(Продовження з вересневого числа)
Хто така — дитина?
«Велика Божа благодать», може найкраща дефініція з уст народнього батька нашого Тараса Шевченка. Не даремно ж в старожидівській традиції вважали бездітність соромом і знаком кари Божої.
Дитина — це втіха батькам і всій родині, «китиця радощів», як називають її в захопленні. Кожна її несвідома ще усмішка, кожний рух, а далі кожний невмілий крок, кожне невдало вимовлене слово — це неописане щастя батькам, безмежне почуття сповнення. І така велика спокуса — вважати дитину прекрасною лялечкою, якою можна тільки досхочу бавитися.
А дитина ж — жива душа. Окрема від батьків, нова. І перед нею стоїть важкий та відповідальний шлях, на якому вона або використає можливість осягнути свою надземну мету, або трагічно прогайнує її. І все залежить від того, як зформують цю душу батьки. Тому дитина — їх безконечне завдання.
Це відповідальність перед Творцем, який удостоїв своє творіння, слабу людину, тієї самої чести, яку Сам має: батьківства. Відповідальність перед предками, тими, що мають щастя «бачити дітей, своїх дітей» (як це так гарно каже вінчальна відправа) і тими, що вже відійшли, покладаючи свої надії на далеких, незнаних нащадків. Основник світового скавтінґу, лорд Бейден-Павелл повчав молодь: «Ваша спроможність мати нащадків — це ваш великий борг перед предками».
І справді, а ще тим більше в такому народі, як наш. В народі, що його поставило Провидіння на грані світів і світоглядів і дало велику місію. Її призначено виконувати кожному українцеві, «простувать в ході духові шлях», як це сказав нам Іван Франко у поемі «Мойсей».
Якщо так, то скільки ж дітей привести на світ? Традиційно релігія християнська (і, до речі, кожна інша) радить, щоб було їх якнайбільше, щоб «оточували батьків, мов грона виноградну лозу». І того придержувалися люди довгі віки. Майже кожна казка, вислів глибокої народньої мудрости, кінчається словами «… і вони подружилися, жили довго й щасливо і мали багато дітей». У наших обставинах це звучить нераз неначе невдалий жарт. Сьогоднішні життєві обставини ніяк не дозволили б батькам просто прогодувати такої кількости дітей, як колись бувало, нераз і по-кільканадцятеро.
Окрема важка проблема, яка глибоко турбує християнські подружжя, — як обмежити кількість дітей, не порушуючи закону й приписів Божих у тому напрямі. Та це питання залишимо теологам, бо воно й досі ніяк остаточно не вирішене. Так, як і невирішене питання, як далеко можна вживати штучних засобів, щоб власне добитися потомства, коли в цьому постають труднощі.
Та як не було б, двоє-троє-четверо дітей — це сьогоднішня норма. Добре й гарно, коли їх більше. Тоді вони вже змалку вчаться, ростучи разом, мистецтва співжиття з людьми. Вчаться узгніднювати свої бажання із вимогами других, вчаться розуміти, співчувати, помагати, бути відповідальними за молодших. І батькам їх легше виховувати, бо молодші діти радо наслідують старших і так самі входять у виховну систему, яку передбачили батьки.
Діти — це причина зовсім достатня, щоб зректися батькам не одної вигоди чи успіху в житті. Бо кожна дитина приносить зі собою на світ нові можливості непередбаченої величі. Ніхто не може збагнути, як саме уложаться у цій дитині спадкові прикмети батьків і непроглядних попередніх поколінь. Може, цієї дитини саме і чекали від віків предки, які самі не мали змоги виявити даних їм можливостей?
