У той же час дійсно органічним кроком для російських та українських олігархів є співпраця з неоліберальною елітою, і вони безсумнівно виявляють амбіції приєднатися до неї. Неоліберали, які діють у західних фінансових інституціях, не тільки толерують, а й вітають ці олігархічні брудні капітали. Насамкінець вони поділяють спільну платформу, мають спільний світогляд: «свобода» – це найвища цінність. Мовиться про свободу здобувати матеріальне «щастя», незважаючи на економічні, законодавчі, політичні, соціальні, культурні, моральні чи етнічні бар’єри.

Справді, для католика поділ політичного світу на «ліберальний» і «консервативний» табори притемнює викладене бачення ситуації. «Католицька соціальна доктрина, – пише Томас Сторк, – не є ні ліберальною, ні консервативною». Вона не є такою навіть частково. «Вона має свою логіку, – веде далі автор, – котра, коли ми її схоплюємо, дозволяє побачити, що і лібералізм, і консерватизм пропонують тільки часткові істини і часткові рішення, а також те, що засновки кожного з них вже у своїй основі є помилковими»⁷.

Українцям було б важко підтримати консерватизм, принаймні в сучасному американському прочитанні, оскільки він приймає ті ж положення неолібералізму, котрі є ворожими до католицьких принципів. Метью Шмітц пояснює соціально-економічний зв’язок між американським консерватизмом та лібералізмом: «Головним набувачем вигоди від економічних практик, підтриманих консерваторами, став клас менеджерів, який віддає перевагу сексуальній свободі, а не строгим принципам протестантської етики. Цей клас є більш секулярним, більш прогресивним і більш привілейованим, аніж решта Америки. Його члени насолоджувалися зростанням прибутків у той час, як прибутки робітничого класу американців стагнували. Вони отримували вигоду від процесу глобалізації та підтримки вільної торгівлі»⁸.

Цей «більш секулярний, більш прогресивний» менеджерський клас підтримує соціальний і культурний лібералізм, який жодним чином не конфліктує, а радше підтримує економічний неоконсерватизм. «Прогресивні, – підсумовує Шмітц, – тепер стоять поруч зі світовим капіталом…». Християни, на його переконання, мали б стояти разом із працюючим класом, зменшуючи нерівність та стримуючи корпорації. І справді, у США багато християн виявили, що не можуть знайти політичного «дому» ані в неоліберальній Демократичній партії, ані в популістській Республіканській партії. Ба більше, так само почуваються секулярні люди тверезого глузду на зразок уродженця СРСР, політичного коментатора Макса Бута⁹. Якщо українські християни виявлять, що лібералізм і популізм неприйнятні, то, можливо, почнуть шукати нову політичну візію.

Постлібералізм

Чи нова політична візія означає, що лібералізм у всіх його проявах повинен бути відкинутий? Чи він мав би бути реформований у спосіб, що збереже найцінніше у ньому? Чи може існувати життєздатний постлібералізм? На думку англійського філософа Філліпа Блонда, постлібералізми, які з’являлися досі, є гіршими, аніж сам лібералізм. Вони тяжіли до фашизму та крайнього націоналізму. «Католицька Церква повинна поновно увійти до політичного протистояння, але не як капелан лівих чи правих, а як вісник нового ладу» (Blond, вказана праця, с. 53, 54).

На що мав би бути схожий такий новий лад? Чи потребуємо ми нової постліберальної ідеології, котра мала б відновити стрижневі ліберальні цінності? Рассел-Рональд Ріно відкидає лібералізм як ідеологію, оскільки ліберальна доктрина «тонка». Цей автор пише, що «вона не здатна підтримувати солідарність та сприяти спільному благу»¹⁰. Коли лібералізм «стає теорією добра, він має бути відкинутий, оскільки він у теоретичній формі легко стає ідеологією, котра завжди приховує і навіть відкидає правду, що Бог один є найвищим добром»¹¹. Лібералізм недостатній, бо «свобода в центрі лібералізму не має своєї властивої мети». Тому в США ми принаймні «потребуємо відновити в лібералізмі його християнські та домодерні джерела, роблячи його менше «ізюмом». Ми потребуємо переоформлення нашої ліберальної традиції у поняттях біблійної оповіді, спільного закону і класичних джерел» (Там само, с. 66, 67). Томас-Джозеф Вайт погоджується, що лібералізм цінний як традиція, але не догма. Він пише: «Тепер ми маємо потребу сформулювати католицький погляд на демократію, не ґрунтований на догмах лібералізму». Це означає, аргументує він, що ми повинні кинути виклик Канту і повернутися назад до Арістотеля (White. Examining Liberalism, с. 30).

