(Продовження)
Батько своєю працею та підприємливістю, може у меншій мірі у своєму селі, але зате активною участю в житті цілого повіту, виробив собі тверду позицію навіть в антиукраїнськім старостві. Чи допомога в час якогось лихоліття, чи розбудова економічного життя, чи опіка над школами та учителями — без його активної участи не відбувались. Він теж в немалій мірі спричинився до перевірки ґрунтових книг, а через те до обниження ґрунтового податку, вилучивши з-під категорії управних ґрунтів такі як рінища, підмоклі або обсувисті частини.
Тай в самому селі багато злодіїв приходило до нього або по пораду, або по поміч перед владою, бо знали, що з його словом там числились.
Жила в селі вдова Ґ., мала півтора морга поля і хатину та сина-одинака. Ще підлітком він на власну руку почав промишляти розбоями на гладкій дорозі. Засідав на жінок, які повертались з ярмарку, й, погрожуючи ножем, забирав у них все, що несли з міста. Зразу це відбувалося здалека від села на безлюднім зрубі під Губичами. Але коли губичани почали на нього полювати, то він перенісся таки на скрай нашого села або таки засідав на цвинтарі й грабував вже наших жінок, надягнувши хустину на обличчя.
Коли підріс, трохи устаткувався. Мати нездужала, то мусів більше господарства доглядати. Почалося кавалерування. У сусідньому селі Борщевичах відбувалась забава. Андрій пішов на забаву, бо примітив собі там гарну дівчину. На забаву прийшли із сусіднього села «стшельци». Пех захотів, що поставний полячок теж уподобав собі намічену Андрієм дівчину й під час танцю не хотів її відступити Андрієві, ще й облаяв його. Андрій вичекав на перерву, і коли той вийшов на двір, пробив його ножем. По дорозі до лікарні поляк помер.
Розправа. Поляки із сусіднього села, а теж місцева поліція хотіли з того убивства зробити політичну справу, мотивуючи, що Андрій вбив лише тому, що противник був поляком.
Прийшла вдова до батька з плачем, щоб поміг урятувати сина. Перше, що зробив батько, це поїхав до староства попередити, що комусь на тому залежить, щоб посіяти національну ненависть, бо в тому напрямі ведеться доходження. Староста дав батькові приватного листа до прокурора, який вів ту справу, й порадив написати докладну характеристику підсудного Андрія. Батько так і написав, що Андрій був змалку відомим на цілу околицю ножівником, але останніх чотири роки поводився зовсім пристойно, допомагав хворій матері в господарстві. Коли ж його на забаві публічно образив убитий, то цілком відрухово, інстинктово сталося вбивство. Та опінія була відчитана на розправі, й Андрій дістав усього півтора роки тюрми, а грозило повішення, коли би закваліфікували як політичне вбивство з премедитацією. Такі були судові звичаї в той час.
Минули роки. Десь у 1937 р. заходить до хати молодий чоловік, гарно вдягнений, з добрими манерами. Хоче говорити з батьком. Перші його слова: «Я є Андрій Ґ., якого Ви, отче, оборонили від смерти…». Андрій став організатором молоді в околиці. Ніяке національне свято не відбулося без нього. Вмів запально говорити й до ладу. Все це завдячував сидженню в тюрмі з гарними людьми. У 1947 р. згинув у бою з большевиками як районовий провідник Боївки ОУН.
* * *
Моє село було тотально злодійське. Не бути добрим злодієм в очах співгромадян означало бути засудженим на відокремлення, на животіння поза рамками громади. Дослівно я запам’ятав п’ять родин, які самі злодійством не займались. Це був дяк і громадський писар в одній особі, його стриєчна сестра вдовиця, що сина посилала до шкіл, а дочку в монахині. Старий сільський ветеринар некваліфікований, але з великою практикою і славою на півповіту. Та найближчий сусід біля церкви, який був старшим братом при церкві. Оце все. Може ще хтось з якихось причин в той час не займався крадіжжю чи грабунками, але я про таких не чув.
Село ще було славне з того, що не було одного року, щоб в селі когось не вбили або не покалічили. Переважно це були особисті рахунки за неправильно поділену здобичу. За виявлення перед пошкодованим, де шукати справника шкоди, або за здогаданий донос на поліцію за переховування краденого чи зброї.
Одного дня пробилась відомість, що син громадського писаря й церковного дяка — застрілив когось там на вулиці. Батько зразу шапку на голову й мандрує до дяка, щоб на місці перевірити, в чому справа, та обдумати спосіб оборони, поки почалося слідство.
Справа проста. На селі хлопці діляться на дві групи. Перша — це парубки, які всюди мають доступ, а на забавах ведуть провід, і підпарубочі, які можуть брати участь у забавах, але лише тоді, коли парубки на це дадуть свою згоду. Іванові було неповних 17 років, але парубок рослий і здоровий. На забаві гуляв з дівчиною, яка йому припала до вподоби. Але прийшов якийсь старший парубок і забрав дівчину Іванові. Коли той по якомусь часі приступив і хотів знову з нею танцювати, старший не лише Івана вилаяв ординарно, але вибив по обличчю та викинув із забави. Що ж лишалося обидженому публічно Іванові, хлопцеві взірцево вихованому та назагал спокійному? Побіг до хати, витягнув заховану пістолю і коли його обидник вийшов на вулицю прохолодитись, — одним пострілом вбив його.