Правда, цими небувалими комбінаціями генів кермує не людська воля, а невідомий промисел Всевишнього. Святий Хреститель наш, князь Володимир, і Тарас Шевченко, і Слуга Божий Андрей прийшли й діяли в нашому народі, як особливі знаки Божої опіки й ласки. Але вони не змогли б виконати свого післанництва понад віки, якби їх батьки не сказали саме в одну щасливу хвилину, за самою Матір’ю Господа: «це ми — слуги Господні, хай станеться за Його словом»…
А якщо сьогодні вчені турбуються, що на землі стає тіснувато, що люди, за словами філософа Фрідріха Ніцше «стаються тими, що їх дуже забагато», то не тим слід журитися. З усього, про що ми досі розважали, виходить недвозначно, що людина — не бездушне число у статистиці, а безконечна вартість з кожного погляду. Що вона не лише може «заступати сонце другим», але й оправдувати своє місце під сонцем користю для других, може й багатократною. Земля, яку Бог дав людині, «щоб підкорювала її собі», — має ще безконечні можливості примістити й проживити дітей Божих. Якби лише хотіли господарити на ній розумно й передбачливо кожний, оглядаючися на інших. Щоб навчилися жити, «служачи один одному», з найближчими й найдальшими ближніми, як велика родина Божа. Над такими питаннями всесвітнього порядку вже працюють сьогодні екологи, і виглядає, що не без вислідів та надій на майбутнє.
Як не було б — одно певне: якщо вже Господь дозволив новому життю зачатися, воно стоїть під повною Його охороною, має всі права людської особовости. Страшна й непростима хула, яку сьогодні так завзято поширюють оборонці «особистих свобід жінки», що дитина — це її власне тіло, з яким може робити, що їй вигідно й догідно. На бажання — просто вбити. А воно ж боронитися не може й не буде… Якщо рідна мати його не хоче, воно зовсім безборонне, засуджене невідклично на загибіль.
Бувають знову ж випадки, коли задля рятунку життя матері чи тоді, коли справді не залишається надії на життя дитини, — таку, найстрашнішу з операцій, дозволяє навіть Церква. Та й тут ця справа дуже складних етичних і релігійних приписів, і останнє слово в кожному випадку за погодженням лікаря з душпастирем.
Приготування майбутніх батьків
Радісний і повний сподівань це час для добрих батьків, коли заздалегідь вишиваються сорочечки та збирається все інше добро на привітання малого гостя. Але ж насправді час такого приготування починається ще дуже й дуже заздалегідь. Хай нас не здивує ствердження, що ще навіть перед народженням батьків. Вже згадували ми істину, що дитина — нащадок безконечного ряду поколінь. І всі вони щось залишають для дитини…
Наш письменник Панас Мирний згадує у своїй повісті «Хіба ревуть воли», що за старинним звичаєм кожну нову людину в селі питають, «чи доброго вона роду». В повісті жертвою того звичаю паде невинний хлопчина, але сам цей звичай свідчить, що найкраще, що може дитина дістати в спадку, — це добре ім’я, добру славу. Не кожній людині дано залишити безсмертні сліди свого існування на цій плянеті. Але кожній можна пройти життєвий шлях чесно, даючи людям стільки, скільки може дати. І це вже той дорогоцінний спадок, який залишає вона своїм нащадкам. Не лише у першому, але і в усіх дальших поколіннях.
Бували часи, коли з іменем, з родом були зв’язані почесті й привілеї, без уваги на особисту вартість чи заслуги людини. Сьогодні це вже забута історія. І було прикро смішно, якби хтось хотів цим хвалитися чи на цій основі вимагати якихось прав чи пошани для себе. Але все ж таки — ніщо добре не пропадає безслідно у Божій книзі життя.
Коли ми говорили про далеких предків, то тим більше про безпосередніх — батьків, яких усі знають, яких усі само собою пов’язують із їх дитиною та її місцем у суспільстві, у світі. Тут добра слава та добра пам’ять про діла батьків відкриває дитині людські серця та можливості росту.
І не лише те. Самій дитині, малій чи дорослій, так дуже треба опори в довір’ї до батьків, в переконанні, що вони люди, з яких можна брати собі непомильно приклад. Тому всі особисті осяги батьків, чи буде це в ласках Божих, чи в змаганні до якнайвищого інтелектуального рівня та поваги між людьми,— все це має значення для дитини. Позитивне, чи в протилежному випадку — і негативне. Важкі провини, кричущі неправедності в роді, а ще більше в батьків, п’ятнують дитину та обтяжують її життя. Вже й не говорити про спадкові лиха, які можуть нанести майбутні батьки своїм дітям неморальним життям, вживанням наркотиків чи надміром алькоголю. Тут ці шкоди стають дуже очевидні — і трагічні.
