Українці в бувшій федеративній республіці Югославії, Боснії і Ґерцоговині відзначували в серпні 1990 року століття свого поселення в цій балканській країні. Був це ювілей радости зі сльозами. Обнімалась радість зі смутком, бо приємно було усім згадати своє столітнє існування у цій дивній країні, яку вибрали собі наші прадіди в сподіваннях, що найдуть у ній добру землю, добре й спокійне життя серед тоді добродушних сербів і чужих духом мусульман. Але й болісно було згадати важкі-преважкі роки, які пережили наші відважні шукачі щастя і долі на початках, та й пізніші тверді роки життя свого до такої міри, що за сто років не піднялось це поселення на якісь нормальні висоти національного, культурного і релігійного життя, а змаліло, розсипалося і живе скромно на тих перших здобутках своїх батьків-піонерів, а тепер вже третій рік живе воно у великій політичній і економічній непевності і навіть горі, коли тільки так скупо описати ситуацію прикрої війни, яка шаліє там і бере свої жертви.
Сталось вже це з різних причин, які досі ніхто там і серед нас не насвітлив та науково історично не з’ясував. Маємо по світі слабкі наші поселення, які пережили подібні свої лихоліття від своїх начал, як в Азії, Бразілії і Аргентіні, а в Европі, хоч би і у Франції. Серед них наше поселення у Боснії — це найбільш слабенька дитина нашої Батьківщини-України, яка змушена була висилати своїх дітей «у світ за очі» в пошукуванні за землею і хлібом.
Ситуація поселення українців у Боснії — це теж яскравий доказ і приклад, як сини одного народу не турбувалися чи не могли турбуватися долею своїх братів у тяжкій потребі. Призадумавшись добре і глибше, можна бачити, яким великим і важним питанням є питання духовної єдности народу, не тільки в плиткому змісті, що немає серед нього сварок чи політичних поділів, але коли є в ньому єдність, в якій, за св. Павлом, якщо один член терпить, цей біль відчуває ціле тіло і спішить помогти хворому членові. Очевидно, не було нам легко мати цю єдність вже від сумного ХVII сторіччя, в якому ми стали колонією багатьох сусідів і не були ми зібрані разом на всіх наших землях навіть в етнічну цілість аж до половини XX сторіччя, хоч і далі не мали ми ні державности, ні свободи. Як міг боліти долею Галичини українець Слобожанщини чи Херсонщини, коли мало що знав він про життя Галичини? Як міг боліти долею емігрантів у Канаді, Арґентіні чи Бразілії українець Чернігівщини, коли й не чув, що така еміграція існує і бореться з великими лихами і хижими «тубільцями», корчуючи праліси, загибаючи від різних хвороб, голоду чи й грабунків? Ми самі в Галичині, а згодом на поселеннях, не знали, хто з нас, де і як бідує!.. Кожний тихо вдоволявся своїм добром. Ми навіть різно переживали долю цілої України, коли вона опинилась під несамовитою майже ідеологією, яка принесла неволю духа і тіла, голод, терор, страхи, смерть і затруєння життя на багатій і родючій та веселій колись землі. (В Канаді т.зв. наші «прогресисти» переконували нас, що в такій на червоно підмазаній Україні жити стало щасливо…, хоч самі туди їхати жити не збирались). Богу дякувати, чимало ми зробили бодай нашим «криком» про це лихоліття, хоч так мало хто у світі прислухувався до цього нашого голосу розпачу і болю. Але скільки з нас і до цього крику та стогону нашого не долучувались й самі згубились у світі? Велике їхнє число… Так було і з долею деяких наших поселень, і це відбилось згодом на їхньому житті, духовості і єдності з цілістю народу. Приємно сьогодні чути, що їдуть ліки і різна допомога для жертв Чорнобиля від українців Америки, Англії, Канади, радіємо всі, що можемо слати десятками тисяч релігійної літератури від різних видавничих наших центрів. Донедавна про нас на чужині нічого не знали або говорили їм в Україні, що ми живемо як раби по буржуазних смітниках, облизуючи чоботи наших працедавців. Неможлива була будь-яка взаємодопомога. Богу дяка, що все це минуло, і, дай Боже, щоб не доводилось нам таке більше переживати, але щоб духовна єдність була в нас така, щоб наш національний організм сам регулював такі труднощі і працював справно в єдинодушності, усуваючи лиха, проганяючи шкідливі віруси, що хотять позбавити наш національний організм небезпек затруєнням чи й смертю якогось його члена, і то по всіх усюдах, де ми живемо.