На цьому шляху, як перестерігає Патрік Дж. Дінен, нам треба уникнути винайдення нової ідеології. Радше варто зосередитися на практиках економічного, культурного і політичного життя. На основі такого досвіду ми потім зможемо розвинути кращу теорію, котра збереже ідеї справедливості та гідності, а також доліберальне розуміння свободи¹².

Постліберальна Україна?

Україна не відчула на собі політичної траєкторії лібералізму, як це відбулося у США чи Європі. Але вона й не має повторювати досвіди інших суспільств. Достатньо було б проаналізувати західну практику і зробити відповідні висновки, врахувавши відмінні умови, за яких лібералізм може розвиватися в Україні. Можна було б уникнути пасток лібералізму, зберігши його стрижневі принципи та їхнє застосування в українських обставинах для творення свіжого політичного підходу.

Вироблення такої візії є завданням для українських політичних, соціально-економічних і культурних мислителів – тих, що перебувають і в Церкві, і поза нею. Окресливши завдання як пристосування «європейських» цінностей, Микола Рябчук подав контури викликів і труднощів, що їх українці зустріли в світлі свого історичного досвіду. Вони не тільки стисло політичні, а й культурні (Микола Рябчук. Східноєвропейська пастка // Збруч, 31. 10. 2018). Особливо складна проблема пов’язана з візантійською традицією. У той час, як українські Церкви можуть турбуватися про її віднайдення та оживлення у літургії, богослов’ї та духовності, візантійські політичні традиції важко гармонізувати із західними ідеями демократичного врядування. Чи можуть Церква і держава, попри відділення одна від одної, співпрацювати за моделлю візантійської «симфонії»? Теоретично так, але на практиці це буде нелегко.

Східні християни не можуть успішно брати участь в українському політичному житті до того часу, поки перед ними стоїть ширший виклик протистояння модерності. Щодо цього російський приклад показав деякі невдалі звички та умонастрої. З другого боку, такий обізнаний і досвідчений спостерігач, як літургіст і архимандрит Роберт Ф. Тафт, ТІ, виявляв оптимізм:

«…було б помилкою думати, що східне християнство не має в собі духовних засобів, щоб упоратися з модерністю. Як ми переконалися, східна літургія, а вона є просто дзеркалом внутрішнього світу православ’я, зберегла зі скарбниці свого минулого не тільки надзвичайно важливі елементи, але й великий заклик до сучасних чоловіків та жінок…»¹³.

Як українці відреагували на кризу лібералізму? До їхньої честі, більшість уникла тієї крайньо правої антиліберальної реакції, яку можна побачити у Європі та поза нею. Наталія Шаповалова відрізняє український правий або ж неофашистський сектор, який загрожує, а деколи й фізично погрожує чи атакує гомосексуалів, расові, етнічні або релігійні меншини, від дійсно консервативних рухів. Останні, часто пов’язані з церквами, наголошують на святості життя та цінності сім’ї. Коли вони чинять спротив тиску Євросоюзу, спрямованого на визнання одностатевих шлюбів, то загалом пошановують фундаментальні людські права і протистоять злу¹⁴.

Як би могла виглядати нова постліберальна Україна? Тут можна лише запропонувати кілька суспільних, культурних, політичних та економічних принципів, наголосивши, що українські Церкви, особливо їхні миряни-інтелігенція, значно більше готові зробити це. Бажаним джерелом цих принципів є католицьке соціальне вчення, що розвинулося з часу появи енцикліки Папи Лева ХІІІ «Rerum Novarum».

Я пропоную такі принципи:

• солідарність (втілена, зокрема, у сімейній зарплаті, загальній турботі про здоров’я, допомозі хворим і непрацездатним працівникам, пенсіях за віком тощо);

• субсидіарність (загальний організаційний принцип у громадському секторі, заохочуваний у приватному секторі);

• спільне благо.

Останній принцип слід плекати в економіці турботою про малі сімейні виробництва, кооперацію та конкуренцію, але з перевагою першої з них, через загальну політику розподілу, котра опиратиметься відділенню робітника від засобів виробництва і сприятиме малим підприємствам та кооперативам виробників.

Далі принцип спільного блага має бути поширений на політику збереження довкілля та використання природних ресурсів як урядування творінням, у тому числі стале використання ресурсів із перевагою відновлюваних.

