В рямцях Першого Світового Конгресу Вільних Українців 1967 року в Ню Йорку відбулися світові конференції складових його частин: науки, культури, ветеранів, кооператорів, жіночого та молодіжного рухів. Одною із них була конференція мирян, скликана Патріярхальним товариством та Українським Християнським Рухом. Конференція була успішною, численною, і репрезентативнішою з-поміж інших, коли рахувати участь в ній шіснадцяти священиків, втому й Президента СКВУ о. В, Кушніра, та провідних діячів мирянського руху з багатьох країв. Компетентними людьми теологічних наук та організованого мирянства поставлено на цьому високому форумові життєві справи єдности, помісности й самобутности Української Католицької Церкви у ясній і виразній концепції синодального устрою й завершення її структури патріярхатом. Хоч подія ця мала місце вже після Ватиканського Собору II, який своїми постановами привернув усі традиційні права і привілеї Східнім Церквам, то за конечність і слушність такої програми конференції мирян і на такому форумі промовляла гірка дійсність, що тих привернених прав не введено в практичне життя Східніх Церков тоді, ані сьогодні. За введення тих прав в життя треба було змагатися тоді, й тепер, з багатьох можливих церковних і громадських форумів, що було виразним і ясним імперативом для кожного церковного й політичного діяча. Наше товариство, яке взяло на себе ролю промотора змагань за права Церкви, може й не усвідомлювало собі тоді повної скомплікованости цієї проблеми, кількости своїх та чужих противників, і також далекойдучих пов’язань предмету його діяльности у сфері міжнародніх стосунків.
Глибоке нерозуміння цілі мирянського руху виявили тоді ці відповідальні за СКВУ політичні сили, які постановили його повністю зіґнорувати, справами Церкви «не займатися», не рахувати відбутої конференції мирян складового частиною СКВУ, не прийняти і не друкувати її матеріялів і не допустити її делеґатів до співвирішного голосу. Преса послушно елімінувала усі вістки про цю конференцію, затаїла її перед своїми й чужими, а мирянство перед римськими чинниками репрезентував тоді наш Митрополит А. Сенишин, опираючися власне на УККА і СКВУ. Тінь Митрополита налягла на СКВУ й з мирянського зібрання не залишилось нічого. Так встилізована політика СКВУ одержала благословення Митрополита, а він в заміну одержав апробату політичних сил СКВУ на церковну політику. Діячів мирянського руху усунено в тінь на їхні скромні позиції у не визнаній, не публікованій і нечисленній одній організації, з форуму якої вони були змушені зачати своїми скромними силами знова акцію за єдність і помісність Церкви.
За рік від створення СКВУ прийшов час на другий «історичний» момент, характеристичний словами – «ми тоже за патріярхат»… Усі сили від високої політики, що від церковних справ на першому СКВУ відхрестились, взялися нагло власне за церковні справи, бо на американську землю своєю ногою вступив Верховний Архиєпископ з Риму. Прийшла нагода на голосні привітання, заяви, авдієнції, знимки, концерти і навіть про большевицький паспорт забули. Відбулося усе те, що далеке від змісту, суті, від конкретної акції, зобов’язань, усе призначене лише на показ, на великий шум, розраховане на заспокоєння нераз невибагливої людської опінії паперовим славословієм. Заіснувала доба найбільшого в нашій еміґраційній дійсності обману з дизорієнтацією громади що до становищ її центральних організацій, політичних груп що ними керують, та Ієрархії, в руках якої практично й лежить ключ до розв’язки загрозливого церковного положення. Переставленням пропаґандивної машини СКВУ на патріярхальний концепт витворювано серед громади переконання, що усі організовані дії мирян у справах церкви повинні зупинитися, та що церковними справами повинні займатися лише церковні комісії при УККА та СКВУ. Підмінення незалежної мирянської організації такими комісіями було розраховане на подвійний успіх альянсу Митрополит Сенишин – СКВУ. СКВУ прагнучи до тотального опанування еміграційного життя елімінував би нашу організацію як цю громадську силу, яка розвинулася без його дозволу й контролі, а Митрополит упростив би собі справу з мирянством даючи ліцензію на це в руки СКВУ і його «координацій».