Нелегко переконати молоду, недосвідчену і ще непередбачливу людину, що вже тепер, своєю доброю чи злою поведінкою, вона торує рівночасно і шлях своїй дитині. Але саме обов’язок батьків і виховників — своєчасно звертати увагу на цю правду, щоб молода людина відчувала свою, хоч ще й неблизьку, відповідальність та жила з думкою про неї.
І врешті все, що ми досі говорили про подружнє життя, влаштування родинного гнізда, встановлення його законів і звичаїв — це все підготова до приходу й виховання майбутнього нащадка. Дитина ще далеко від віку «уживаня розуму», вже майже від перших хвилин життя підсвідомо «мудрістю невинних» втягає у себе атмосферу родинного дому, відношення батьків до неї та одного до одного, черговість вартостей, життєву філософію, згідно якої поступає і живе родина. Модерні психологи ж кажуть, що найтривкіше залишається в людині те, що закорінилося саме в ці перші роки.
І коли врешті підтверджується радісна новина, що жінка, за прекрасним народнім висловом «при надії», тоді час чекання, який нераз видається такий довгий нетерпеливим молодятам, — справді дуже короткий на всю потрібну підготову. Майбутнім батькам слід продумати, усвідомити собі повністю мету свого власного життя та навіщо вони вводять у те життя нову людину. І якщо вони ще досі не знайшли твердих ідейних основ, то це час особливо догідний і час найвищий. Час і простудіювати відповідну літературу, різні виховні системи, шукати свого власного моделю виховного ідеалу для дитини, шукати успішних засобів, щоб його осягнути.
Для цього не можна жалувати часу: читати якнайбільше відповідної літератури, слухати доповіді, радитися з розумними, шанованими людьми, розглядати, як виховують дітей знайомі родини, спільно обговорювати спостережене.
Не можна вірити простодушно, що всі ці пляни вдасться перевести. Життя і доля чи, кажучи по-християнськи, невідомі шляхи Провидіння нераз міняють все передбачене: усувають побоювання, розбивають надії. І це немаловажна частина плянування, що треба числитися з дійсністю: дитина, хоч і походить від батьків, але ж вона і окрема особовість і з її вродженими прикметами. Що незабаром буде добре і справедливо — числитися і з її власною волею. Але все ж легше прямувати, коли ясно знаємо, куди.
Треба на додаток ще раз і ще раз підкреслити, що стан жінки при надії, зокрема при першій, дарма що особливо благословенний, стан фізично й духово хиткий і небезпечний для неї, як і для дитини. Вона схильна реагувати надто чутливо, що може довести і до психічних ускладнень та конфліктів у родинному житті. До того ж кожне фізичне чи суттєве пошкодження, навіть найменше, може дуже важко відбитися на дитині. Тому особливе завдання майбутнього батька, а з ним і всього оточення, творити довкруги дружини настрій спокою і довір’я до Божої доброти, настрій прихильности до всього оточення і до всього життя. В його творенні вона сама оце бере участь.
Оточення повинно подбати, щоб це нове життя розвивалося в спокою, в радості, в зовнішній і внутрішній красі. Не можна й забувати, що глибока побожність і доброта супроти всього світу, особливо ревна молитва подругів та часте приймання святих Тайн у той час дасть жінці не лише відвагу й силу пройти крізь важкий час народження, але й спровадить благословення з висот на голівку дитяти.
Усім, що ми сказали, ніяк не заперечуємо всіх конечних приготувань, як привчення до догляду й якнайкращого піклування про фізичний ріст і здоров’я дитини, дбайливого підготування якнайкращих обставин і умов до того. Але важливо, щоб не згубити у цій радісній, повній надій метушні й того, що для справжнього життя дитини найбільше необхідне.
(Далі буде)
