Адміністратора Самбірсько-Дрогобицької єпархії
Української Греко-католицької Церкви
Всечеснішим Отцям Духовним,
Преподобним ченцям і черницям та всім боголюбивим вірним
Мир у Господі і моє благословення!
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
Цим нашим традиційним радісним Різдвяним привітом я, дорогі Браття і Сестри, звертаюся до всіх вас — вірних новоствореної Самбірсько-Дрогобицької єпархії, в цей світлий празник Різдва Христового. Звертаюся до вас зі зворушенням і хвилюванням, бо звертаюся вперше, з почуттям величезної відповідальности за стан духовного життя єпархії, з почуттям певної насторожености, а навіть деякої тривоги, з огляду на наше загальне скрутне становище. І це, по-людськи, зовсім природньо. Та віра в Божу Премудрість, любов і справедливість розвіює непевність і тривогу і вселяє надію на краще завтра, на світле майбутнє. Бо сповнилися віщі слова пророка Ісаї: «Хлоп’ятко нам народилось, Сина нам дано, влада на плечах у Нього; і дано Йому ім’я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру» (Ісая, 9, 5). Бо нашому народові засвітив промінь свободи, і ми перед цілим світом можемо з піднесенням заспівати пісню величну Різдвяного гимну: «З нами Бог, розумійте, народи, і коріться, бо з нами Бог».
Для всіх нас — малої дитини, молодого юнака, дорослої людини чи людини похилого віку, яка стоїть на порозі вічности, Різдво Христове приносить особливу радість, благовість. Для грішників — це надія на спасіння, для вбогих духом — це безмежний скарб духовного багатства, для недужих і терплячих — потіха, для вмираючих — надія на життя вічне.
Таїнство воплочення Божого Сина незбагненне для людського ума. Це таїнство Божої Премудрости, милосердя й безмежної любови. Христос прийшов на світ, «щоб землю з небом в одно злучити». Він прийняв людське тіло, щоб своїм воплоченням піднести людську природу до небесних висот, обожествити її. Воплочений Бог, як чоловіколюбець, освячує всі прояви людського життя — особистого, родинного, суспільного, національного і церковного. Про це треба нам пам’ятати завжди і всюди і відповідно поступати, як закликав святий апостол Павло: «Щонебудь робите, все робіть на славу Божу» (1 Кор. 10, 31).
Ніколи не належить піддаватись зневірі і падати духом. Треба вміти годитись з Божою волею, бо ми не завжди можемо розуміти шляхи Божого Провидіння. Бог добрий і справедливий. І ми можемо без сумніву сказати, що наша УГКЦ і наш український нарід є під особливою Божою опікою. Доказом того є переможне подолання нашою УГКЦ важких випробувань за роки підпільного існування, вихід її з катакомб, створення вільної незалежної Української Держави.
Враховуючи це, ми, як християни, як члени Вселенської Святої, Соборної і Апостольської Церкви, маємо і хочемо жити в мирі й злагоді з усіма народами, з нашими сусідами, близькими і дальшими, але ця злагода й мир мусять опиратися на справедливості й рівноправності. Історичні кривди, що їх зазнала наша Церква, мусять бути надолужені, а законні права нашої Церкви й народу мусять бути визнані й пошановані. Мир, що приносить нам з неба Новонароджений Христос, — це мир свобідних Божих дітей, які визволилися з оков диявола і його слуг, а не мир рабів, які мовчки двигають ярмо тиранів, що їх пригнічує.
Від Вас, Всечесніші отці, від Вас, Високопреподобні монахи і монахині, та від Вас усіх, дорогі браття і сестри, залежить доля нашої Церкви і народу. Насамперед — плекання духовних покликань, християнського життя родини, морально здорової і національно свідомої молоді. Без цього ані Церква, ані нація не може нормально розвиватися і діяти . Перш за все треба виробляти й поглиблювати в собі, в наших дітях і наших рідних християнський світогляд. Треба перейнятися духом Христової благовісти, словом і прикладом свого життя передавати її іншим.
Не залишаймо справи поширення Христового Євангелія самим тільки священикам, але всі як один станьмо апостолами Божого Царства. Керуймося євангельськими засадами любови до Бога і до ближнього в усіх сферах життя. Тоді не буде в нас чварів, розбрату, зарозумілости та безідейности, але буде панувати любов, єдність і сила. Тоді буде поміж нами Христос, як сам Він сказав: «По вашій любові пізнають, чиї ви учні».
Основною і найважливішою клітиною суспільства, держави й Церкви є родина. Коли родина здорова, тоді й ціла людська спільнота процвітає. Криза родини є кризою народу, Церкви, цілого людства. В цей важливий час розбудови нашої вільної держави, коли вороги стараються розбити нас релігійно та національно, нам треба звернути дуже серйозну увагу на наші родини. Родинний розлад, розводи, занепад авторитету батьків, брак належного виховання дітей — це ті язви, що руйнують наш церковний і національний організм. Молодь під впливом модерних фільмів, книжок, журналів, преси та свавільного довкілля суттю подружнього і родинного життя вважає лише вигоду й приємність, і тому найменші труднощі спонукують її до розводів, від яких страждають передусім діти.