Принцип спільного блага має бути втілений у соціальній сфері через політику захисту життя та сім’ї, включаючи державне визнання «традиційного» шлюбу, скасування абортів (але без кримінальної відповідальності тоді, коли це єдиний спосіб урятувати життя матері), через допомогу вагітним і матерям, материнський догляд, стимули для сімей тощо. Мовиться також про розуміння жінки як рівної чоловікові у фундаментальних правах, але з унікальною соціальною ідентичністю обох, укоріненою в їхній біологічній відмінності.

Далі в переліку можна запропонувати:

• традиційні ліберальні принципи засадничих свобод як індивідуальних, так і групових, зафіксованих у Конституції України;

• верховенство права, конституційний уряд, відділення гілок влади (характерна риса Конституції Пилипа Орлика 1710 р. ), незалежність суду, рівний доступ до справедливості для всіх, усунення незаконної дискримінації осіб та їхніх груп тощо;

• політика підтримки розвитку громадянського суспільства, особливо посередницьких суспільних інституцій, які захищають особу від держави;

• у сфері релігії – свобода совісті, толерантність до особистої віри і вільного сповідування релігії особами та групами, але з перевагами для християнства як української історичної і традиційної релігії.

Пропонуючи ці принципи суспільству, католики безсумнівно врахують різні, у тому числі конфліктні їх розуміння. Наприклад, розумітимуть свободу не як просто ціль, а як таку, що має мету. Остання може бути зрозуміла, як «добре» життя (що є життям із Богом), як ведення людей до Бога тощо. Їхньою основною земною ціллю буде християнське суспільство. Але таке суспільство має бути створене радше переконуванням, аніж примусом. Їхня безпосередня мета – створити умови для розбудови такого суспільства. Зокрема, релігійна свобода як принцип не повинна наражатися на загальний спротив.

Заперечення

Хтось може заперечити, що, пропонуючи набір принципів із візією ймовірного творення християнського суспільства, католики захищають теократію. Якщо її розуміти як керівництво священиків, то тут аж ніяк не відповідний випадок. Якщо вона означає наявність державної Церкви, то католики такого б не відстоювали: глава УГКЦ Святослав Шевчук окремо виступив проти. Але якщо хтось розуміє «теократію» дослівно, тобто управління під Богом, тоді мовиться саме про те, чого бажають католики: про державу як людську спільноту, регульовану універсальними, Божими принципами.

Чи можуть такі принципи прийняти некатолики, нехристияни і нерелігійні люди? Очевидно, що фундаментальні релігійні принципи слугують моральною основою суспільства – завдяки їм воно може відрізняти добро і зло. Понад те, кожна держава має свою філософію, визнану чи ні. Марксизм як державна філософія за знав поразки. Відтак існує секулярний лібералізм. Як аргументував Аласдер Макінтайр у книзі «Після чесноти», кантіанський проект віднайдення секулярної основи для етичної діяльності не був успішним. Макінтайр пропонує вернутися до Арістотеля. Чому ж українцям не дбати про релігійну філософію як основу для державного будівництва? Якщо проблема в тому, щоби погодити між собою представників різних віровизнань, то така філософія може бути оформлена широко як «авраамічна» або «юдеохристиянська». І найбільш зв’язна філософія може бути ґрунтована на католицькому соціальному вченні. Оскільки його принципи засновані на розумі так само, як на об’явленні, вони можуть бути пояснені раціональними поняттями і через те прийняті секулярною громадськістю.

У своїх міжнародних відносинах Українська держава, твердо базована на християнських принципах, була б спроможна переграти російську спробу представляти себе як лідера християнства у Європі, загроженій секуляризмом. Александру Лазеску окреслив стратегію міжнародної політики РПЦ так: «Пропагування прогресистської соціальної програми Брюсселем, котра вважається образливою для багатьох у Східній Європі, зробило РПЦ – у зв’язці з Кремлем – вигідним засобом посилення зв’язків між Москвою і цими державами, особливо такими ж православними, через використання соціальних, культурних та релігійних різниць»¹⁵.

Облаштування державного ладу згідно з загальними християнськими принципами могло б стати роботою переважно тих мирян, які залучені до політики. Вони мусять бути інтелектуально підготовлені для промоції цих принципів філософсько розмаїтій публіці. Але вже перед тим, як вони робитимуть це, Церква (в широкому розумінні, включаючи духовенство і мирян) повинна заповзятися до засадничої роботи з відсвіжування християнської культури. Анатолій Бабинський пише про потребу Церкви у «поверненні цих уривків християнської культури, що присутні у сучасній культурі, у їхній контекст і таким чином відновлення їхнього автентичного значення»¹⁶. Але культурне оновлення може приготувати ґрунт для політичної реформи тільки тоді, якщо включає у себе моральне та духовне оновлення. Тож Мирослав Маринович пише про потребу «духовного очищення народу» і «морального відродження суспільства»¹⁷.