Тепер не було вже політичної справи. Але ходило про батька Івана, загально шановану людину в селі і поза селом. Три рази їздив батько й до коменданта поліції, і до слідчого, судді і до прокуратора. Свою оборону мотивував вимогою втримання порядку в селі. Бо коли батько Івана із сорому за вчинок сина зрезигнує із своїх постів у громаді — то на його місце другого не знайдеться. Не знаю, чи ті аргументи, чи якісь інші вплинули, що Іван дістав також півтора року із завішенням, бо суд визнав, що він був спровокований. А за нелегальне посідання зброї дістав три місяці таки відсидіти.
* * *
Одного разу викликають увечері батька до хворого — висповідати. Дивно було батькові, бо згаданий чоловік до церкви рідко коли показувався, був відомим з розбишацтва (було їх трьох братів, усі під 40 років). Заходить до хати, а його ведуть до шопи біля клуні, там в кутку стоїть велика бочка, а з неї лиш голову Сенька видно. Питає батько жартом, що він у бочці робить. І тоді вияснилася ціла смішна ситуація. Всі три брати вибралися на грабунок дідича, аж під Сяноком. Все пішло добре, але коли несли награбоване до лісу, де чекала підвода, то надійшов гаєвий. Крикнув, щоб стали, а коли вони почали бігти до підводи, то пустив за ними два постріли. Поцілив Сенька в ноги, задок і крижі шротом.
До лікаря йти не може щоб на село не стягнути погоні. А старий злодійський звичай каже, що тепла вода може шрот вигнати з тіла. Вислухав батько Сенькову історію та питає, при чому тут сповідь? А Сенько просто каже: «Мені не сповідь потрібна, а ваша порада. Казали мені другі, що ви людям помагали, що маєте якусь медицину вдома. Я вже чотири доби сиджу у воді й довше не витримаю, а шроти не виходять».
Потішив батько злодія як вмів. Казав, що зараз поїде наступного дня до лікаря і порадиться. На щастя, саме наступного дня приїхав до нас у відвідини фаміліянт, бувший військовий лікар. Батько прямо запитав, чи він не міг би помогти у такій делікатній справі. Той погодився, хоча мав деякі сумніви. На випадок, коли б кинулась пораненому гангрена, то тоді без лікарні не обійдеться, а він мусів би його відправити до лікарні, а не лишити без рятунку.
Другого дня увечері пішли до Сенька. Він все ще стирчав у бочці. Поклали Сенька на лаву. Рани були зароплені, але гангрени не помічалось. Доктор не мав при собі лікарських приладдів, тож, уживаючи звичайного ножа та пінцетки, почав виймати шроти. Тому, що ранки були зароплені, шроти легко виймались. Було їх 32. Чи заплатив щось Сенько операторові — не знаю. Але від того часу цілому селу прийшлося дивуватись, бо Сенько став частим гостем у церкві.
* * *
Степан Шеремета, як пішов на війну, та й не повернувся. Щось два рази писав з російського полону листи. А потім усе ввірвалось. Рузя з трьома малими дітьми не дає собі ради на своєму малому господарстві. Знайшовся якийсь зайшлий бездомний чоловік, який став помагати Рузі, а коли сім років минуло від останнього листа від чоловіка із Сибіру — батько їх повінчав, тим більше що дітей ще прибавилось. Чоловік був зарадний, лагідний, дітям кривди не робив, жінку шанував.
Десь 1929 року приходить до батька чужий чоловік середніх років, хоче порадитись, що йому робити. Показується, що то перший чоловік Рузі. Був у себе в хаті, навіть йому дали переночувати, але не розпізнали, хто він такий — подорожній. То він хоче порадитись, що йому робити. Він бачить, що Рузя живе в злагоді зі своїм, що діти доглянені.
Казав йому батько стати «буцімто» на роботу в попівстві, щось там викошувати, а сам поїхав до єпископа на пораду, як вийти із ситуації. Бо справа доволі зкомплікована. Перший чоловік має всі права і до жінки, і до маєтку, і до дітей. А другий шлюб треба уневажнити. Справа ще ускладнена тим, що діти з другого супружжя треба офіційно адоптувати. Це вимагає коштовних процесів. Розказав батько першому чоловікові Рузі, як справа з церковного боку виглядає, а як перед цивільним судом.
Степан, хоч мав злодійську жилку в собі, але мав теж велику дозу почуття справедливости. Признався, що перестав писати, бо знайшов собі на Сибірі молодицю, до якої пристав. Але коли вона померла, то її родина прогнала його й тому він повернувся.
Стануло на тому, що він не буде розбивати життя супружого своїй колишній жінці. Не буде доходити своїх справ до маєтку під умовою, що жінка вистарається для нього гроші на виїзд до Бразілії. Він сам виїздить на працю при вирубі ліса до Тісної, бо там має свого знайомого ще з війська, а батько має всю справу з жінкою наладнати без розголосу. Так справа закінчилася. Протягом року жінка призбирала потрібні гроші, й батько переслав Степанові.
Але справа не скінчилася в єпископській канцелярії. Коли батько розказав, яку розв’язку винайдено, — то від єпископа отримав загрозу, що коли ще раз самовільно візьметься розв’язувати такі запутані справи, то владика дисциплінарно його покарає. А треба пам’ятати, що батько був дуже активний теж у всяких справах консисторії, як видавнича, допомоги вдовам та сиротам по священиках, у справах шкільництва тощо.
(Далі буде)
