Свіжий номер

5(505)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Краєвиди Харкова. Храм зліва - Благовіщенський собор

УГКЦ і виклики урбанізації

Останнє століття позначене постійно зростаючими темпами урбанізації в цілому світі.

УГКЦ є Церквою, якій ще випадає відкрити для себе небезпеки та переваги міського існування. Найбільше з цих випробувань – знайти шляхи до сердець містян. В обставинах, коли значна більшість духовенства має сільське походження, ця справа виглядає не такою простою, навіть якщо є багато інших сприятливих умов. Тож чи є шанси витривати та зрости нашій спільноті в Україні впродовж наступного півстоліття?

Ситуація в країні та Церкві

За даними Державної служби статистики, станом на 1 січня 2019 року міське населення України становило 69% від загального. При цьому кількість молоді, що проживає, принаймні в часі навчання, у містах, становить понад 80%. Частина з них після здобуття вищої освіти повернеться до сіл, але значна частина залишиться в місті або в скорому часі переїде до нього. Це означає, що ми – міська країна, і в найближчі 5-10 років відсоток містян збільшиться як мінімум до 80-ти.

У той же час УГКЦ – Церква села: 69% від загальної кількості у нас становлять сільські парафії, причому в Галичині їхня частка сягає 87%! Утім основу Церкви в Центральній, Південній та Східній Україні творять якраз міські спільноти: їхня частка становить там 61%. Така ж картина спостерігається в країнах діаспори, за винятком Бразилії. Сільські парафії в Галичині тримаються переважно на етнічній ідентичності. І якщо ситуація кардинально не зміниться, протягом ще одного-двох поколінь вони суттєво зменшаться чисельно, а подекуди зникнуть.

Виклики, які постають перед Церквою в міському середовищі, дещо відрізняються, залежно від регіонів. На територіях, де УГКЦ є конфесійно домінувальною, будуть свої характерні особливості, натомість у Центральній, Східній та Південній Україні – свої, дещо інші. Та як би там не було, в наші дні цілком можна виокремити низку тенденцій, які будуть спільними для всієї української католицької ойкумени.

Молодь і місто

Християнські цінності приймають у дорослому віці в рідкісних випадках. Уся робота з формування постави вірного має тривати від раннього дитинства. Адже погодьтеся, що в зрілому віці, якщо у дитинстві все пустити «за течією», насінню Слова Божого буде значно важче прорости в серці людини. І от у місті Бог уже зібрав молодь з різних куточків та забезпечив для Церкви в цьому плані добрі обставини – беріть, засівайте… Деякі великі церковні спільноти країн Заходу починалися з потужних студентських рухів і навіть зараз іноді тримаються якраз на студентах. Сидіти і чекати, поки молодь сама захоче прийти до церкви, означає втрачати унікальну можливість змінити все суспільство на краще.

Тенденція з молоддю така, що навіть воцерковлені в дитинстві люди, потрапивши до міста, перестають відвідувати храм, зберігаючи при цьому християнські звички і традиції. За сприятливих умов такі звички можуть проявитися швидко й невимушено. Отже, нам потрібен потужний та розвинений студентський апостолят, якого бракує навіть у Галичині. В іншій частині України та в діаспорі він майже відсутній. Тож молодь, переїжджаючи до міста, або взагалі відходить від релігійного життя, або ж потрапляє до лав протестантів, які на відміну від католиків і православних мають потужні та розвинені студентські місії у всіх містах країни та в більшості великих університетів. Сучасне освітнє законодавство дозволяє, використовуючи студентське самоврядування, створювати справжні християнські осередки у вишах, клуби і товариства, які можуть отримувати університетське фінансування на організацію християнських заходів, включаючи запрошення проповідників та музичних гуртів із релігійним репертуаром. УГКЦ ці можливості тепер не використовує. Протестантські студентські асоціації проводять безкоштовні семінари і тренінги з організації християнських університетських спільнот, але представників УГКЦ на таких заходах також можна бачити вкрай рідко. Для нас долучитися до їхньої праці та вивчити досвід – одне з пріоритетних завдань, яке в найближчій перспективі може дати щедрі плоди.

Праця зі студентами – це не тільки євангелізація, але й продовження дитячої катехизації тих, що отримали її раніше. Ще одна перевага такої діяльності полягає у тому, що зацікавлені студенти рознесуть вогонь Благої вістки до своїх домівок. Завдяки їхнім старанням пізніше можуть постати цілі парафії, що особливо цінне на місійних теренах.

Наявність молодіжних субкультур і течій дає додаткові переваги чуйному місіонеру, але потребує фантазії та сміливої імпровізації: «класичні» та звичні методи праці, найімовірніше, тут не діятимуть.