Доля нашого поселення в Боснії ніколи не була щаслива і то від самих початків. І дивно, що нікому там не прийшло на думку при різних історичних нагодах покинути ці нерозвинені балканські землі. Такою нагодою була Друга світова війна. Залишили ці землі німці, що там поселились майже рівночасно з нашими людьми, зовсім теж покинули Югославію поляки, а наші люди залишились. Та чи було кому в нас таку думку подати? Як політично і національно ми були незорганізовані, що не вміли журитись долею поодиноких частин наших поселень, хоч, остаточно, знали про їхнє життя. Тай самі тії поселення в потребах чомусь мовчали, чомусь не робили розпучливих апелів, прохань чи закликів різного роду за допомогою: фінансовою, в літературі, в обороні, на міжнародньому полі (Галичина воювала за свої права в Союзі Народів «за Польщі»), щось вроді як галичани, зокрема Церква наша протестувала в часі голодомору в Україні в 30-тих роках на міжнародньому полі, чи в різних релігійних та асиміляційних труднощах.
Не було все те легко робити, не було кому, щось робилось, але все те кудись никло і не лишало відгуку. Один священик тепер апелює, щоб українців-католиків в Боснії прилучити до Львова юрисдикційно. Але ще так недавно тії ж священики хизувались тим, що вони в Югославії є Церквою суї юріс і не спішились бути однією Церквою — помісною, з нами усіма і хотіли жити осторонь, хоч їхні попередники тримали бодай духовний зв’язок і єдність зі Львовом, а потім і зовсім відізолювались і силою обставин, і самі своєю волею.
Болюче тепер дивитись на цю прикру війну в Боснії, в якій нічого не можуть чи не хотять порадити їй розумніші і сильніші, і не менш відповідальні від нас народи і держави. Минулого року в часі великого міжнароднього Форуму українців у Києві виникла думка, щоб українців з Югославії переселити в У країну. їхній делегат про це просив. Думка смілива і добра і не неможлива до зреалізування. Та наш уряд тепер у таких великих труднощах і такий безрадний, що й собі помогти не може. В майбутності Україна зможе теж боронити своїх емігрантів в різний спосіб. Але й так, скільки з цього схотіли б скористати і вернутися? Ми повільний нарід до рішучих і радикальних кроків.
Та був у тій сумній долі й ситуації наших братів у Боснії великий муж, що журився і дбав про це поселення. І робив свої старання так конкретно і успішно, хоч був у тому ділі сам один, ніхто йому в тому не помагав: ніяка політична партія Галичини чи наших центральних земель. А він журився. Цій справі хочу посвятити ці рядки тепер, коли долею українців у бувшій Югославії далі ніхто не займається. То був Митрополит Андрей Шептицький.
Наше поселення в Боснії незвичайно типове у тому, як воно самотужки серед великих труднощів пережило сто років. Його історія така, що можна з неї багато вчитись, зокрема з його початків. Маємо один гарний, майже документ, історію початків цього поселення, яка написана незвичайно щиро і докладно, без замовчувань, без вибілювань (що є типове для багатьох наших спогадів, а навіть історичних нарисів справжніх істориків…). Це нарис монаха-брата Чину св. Василія — Йосифа Гродського. Цей спогад появився друком у 1909 році у Львові. Той монах був сам особисто в Боснії два рази в часі тих сумних початків нашого там поселення, і післав його туди митрополит Андрей.
(Далі буде)