Це по формі. А по суті Митрополит маючи тих самих своїх людей у СКВУ й УККА мав би великі можливості обмеження такого мирянського руху й пристосування його до цілей його власної церковної політики. Це було проведене до певної міри в Ню Йорку, дня 29 січня цього року під час пленуму СКВУ. Мирянські вимоги, оформлені немічно так, щоб Митрополит апробував їх, пішли від комісії до координації, від координації до СКВУ, від СКВУ до «Свободи» й далі не було вже куди іти. Митрополит Сенишин дивився згори на цю комедію, а багато мирян ще й досі переконані, що це велика й відповідальна громадсько-церковна політика. Не було б у тому нічого поганого й роля СКВУ була б у кращому світлі, як би Митрополит Сенишин не вів своєї відривної «візантійської» церковної політики, а був льояльним членом Синоду Українських Єпископів і практичними акціями обстоював і творив єдність і помісність нашої Церкви. А тому, що практичні потягнення Митрополита Сенишина є проти єдности й помісности Української Католицької Церкви – УККА та СКВУ кооперуючи з Митрополитом виконують у цьому затяжному змагу шкідливу для Церкви й народу функцію. Комісії УККА та СКВУ діючи в порозумінні з Митрополитом у точно визначених ним рямцях не є виразником почувань і думок громади до Ієрархії, але стали виразником бажань Ієрархії до громади. Вони не можуть бути інструментом тиску громади на Владик,бо стали інструментом тиску Владик на громаду.
Коли не без натиску організованого мирянства дійшло до скликання Синоду Українських Єпископів в Римі 1969 року, Митрополит Сенишин виїхав скоро з Риму щоб не бути в ньому учасником. В слід за ним виїхали з Риму особи з проводу УККА та СКВУ не зареаґувавши ні одним словом на поведінку свого Митрополита. Під час візитації Кардинала Фюрстенберґа у Філядельфії в грудні 1969 року, яка була рівнозначною з уневажненням Синоду Українських Єпископів 1969 року як канонічної інституції, УККА та СКВУ не стали по стороні народу й не запротестували перед Митрополитом і Римом проти таких зневажливих актів, а стали проти народу, по стороні Митрополита Сенишина й на його аранжовку пішли з поклоном до Кардинала Фюрстенберґа. Під час авдієнції вони й поставили Кардиналові декілька провокативних питань з ціллю одержати на них шкідливі для наших церковних змагань відповіді й пустити їх у пресу.
Зростаюче занепокоєння й обурення суспільства на поведінку Митрополита Сенишина призвело до створення на СКВУ історії з долученням підпису Митрополита до постанов Синоду про патріярхат і стосовними комуністами піднесено цю подію до історичного значення. Задекляруванням з трибуни СКВУ «однодушної єдности» наших Владик, тобто явної неправди, придушено весь організований громадський натиск на Владик у справі правопорядку, бо, мовляв, усе вже є у правопорядку, та відтягнено справу на довше, тобто прогаяно ще один рік часу. Митрополит Сенишин виграв цей рік часу на СКВУ. Патріярхальне товариство програло його ганебно, бо час працює не для нього.
Заспокоївши людську опінію підписом Митрополит Сенишин використав цей виграний рік на послідовне заперечування прав помісности нашої Церкви й законности Синоду Українських Єпископів, конферуючи з ієрархами візантійського обряду на власну руку, вводячи зміни в літургії на власну руку і вкінці приготовляючи номінацію свого єпископа-помічника в порозумінні з протиукраїнськими чинниками Східньої Конґреґацігї, демонстративно без порозуміння із Верховним Архиєпископом.
Коли народній гнів знова дав про себе знати, СКВУ поспішив на поміч Митрополитові ще раз. Після невдалої поїздки делегації СКВУ до Риму, де в цей сам час перебував і Митрополит Сенишин, вжито ще раз випробувану минулого року методу з долученням підпису Митрополита. Скликано засідання Президії СКВУ, запрошено Митрополита Германюка, якого високий авторитет використано вже для цієї цілі вдруге, і проголошено комунікатом, що він «мав змогу познайомитися зі змістом письма» з минулого року. Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий такої «змоги» й досі не мав.
Постає питання – як довго думає СКВУ чарувати українську громаду підписами Сенишина й не бачити що за тим криється добре зааранжована в Римі затія роздрібнити до решти нашу церковну організацію і позбавити її можливости мати свій зложений з українських єпископів провід, та що Митрополит Сенишин відіграє в тому першорядну ролю? Чи треба сумніватися в тому, що в Римі простудіювали формати наших громадських діячів до ниточки й переконалися, що вони готові творити запліччя для шкідливих акцій Митрополита Сенишина, присипляючи увагу народу комунікатами про «однодушну поставу наших Владик»?
Митрополит Сенишин має кращі від СКВУ дороги до полагодження: справ «патріярхату». Верховний Архиєпископ, Синод, міжєпископські зв’язки, або врешті сам його Митрополичий уряд міг би бути відповідним форумом проголошення зміни політики священству й вірним. Жадної із тих форм Митрополит не вибрав тому, що це був би легальний крок і зобов’язання до практичної церковної єдности. А заява СКВУ такої легальної сили не має, але зате добре відвертає увагу громади від діл Митрополита.
Запитатись треба у СКВХ – на кого розрахований черговий обман із долученням підпису Митрополита Сенишина до постанов Синоду, коли він сам не збирається його гонорувати?