Релігія в місті

Точних даних щодо релігійності жителів українських міст мені знайти не вдалося, але з певністю можу сказати, що відсоток віруючих у Бога людей, які не визначилися зі своєю церковною або конфесійною приналежністю, там досить великий. Станом на 2018 рік майже 10% опитаних соціологами українців вважають себе «просто християнами», ще 9% кажуть, що не належать до жодного релігійного напрямку, серед 69% тих, що визначили себе як православні, 34% не відносять себе до жодної юрисдикції. Причому в найбільш урбанізованих регіонах, на сході та півдні України, таких є переважна більшість: 57,4% і 48,8% відповідно. Отже, разом по Україні частка «вільних» людей становить 42%, а в містах, особливо на сході та півдні, ця кількість може бути ледь не вдвічі більша. Рай для місіонера! Але не все так просто.

Унаслідок, з одного боку, радянської спадщини, а з другого – укоріненого гедонізму всі ці люди переважно не цікавляться не тільки релігією, але й філософією і віруючими вважають себе лиш умовно. А тому проповіднику поміж них доведеться працювати в режимі ad gentes – «до поган» і розмовляти з людьми так, немовби вони взагалі не визнавали існування Бога та нічого не знали про Ісуса Христа. Але тут може дуже допомогти вміння знайти з ними спільні інтереси чи принаймні теми для розмов. Чи ми готові стати «всім для всіх» (1 Кор 9,22)?

Етнічність і католицькість

Пасторально важливим є те, що частка міського населення серед різних народів, які живуть в Україні, дуже різна: якщо станом на 2001 рік частка українців-містян становила 63% від їхньої загальної кількості, то росіян та євреїв – 86,8% і 98,5% відповідно. Домінувальною мовою в більшості українських міст є російська, а домінувальною ідентичністю є змішана. Причини такого явища криються в тому, що, як правило, всі родини мають поліетнічне коріння, пов’язане з постійною міграцією містян та історичними особливостями формування мегаполісів. З огляду на ці реалії місійні ініціативи УГКЦ мають враховувати особливості етнічної демографії міст і бути спрямовані не лише на етнічних українців, але й на представників усіх інших членів соборної української нації. На практиці це має відображатися на мові євангелізаційних заходів та медійних каналів, задіюванні культурних складових та підборі спікерів/ведучих. Із пасторальної точки зору неприпустимо, щоб у поліетнічних містах УГКЦ асоціювалася лише з українською етнічною культурою. Крім заходів, які популяризують таку, варто влаштовувати і заходи з елементами російської, польської, вірменської, єврейської та інших культур, можливо, спільно з відповідними етнічними організаціями чи товариствами. Тим паче, що УГКЦ має чималу кількість видатних постатей різних національностей, серед яких і діячі минулого, і сьогодення.

Екуменізм і міжрелігійний діалог

Зважаючи на домінування в містах Православної Церкви і протестантських громад, з метою укріплення репутації та здійснення правдивого християнського свідчення для УГКЦ надзвичайно важливою є підтримка дружніх екуменічних стосунків із ними. Взаємодопомога в голошенні Доброї новини, уникання прозелітизму, спільна благодійна та соціально значуща праця не тільки покращать загальну атмосферу в місті, але й приведуть до поступу в громадсько-церковних взаєминах. Лише об’єднаний християнський світ може досягти поставлених перед суспільством цілей. Боротьба із занепадом моралі та спробами відтіснити християнство на маргінеси суспільного життя завжди ефективніша, коли вона спільна. Чудові напрацювання Католицької Церкви в цій ділянці можуть бути корисними для всіх сторін такого діалогу. Нам справді є чим поділитися із християнами інших традицій, рівно ж, як є чого повчитися.

Наявність у містах представників інших релігій – це також можливість краще їх пізнати, щоб розробити правильний порядок дій з метою власного християнського свідчення для них.

Особливості мислення містян

Переважна більшість жителів міст – це люди з вищою освітою, причому її має близько 80% української молоді. Така обставина накладає на пастиря та лідерів мирянських спільнот додаткові вимоги: бажано, щоб усі вони також мали вищу освіту і, звичайно, не тільки богословську. Від євангелізатора очікують знання не так нюансів теології, як досягнень світських наук і вміння пояснити правди віри згідно з останніми відкриттями. Без освічених інтелектуалів на чолі громад Церква в місті буде вотчиною минулого, а не майбутнього.

Містяни є переважно індивідуалістами. Життя побудоване так, що необхідність у допомозі інших людей, та навіть просто в спілкуванні з ними, у місті мінімальна. Більшість соціальних контактів підтримуються добровільно, без жодної іншої мети, окрім задоволення – естетичного або ментального. Спонукання до приходу на богослужіння, апелюючи до церковних заповідей або традиції пращурів, майже безсенсовне. Містян дратує вторгнення на їхню особисту «територію»; спроби вплинути на спосіб життя, мислення і діяльності сприймаються в кращому випадку прохолодно, в гіршому – вороже. Пастир опиняється в ролі «волаючого в пустелі», коли всі його заклики до впорядкованого церковного життя та активності залишаються без уваги. Лякання містян Страшним судом, пеклом або хворобами як покаранням за порушення правил і вимог Церкви означає ще більше відштовхнути їх, спровокувати на закритість сердець.

Пастир повинен знайти такий підхід, при якому парафіянин був би сам зацікавлений у духовному зростанні та поглибленні розуміння Христа. Саме тому вже в основі його роботи має лежати правильна постановка цілей: не відвідування храму або якась інша діяльність є ціллю, а духовне зростання, прямо пов’язане із залученням, заохоченням мирян до пасторальної та місійної праці.