Та чи не стане промоція християнських принципів у державне будівництво причиною образи для визнавців інших релігій? Необов’язково. Багато нехристиян добачають цінність християнських принципів. У США, наприклад, євреї часто відсилають своїх дітей до католицьких шкіл. Чому? Звісно, частково це відбувається через те, що ці заклади з академічної точки зору часто ліпші, аніж громадські школи. Але й тому, що вони прищеплюють і посилюють набір моральних та етичних стандартів, котрі релігійні євреї, так само, як і мусульмани у цьому відношенні, поділяють спільно з католиками. Оскільки ці школи не примушують своїх учнів приймати католицизм, євреї дуже щасливі записати своїх дітей до них, а не в громадські школи, які часто вчать релятивістської моралі або ж не вчать ніякої. У такий же спосіб визнавці нехристиянських релігій і навіть атеїсти, котрі дотримуються етичних стандартів, почуватимуться зручно в державі, що діє на основі католицьких принципів.

Опинившись поміж автократичним російським неонаціоналізмом, який використовує релігію, щоб отримати вигоду від незгод у світі, та євроатлантичним неолібералізмом, який просовує демократичний капіталізм та секуляризм, Україна мусить прокласти свій власний шлях. Їй не потрібно звертати наліво, відмовляючись від своєї християнської традиції та національної ідентичності, або направо, поринаючи в радикальний націоналізм та релігійний фундаменталізм, що тільки було б на руку її ворогам. У добу, яка може стати неоліберальною, постліберальною або якоюсь цілком інакшою, українські католики і православні повинні бути мудрими і не пародіювати сучасний західний лібералізм. Вони мають вчитися на його помилках і створити незалежну візію для своєї країни, вибудувавши її на всій західній політичній традиції, як і на своїй власній християнській спадщині.

д-р Андрій Сороковський, голова Українського Патріярхального Товариства

Стаття відображає думки автора, які необов’язково збігаються з редакційною позицією

1. Craig Michael White. Examining Liberalism: Exaggerated Originality, False Anthropology // Ethika/Politika, 6 вересня 2018
2. Patrick J. Deneen. The Problem with Liberty: A Warning to Conservatives // Ethika/Politika, 2 грудня 2015.
3. Philip Blond. Politics after Liberalism, огляд праці: John Milbank and Adrian Pabst, The Politics of Virtue: Post-Liberalism and the Human Future // First Things 12 (2017) 51-52.
4. Patrick J. Deneen. The Ignoble Lie // First Things 4 (2018) 32.
5. James Hitchcock. The Great Divorce: Christianity and Liberal Society // Touchstone 11-12 (2017) 28.
6. Andrew Latham. Liberalism Occupied // Touchstone 8-9 (2018) 36.
7. Thomas Storck. An Economics of Justice and Charity: Catholic Social Teaching, Its Development and Contemporary Relevance. Kettering 2017, c. 6.
8. Matthew Schmitz. The Back Page // First Things 8-9 (2018) 71.
9. Max Boot. Politically Homeless // California Magazine, осінь 2018, с. 40.
10. Russel Ronald Reno. Liberal Tradition, Yes; Liberal Ideology, No // First Things 12 (2017) 66.
11. Russel Ronald Reno. America and Liberalism // First Things 5 (2018) 66.
12. Patrick J. Deneen. Why Liberalism Failed. New Haven 2018, с. 182-183.
13. Robert F. Taft, SJ. The Contribution of Eastern Liturgy to the Understanding of Christian Worship // Logos, т. 37 (1996) 296.
14. Natalia Shapovalova. The Two Faces of Conservative Civil Society in Ukraine, у Richard Youngs, ed. The Mobilization of Conservative Civil Society. Carnegie-Europe, 4 жовтня 2018.
15. Alexandru Lazescu. A Proxy for the Kremlin: The Russian Orthodox Church // World Affairs, 12 (2017).
16. Анатолій Бабинський. Бути Церквою сьогодні // Патріярхат 2 (2018) 15.
17. Мирослав Маринович. Національна і моральна суб’єктність: де її взяти? // Патріярхат 2 (2018) 22.

Поділитися: