У моделі суспільства, яке насильницькими методами насаджувалося в колишньому Радянському Союзі за комуністичними програмами, були закладені протиприродні політичні та соціяльно-економічні засади, в тому числі й руйнівні механізми щодо людської особистости і її духовости.
Особливо нещадна боротьба велася проти релігії.
І якщо ще якось толерувалася Російська Православна Церква, ієрархи якої співпрацювали з керівництвом комуністичної партії і структурами тодішньої влади, то Українська Греко-католицька Церква й Українська Автокефальна Православна Церква були тотально знищені й заборонені, священнослужителі цих Церков піддані жорстоким репресіям у тюрмах і концтаборах. Виросло кілька поколінь, яким було заборонено ходити до церкви, офіційно вчити щоденних молитов, Заповідей Божих. Про основи катехизму, головні засади християнського вчення і моралі вони довідувалися від старших своїх родичів, якщо ті, звичайно, їх знали і пам’ятали.
Тому сьогодні, розбудовуючи незалежну Українську Державу, українські політики особливу увагу кладуть на духовне оздоровлення нації, яке пов’язують з відродженням релігійним. Вихідним положенням нашої нинішньої державної політики стає розуміння того, що релігія — це основа культури, що поза релігією, як зв’язком людини з Найвищою Досконалістю Світу — немає і не може бути того, що ми називаємо широко вживаним словом — духовість. Ми цю істину не просто пізнали, ми її вистраждали в пекельному вогні сатанинської держави — ось чому наша нинішня релігійність є і масовою, і глибокою, і органічною, як ніде в світі. До релігії повертаються навіть колишні так звані атеїсти, які раніше руйнували Церкви, і це є відрадний процес, і його треба сприймати в дусі євангельської мудрости, викладеної у притчі про заблукану й віднайдену вівцю, яка є милішою господареві від тих, що не загубилися.
Чому кажу «так звані атеїсти»? Людина за своєю суттю є творінням Господнім, і так чи інакше, вона це відчуває. Просто попереднє суспільство мало велику потребу (і, відповідно, висувало спільне замовлення) на підлість, відступництво. Субстанція Бога Живого, присуща в кожній людській істоті і закладена в здорову народню моральність, чинила опір. Це замовлення, звісно, виконувалося, але далеко не в повному обсягу. Нині суспільна потреба на підлість відпала. Люди почали ставати самими собою. У нас тепер колишніх комуністів, які стали демократами, називають «перефарбованими». Мені здається, що це визначення не цілком справедливе, а тим паче — не однозначне. Перефарбованими вони часто були тоді, коли йшли до комуністів, а тепер змивають із себе камуфляжні кольори і повертаються до своїх національних духовних первнів.
Одначе, є тут і небезпечні аспекти. У післявоєнній Европі фашизм був офіційно засуджений як злочинна тоталітарна система, яка принесла руїну і смерть мільйонам людей, іншим завдала нелюдських страждань. Комунізм, який був набагато жорстокішим і на рахунку якого незрівнянно більше жертв і страждань, як окремих людей, так і цілих народів, досі не став перед судом. Він конає своєю смертю, розкладений зсередини, і від нього ще можна чекати різних рецидивів.
І все ж, ми переживаємо релігійний ренесанс, і він стає домінантою національного відродження в Україні.
Вийшла з підпілля і відродилася за короткий час у всіх своїх структурах Українська Греко-католицька Церква. Як ви знаєте, 16-30 травня ц.р. у Львові в соборі св. Юра відбувся Синод УГКЦ, який наново утвердив, виходячи з нинішньої ситуації, організаційні структури, засади та пріоритетні напрямки євангельського служіння Церкви в умовах незалежної Української Держави.
Події в церковному житті України відбуваються дуже швидко і вимагають від нас відповідного реагування. 28 червня ц.р. у Свято-Володимирському соборі Києва відбулося об’єднання УАПЦ і УПЦ в єдину Українську Православну Церкву — Київський Патріярхат. Я особисто був серед тих, хто спонукав проведення цієї акції, і привітав ієрархів об’єднаної Церкви з історичним рішенням, бо вважаю, що кожен християнин має тішитися з приводу об’єднавчих процесів у Христовій Церкві і боляче сприймати всілякі акти роздору. Тим паче ми, українці, маємо пам’ятати повсякчас, що без християнського екуменізму, взаємної любови, поваги, терпеливости поміж Католицькою, Православною, Євангельськими Церквами в Україні ми знову можемо втратити все — і нашу ще не зміцнілу Державу, і нашу Українську Церкву. Тому відверті й приховані вороги нашої державности використали всю свою підступність для того, щоб посіяти ворожнечу поміж українцями саме на релігійному грунті. Нинішні міжконфесійні чвари — справа їхніх рук, хоча звісно, вони використали для своєї мети об’єктивні історичні та психологічні обставини, що склалися у нас протягом нашої трагічної історії. На щастя, ми маємо щодо єднання наших Церков науку корифеїв нашого народу Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького й Блаженнішого Патріярха Йосифа Кардинала Сліпого, які мають стати підставою нашого мирянського життя в самостійній Українській Державі.
24 квітня 1991 року парлямент України прийняв Закон «Про свободу совісти та релігійні організації», а через рік, 24 квітня 1992 року, зміни і доповнення до цього Закону до Цивільно-Процесуального Кодексу, що стосується його реалізації у спірних ситуаціях. Ця законодавча база відкриває свободу релігійного волевиявлення наших громадян, надає ряд суттєвих пріоритетів релігійним організаціям, служителям священичого сану, семінаристам, повертає громадянам віруючих конфісковані храми і церковне майно.
З приводу розробки й утвердження законодавства про свободу совісти і релігійні організації та деяких дотичних проблем, що з цього випливають, мені не раз доводилося виступати на сесіях Верховної і Обласної Рад. Для мене є очевидним, що для відновлення історичної справедливости необхідно провести повну регабілітацію на державному рівні репресованих Церков з поверненням конфіскованого майна. Так ми сповнимо і 10-ту Заповідь Божу: «Не бажай дому ближнього свого». Усім новоутвореним релігійним організаціям місцеві органи влади мають допомогти збудувати свої храми. Звичайно, ми не можемо не рахуватися з тим, що у багатьох населених пунктах пройшла конфесійна переорієнтація наших краян. І якщо вони в цьому одностайні, то і храм у їхній парафії має належати їм. За такий же принцип розв’язання проблеми висловлюються і чільні представники православного мирянського руху. Дозволю собі зацитувати одного з найавторитетніших в Україні знавців релігійних проблем — Євгена Сверстюка: «Коли ми збиралися на Володимирській гірці, щоб відзначити 1000-ліття хрещення там, де воно справді було, то ми й не гадали, яку конфесію підтримувати — зібралися православні».
«Я читав доповідь (вона надрукована в усіх католицьких виданнях Заходу і православних — розуміється). Ми цитували різні документи, зокрема Послання Папи Римського. І у нас не виникало питання, за яку Церкву — за українську. На сході України буде автокефальна, а на заході — католицька за традицією. Це не значить, що тільки так. Там, де будуть громади, які хочуть православної української церкви — там буде православна, незалежно, чи це на заході, чи на сході. Якщо будуть католицькі громади у нас у Києві, чому б не відкрити українську католицьку церкву?»
«Я думаю, що Українська Церква, яка була після хрещення Руси, в XX столітті, очевидно, може відновитися саме в тій формі, в якій вона відновлюється. І сьогодні немає ніяких підстав сперечатися, чи правомірна гілка, яка пішла від унії 1596 року, чи правомірна гілка, яка пішла від автокефалії. Ці гілки уже утвердилися, вони мають свої традиції. І ми повинні бути настільки мудрими після руїни нашого громадського, духовного, морального життя, щоб хапатися справді за живе коріння, а не хапатися за відмінності».
«… Католики і православні, будьте християнами і українцями», — закликає Євген Сверстюк». (У збірнику «Українське відродження і національна Церква», Бібліотека журналу «Пам’ятки України», книга 11, 1990, ст. 3-5).
На жаль, ми ще маємо вчитися толерантності, братолюбія, вміння жити в умовах реального демократизму й свободи. Ми всі надто спотворені бацилями більшовицької нетерпимости, а зміна соціяльної свідомости, кажуть, настає аж через третє покоління. Тому праця на цьому грунті чекає нас довга, наполеглива, тяжка. Тим часом суперечки, а іноді навіть бійки у нас ідуть не за віру, а за будинки, майно. І легко сказати: якщо громада вирішила так чи так, то нехай так і буде, але ж якщо одна половина громади хоче одного, а інша половина — іншого, а храм у них один, тому ці переполовинені частки громади хапають одна одну за чуби. Як тоді? От над чим кривавиться серце.
Може це видається зухвалим, але так уже складається доля України, що політики й просто миряни активно втручалися у церковні справи. Тому нехай і мені буде дозволено сказати, що вина за міжконфесійні чвари лежить перш за все на священиках. Російську Православну Церкву постійно і цілеспрямовано деморалізували й розкладали ворожі нам сили компартії і КГБ. Виявляється, що навіть спільна молитва чи почергові відправи Св. Літургії в одному храмі священиками братніх християнських Церков є справою недосяжною, бо на це не погоджуються наші православні брати і сестри. Але ж бо молитися можна і треба навіть за ворога.
У Німеччині мені доводилося бачити храми, куполи яких завершуються, як звикле, хрестом, але поверх нього є ще і зображення півня — сакрального знака лютеран. Отже, в одному храмі моляться і католики, і лютерани, різниця у віровченні й обряді поміж якими далеко більша, аніж поміж православними й католиками (процитую Патріярха Йосифа: «Ми такі православні, як і ви католики» ).
Сьогодні в Україні розгортається масове будівництво храмів — тільки на Львівщині їх будується близько трьохсот. Ідеально було би, якби ми мали, як про те говорять спеціялісти, один храм і два священнослужителі на кожну тисячу населення. Тоді в нас було б 50-60 тисяч храмів, і відійшли б у небуття сьогоднішні суперечки за культові приміщення. Хоча, мушу сказати, що близько 170 костьолів на Львівщині є незайнятими і можуть бути передані Греко-католицькій Церкві, якщо цього вона б захотіла (польське населення у пропорційному відношенні храмами забезпечене). Не можу зрозуміти: якщо наші добрі сусіди-поляки користуються українськими церквами на Лемківщині, Надсянні, Підляшші, Холмщині (а нерідко і руйнують їх), то чому ми не можемо користуватися костьолами колишніх польських колонізаторів, побудованими на нашій землі коштами й працею того ж українського трудівника, нещадно грабованого й визискуваного? Тим часом у Львові та області релігійні громади й чернечі чини вимагають повернення своїх колишніх приміщень, у яких тепер розташовані освітні або медичні заклади, установи культури, зокрема музеї. Наведу для прикладу дві заяви, які тепер надходять масово в обласну державну адміністрацію.
Перша заява: «У відповідності з указом Президента України за № 125 від 04.03.1992 р. просимо повернути нашій громаді приміщення плебанії (парохію та ділянку території, які належать до архітектурного заповідника (такого то, назву опускаю) костьола, але були відібрані більшовицькою владою в 1946 році. В плебанії знаходиться, на даний час, музична школа № 5».
У другій заяві також, покликаючись на указ Президента, вимагається: «Просимо про повернення нашого колишнього манастиря і посілостей, які нам забрано в зв’язку з ліквідацією Греко-католицької Церкви. Будинок знаходиться у селі (такому-то) і під цю пору все це займає початкова школа. Ми, як в минулому, так і в майбутньому бажаємо спілкуватись і працювати з нашим народом для його добра і виховання дітей і молоді». Отакі заяви. Ну, не знаю, які результати матиме виховання дітей і молоді, якщо їх перед тим викинуть із школи на вулицю. Приміщення для школи, без сумніву, треба збудувати нове. І воно вже будується. Але ж при нашій нинішній глибокій економічній кризі зробити це швидко неможливо. Повертати, я уже говорив, треба. Та якщо ми будемо робити це з такою ж безоглядністю й швидкістю, як свого часу більшовики, про що говориться в заявах, то чи не уподібнимося й самі до більшовиків.
Вносити рівновагу в розв’язання подібних ситуацій мають мирянські організації. Необхідно виробити різноманітні програми, пов’язані з їхньою діяльністю.
Найпильнішої нашої уваги потребують сьогодні взаємини між найбільшими нашими Церквами — УГКЦ, УПЦ і тією частиною Української Православної Церкви, яка визначила свою організаційну структуру 27 травня на Соборі єпископів у Харкові, обрала своїм керівником митрополита Володимира й залишилася під юрисдикцією московського Патріярхату. Адже все це діється на Україні, кожна з названих Церков представляє інтереси наших співвітчизників.
Мені особисто видається проблематичним, чи може Церква, служителі якої говорять до народу чужою мовою (маю на увазі не церковнослов’янську канонічну мову Богослужень, а саме зросійщений її варіянт, російськомовні проповіді й спілкування на побутовому рівні), адміністративні центри знаходяться в Москві, що протягом століть душила і нашу державність, і первоматір нашу — Церкву Святого Володимира — Хрестителя України-Руси, чи може Церква, яка була основним знадіб’ям асиміляції, по суті, духовного виродження нашого народу, чи може ця Церква сприяти відродженню Української Національної Держави? Але ж у ній — наші люди. В мене немає можливости, за браком часу, цитувати листи, які ми одержуємо в Києві під час засідань Сесії Верховної Ради, але уривки одного з них наведу, хоча б тому, що він із славного міста Зіньків на Полтавщині від старшої інтелігентної жінки — Запорожченко Дарії Кирилівни, яка після війни працювала вчителькою у Стрию. Так от, вона пише депутатам українцям з Галичини: «Хай буде проклятий той день в 1939 p., коли Сталін возз’єднав Західню Україну з Східньою Україною… Ми люди різні, з різними звичаями, з різними релігійними обрядами, а ви кричите: «Україна, наша Україна!..». Хочете по Східній Україні утворити автокефальну службу. А нащо брехати, що Сталін дав декрет на православну службу в 1930 p.? В нас завжди правили церковно-слов’янсько-руською мовою… В нас Різдво святкують інакше… На Великдень в нас святять паски… Які некультурні депутати з Західньої України! Коли говорить Фокін, то кричать, як божевільні… Як важко слухати гимн «Ще не вмерла Україна», який співали поліцаї у Вітчизняну війну. Як важко дивитись на прапор і герб петлюро-бандерівські… Яка тепер влада на Україні: буржуазно-демократична, петлюрівсько-бандерівська-галичанська».
Не гадаю, що такі настрої є масовими. Але вони є. Хто ж культивує їх? Наведу уривки із «Воззвания ко всем православным христианам Украины», яке поширювалося під час пікетування Верховної Ради прихильниками московського православ’я. Вихваляючи заслуги російського духовенства і Церкви перед народами, автори відозви кажуть: «И выковалось их трудами тысячелетнее государство, именуемое Святая Русь, т. е. собрание, в духе Христовой любви, словянских народов. В зтом трудились все: украинцы, русские, белорусы и другие. А теперь мы, в угоду сатанинским силам, готовы своими же руками все разрушить». Ви напевно пізнаєте і то і навіть лексику. Бо про необхідність рятувати «тысячелетнее государство» ми чули нещодавно (вкупі з найрізноманітнішими погрозами) від Михайла Горбачова, до цього аргументу вдаються російські шовіністи усіх мастей, аби тільки зберегти російську імперію чи то у вигляді монархії, чи союзу, чи СНД, чи чого завгодно. «Собирание земель» у «тысячелетнее государство» глибоко в’їлося у свідомість росіян. Вони собі уявляють, ніби «собирание земель» — це те саме, що збирання грибів у лісі: пішов, накидав у кошик, і нікому від того ніякої ані шкоди, ані кривди.
То чи дасть нам Церква, яка проповідує такі ідеї і виховує людей у такому дусі, спокійно будувати Українську Національну Державу й Українську Церкву? Немає сумніву, що не дасть.
Основою основ усього нашого нинішнього релігійного життя в Україні як церковно-канонічного, так і мирянського, має стати Послання Патріярха Йосифа Сліпого «Про поєднання в Христі». Те, що це послання надруковане 23 липня ц.р. в газеті «Літературна Україна», а перед тим на сторінках цього ж всеукраїнського часопису була опублікована розвідка професора Дмитра Степовика «Кардинал»— про Блаженнішого Йосифа Сліпого — є початком цієї роботи і водночас знаменням. Нехай основну ідею нашого конгресу виражають оці слова із Послання Блаженнішого: «Є в нас Католицька і Православна Церква, Євангельські Громади й розбиті різні релігійні групи… На превеликий жаль, вони себе поборюють і тому не в силі об’єднати Український Нарід та перейти в протинаступ проти злих сил світу. А Господь наш напоминав нам: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самих, не встояться» (Мт. 12, 26). І далі в тексті: «Найчисленніші Церкви в нас є Православна й Католицька, і безсторонньо кажучи, нема між ними суттєвої догматичної різниці, як це виказують теологічні студії і свідчить історія. Правду кажучи, розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні від тих, які знають, що тим ослаблюють український нарід і Церкву. Світлим моментом у нашій історії було порозуміння на тлі Патріярхату між обидвома Церквами за Митрополитів Петра Могили і Йосифа Веньямина Рутського. На жаль, їх висока ідея згоди не здійснилася… З другого боку, поляки й інші сусіди хотіли златинщити й сполонізувати українців-католиків для своїх політичних цілей. І тому треба собі здати справу з такого стану і мати на увазі свою Церкву і своє добро та не бути мотовилом в чужих, ворожих руках, що ним мотають вони й снують пряжу на свою одежу. І треба признати, що такі великі кроки зближення і порозуміння в новіших часах були вже зроблені за Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького… Нам треба всім станути на київській прадідній традиції, а не підлягати російській синодальщині й тим подібним впливам».
Саме в такому дусі проходив нещодавно Синод Єпископів Української Греко-католицької Церкви у Львові. У «Зверненні» Синоду до українського народу мовиться: «Ми відчули не тільки єдність нашої Церкви в Україні і на поселеннях, ми відчули і тугу за єдністю усіх наших Церков. Бо Українська Церква, хоч сьогодні так розділена, а має вона всі історичні і богословські основи стати знову одною. Нас єднає спільне Київське походження, Свято-Володимирське благочестя, візантійський обряд, одна народня мова і одна спадщина християнської віри, поставлена на джерельних її основах Святого Письма, Літургії і Традицій Святих Отців Церкви».
Нехай же Дух славної пам’яти Блаженнішого Патріярха Йосифа Кардинала Сліпого запанує і на нашому Конгресі.