Містяни чутливі до власних проблем та потреб міста. І якщо Церква допоможе тим чи тим шляхом якісь із цих проблем полегшити або вирішити, то відразу залучить симпатії як окремих осіб, так і місцевої громади загалом. Така Церква зможе без перешкод представляти свій світогляд у громадському просторі, залучивши при цьому навіть новачків у церковному житті до місіонерства.

Активні способи провадження місії

Як не дивно, знову і знову доводиться переконувати священиків і семінаристів у тому, що активне місіонерство – це не тільки прямий наказ Христа всім своїм учням (Мт 28,19-20), але й єдиний спосіб Церкви витривати в найближчі десятиліття. Христос не казав своїм учням сидіти по синагогах або домівках і чекати, коли люди самі зацікавляться і прийдуть. Він створював малі місіонерські команди «ловців людей» (Мт 4,19) і посилав їх до поселень. Відповідно тепер Христос так само наказував би активно шукати готових стати його учнями, задіювати задля цієї мети всі наявні засоби і технології. Тим паче, що якраз технології в місті розвинені дуже добре: засоби реклами, місцеве телебачення та соцмережі відкривають нечувані можливості, і значну частину місії можна творити, не відходячи фізично далеко від своїх храмів. Апостоли в свої часи про таке могли тільки мріяти.

Для того, щоби плекати місійний дух, варто усвідомити, що прямого проголошення Доброї новини не замінить благодійна діяльність будьякої інтенсивності. Все, окрім євангелізації, в діяльності Церкви другорядне і лише настільки має значення, наскільки сприяє благовіщенню. Знову і знову треба нагадувати це собі та іншим: рятувати тіла важливо, але ще важливіше рятувати душі (Мт 10,28). Якщо благовістя не дійде до людини, вона не спасеться і не матиме життя вічного. Тож піклування про долю душі – це найвища форма благодійності.

Говорячи практичніше, міські християнські спільноти повинні дослідити історичні та сучасні форми місіонерської діяльності й обрати ті, до яких мають здібності та покликання.

У наші дні найкраще пристосованими до служіння в місті, повторю, є протестанти. Міська місія є однією зі спеціалізацій у протестантських семінаріях, і вивчають її як окрему дисципліну студенти інших напрямків. Маленькі протестантські спільноти, які мають широку автономію, достатньо гнучкі, щоби підлаштовуватися під обрані цільові аудиторії та не боятися експериментувати. Цей досвід варто взяти на озброєння і греко-католикам.

Малі спільноти

Індивідуалізм містян і водночас брак спілкування в мешканців «кам’яних джунглів» створюють ідеальні передумови для існування при парафіях малих груп. Тобто таких осередків людей, які збирали б однодумців і допомагали їм разом вирішувати проблеми свого духовного життя.

Ці групи можуть бути об’єднані як на основі спільного зацікавлення чимось (молитва, іконопис, Святе Письмо, богослов’я тощо), так і на основі діяльності (благодійність, освіта, робітництво, спів). Стратегія розвитку УГКЦ «Жива парафія» передбачає всі ці речі. В умовах наростаючої урбанізації ця стратегія стає життєво необхідним алгоритмом діяльності Церкви. Треба негайно переходити до реальних кроків, оскільки через кілька років бездіяльності для виходу з кризи знадобиться набагато більше часу і зусиль.

Малі спільноти мусять існувати, відповідаючи на духовні потреби та зацікавлення різних аудиторій. Штучне створення груп «за методичкою» навряд чи матиме довготривалі та якісні результати. Але експериментувати в будь-якому разі треба. Проблеми – це можливості Для подолання негативних і використання позитивних наслідків урбанізації парафії буде необхідно попрацювати в двох напрямках: внутрішньому і зовнішньому. Зовнішній – це різноманітні форми місіонерства та громадської активності, внутрішній – робота над тим, щоб люди у спільності отримували необхідну духовну поживу і почувалися комфортно. Без цього внутрішнього облаштування спільнот люди не затримуватимуться в Церкві надовго або становитимуть безініціативну, пасивну, літеплу масу, з якої жодні місіонерські заходи не зроблять якісної «закваски» Царства Небесного. А отже, ці місіонерські старання не даватимуть очікуваного результату, і живі та запалені ентузіазмом новачки там швидко втрачатимуть свій оптимізм. У ході інтеграції в урбаністичне суспільство Церква втрачатиме ексклюзивне моноетнічне забарвлення та сільський культурний пласт. Це нагода для УГКЦ показати або віднайти свою католицькість у нових умовах. Мовиться про католицькість, без якої не буде успішною жодна місія і яка є запорукою існування та розвитку Церкви в найближчі 50- 100 років. Церква не в змозі зупинити урбанізацію, але здатна скористатися її перевагами і вивести українське християнство на новий рівень.

Михайло Шелудько, біблійний катехит, редактор сайту «Православні католики Одеси»

Поділитися:

Популярні статті