Батьки, священики, вихователі мають за завдання навчати молодь, що суттю подружжя і родини є жертвенність, відданість, самопосвята, відповідальність. Усвідомлення добре сповнених перед Богом, своєю Церквою і суспільством обов’язків дає людині справжнє вдоволення та запоруку подружнього і родинного щастя.
У вихованні дітей і молоді треба дотримуватися засади, що батьки мають виховувати своїх дітей, а не діти перевиховувати своїх батьків, хоч до думок дітей можна і варто прислуховуватись. Ця засада опирається на четвертій Божій Заповіді: «Шануй батька і матір…». Коли навіть батьки не мають вищої освіти, то вони мають великий життєвий досвід, якого не заступить ніяке інше знання. Крім того, вони мають із Таїнства Подружжя і окрему Божу благодать для сповнення своїх подружніх виховних обов’язків. Батьки є першими вчителями своїх дітей. З молодим серцем дитини можна зробити все, бо воно подібне до м’якого воску, і яку фігуру ми виліпимо: чи ангела, чи диявола, то такою вона може і залишитися на майбутнє. Треба тоді виривати бур’ян, що відносно легко вдається лише у ще не зформованому молодому організмі. Чим старша дитина, тим трудніше направляти вади.
Існує ще одна дуже важна засада. Якщо б батьки подавали своїм дітям змалку навіть найкращу науку, вона не буде мати належного успіху, якщо батьки не будуть підкріплювати її своїм живим прикладом. Науку батьків діти сприймають нераз байдуже, але приклад батьків беруть за правило свого життя.
Святий Василій Великий каже: «Життя батьків є для дітей дзеркалом, і що там побачать, то наслідують». Діти — це дорогоцінний скарб, зложений у руки батьків від самого Бога, котрому мають його повернути неушкодженим у день суду. Якщо цей скарб вони знищили, що віддадуть Богові?
Добра дитина, вихована по-християнськи, буде на сім світі щаслива. Вона і батьків ощасливить на старість. Добре вихована дитина добре виховає і своїх дітей. Тоді такі батьки будуть оточені на страшному суді добрими дітьми і нащадками і не будуть потребувати боятися Бога, а отримають з Його рук нагороду.
Сьогодні наша Церква потребує добрих, святих священиків і монаших покликань. Блаженної пам’яти Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький казав: «Зрозумійте, що народові треба до спасіння добрих, ревних і святих священиків». Найкращою грядкою, де ростуть покликання, є добрий християнський дім — це перша духовна семінарія. Тому майбутнє нашої Церкви і народу залежить від того, як наші українські батьки виховають своїх дітей і чи вони є готові сказати своїй Церкві: «Прийми дитину, Богом мені дану».
Тому сьогодні, у цей благословенний Різдвяний час, застановімся над тим, наскільки наша поведінка, поведінка наших рідних, близьких, знайомих відповідає засадам Божих Заповідей, християнскої моралі, засадам тої великої Любови, до якої закликає нас воплочений Христос Бог, коли каже: «Блаженні ті, що ходять у заповідях Господніх».
Дорогі браття і сестри! Хочу ще раз, бодай коротко, зупинитися на нашому сьогоднішньому складному становищі. Переживаємо дійсно «Дні горя сірі, переживаєм важку руїну». Цей стан — то закономірний наслідок тих згубних впливів, під якими наш нарід знаходився цілі десятиліття. Страшна матеріялізованість породила необмежену жадобу наживи, захланність, егоїзм. Знищена духовність, мораль, національна свідомість. Знецінюються поняття любови ближнього, жертвенність, милосердя, чесна праця. Забагато нарікаємо на всіх і на все, на існуюче зло, але нічого не стараємося робити, щоб йому запобігти чи його направити. Все вважаємо, що за нас це має хтось зробити. Не обдурюймо себе, це помилкова позиція. Не плачмо, «бо плач свободи ще не дав нікому». Застановімся краще над тим, чи дійсно є аж так погано і звідки береться отой песимізм. Придивімся і зрозуміймо, що він підступно підсувається нам нашими недругами всіма можливими способами.
Чомусь різні радіо-і телестанції менше звертають уваги на те, що діється у власній хаті, а дуже турбуються про всякі наші негаразди. Спритні люди, де тільки можна — в чергах під магазинами, в транспорті, а то й просто на вулиці сердечно й співчутливо бідкаються і нарікають передусім на всіх тих, які стараються щось робити аби якось вистояти, але ні слова ніхто не мовить про тих, що десятиліттями грабували нас, пили нашу кров, що створили передумови для наших сьогоднішніх негараздів. Ряд сьогоднішніх проблем: економічних, національних, релігійних, партійних підкидають нам ззовні, хитро користаючи з нашої некомпетентности й необізнаности. Це стара імперська засада: Дівіде ет імпера! — Діли й володій! Зі згуртованим в’єдино народом трудно собі дати раду. Треба народ роздробити, поділити і придушувати поодинці. Так набагато легше!
А ми чомусь не можемо, не хочемо бачити, зрозуміти того, що наші негаразди творять якраз ті, хто лукаво нас жаліє. Вони безцеремонно грабували і дальше стараються грабувати Україну де і як тільки можна. Дуже вже комусь хочеться повернути назад старе. Ми мусимо те зрозуміти. Мусимо знати й пам’ятати, що наша земля надзвичайно багата — чорнозем родючий, а в надрах неоцінимі скарби: від блакитного палива до рідкісних і благородних металів. Від нас залежить, щоб усе це було джерелом нашого добробуту. Ми повинні зробити нашу Україну однією з найбагатших країн світу. Умови для того є. Треба працювати. «Праця єдина з недолі нас вирве», — писав свого часу великий син Прикарпаття, наш земляк Іван Франко. Просім Бога про благословення і допомогу. Як будемо старатися жити в мирі й злагоді між собою, у відповідності з Божими заповідями і чесно працювати — Бог нас не опустить.
Тож, вгору серця! Не слухаймо лукавих підшептів. Відкиньмо смуток і печаль. Облишмо наші внутрішні чвари. Хай труднощі гуртують наші ряди, плекають згоду і християнську любов, взаєморозуміння і милосердя, як закликав нас наш незабутній Тарас: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата». Допоможім тим, що в найбільшій потребі.
Ми маємо, ми можемо, ми мусимо вистояти! Наш український нарід пережив уже не одне лихоліття, не одне більш або менш жорстоке випробування — на Східній Україні голодомор 1932-33 років, на Західній Україні — голодні 1942 і 46-47 роки, колективізації, червоний терор 1937 року, депортації, безприкладну в історії підпільну боротьбу з кількакратно переважаючою силою каральних загонів КҐБ і вистояв!
Вистоїмо і тепер. Перед нами світле майбутнє. З ласки Божої маємо незалежну державу. Наш священний обов’язок зберегти її, розбудувати, зміцнити і забезпечити добробут собі, своїм дітям і внукам.
За працю задля прослави Того, що «прийшов днесь із небес» і благословить нас на кращу долю, для добра нашої Церкви і рідного українського народу.
Радіймо! Бо над вертепом засіяла ясна зірка, народився нам Спаситель, спочив у яслах на сіні, «щоб землю з небом в одно злучити». Воплочений Месія приносить нам радість і щастя. Постараймося бути гідними тої великої благодаті, безмежної Божої любови. Спішім до Нього, «спішім любов’ю Його огріти», спішім, бо «нашого вже жде Він привіту». Просім Його ласк і благословення для себе, для нашої Церкви і народу. Молімось словами коляди: Благослови нас, Дитятко Боже,
Дари нас нині ласкою,
Най ціла сила пекла не зможе
Нас розділити з Тобою.
ПРОСІМ:
Глянь оком щирим, о Божий Сину,
На нашу землю, на Україну,
Зішли їй з неба дар превеликий,
Щоб тя славила во вічні віки .
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
БЛАГОДАТЬ ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА, І ЛЮБОВ БОГА ОТЦЯ,
І ПРИШЕСТЯ СВЯТОГО ДУХА НЕХАЙ БУДЕ З УСІМА ВАМИ.
Владика Юліян Вороновський
Адміністратор Самбірсько-Дрогобицької єпархії
Дано в м. Дрогобичі при катедральному храмі Пресвятої Трійці
в Празник святого Отця Миколая Чудотворця
19 грудня 1993 року Божого
* Дехто може оправдано поставити питання, чому Різдвяне Послання, тай ще до цього одної з єпархій УКЦеркви, друкувати в лютому місяці, замість у грудні чи в січні. При цьому бажаємо відмітити і вияснити, що цим разом ми не надрукували Соборного Послання УКЦеркви, бо, на жаль, Редакція такого не одержала. Патріярх Мирослав-Іван у листі до редактора «Патріярхату» написав, що вислав нам Соборне Послання і передав його через туриста з США, якого нам не переслано і досьогодні ми його не одержали. Просимо не зрозуміти, що Різдвяне Послання Владики Юліяна Вороновського, яке нижче друкуємо, є своєрідною компенсатою за Соборне Послання. Зовсім не з цією ціллю його тут друкуємо.
Різдвяне Послання Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦеркви належить до того рода послань, яке с актуальне на всі свята і всі пори року в сучасній Україні. В ньому висловлені: біль душі, турбота за долю народу, Церкви, держави і її влади. Вказано страшні наслідки минулого, підкреслено сучасність і накреслено візію нашого майбутнього, в якому все і завжди треба бачити Новонародженого Малого Дитятка Ісуса, який нам приніс радісну Божу благовість, незаперечну надію на краще завтра. Слова Послання випливають як з цілющого джерела, яке нам сьогодні дуже на потребу. Ця особливість цього Послання примусила нас поділитись із його змістом з нашими читачами.
Редакція
