Все і завжди, на кожному нашому кроці слід повторяти — дякуємо Тобі, Всевишній Господи Боже наш, що нас нагороджаєш своїми обильними ласками. Треба дякувати Господу Богу за воскресіння нашої Батьківщини-України, за воскресіння наших українських Православної і Католицької Церков. За всіма законами природи з кожним днем, тижнем, місяцем і роком новонароджені — воскреслі українська держава, українські Церкви повинні б рости, виростати і кріпшати на силах. Якщо підсумовувати здобутки минулого, себто понад дворічної незалежности, доводиться з жалем ствердити, що тут логіка і закони природи не зовсім дописали. У нас вже закрадається втрата віри у свої власні сили. Ми вже не раз схильні подумати, що ось, ось і знову диявольська машина — комунізм може повернутись, прийти до сили і знову перебрати все у свої руки.
Ми готові повторити слова за апостолом Петром, який, прямуючи серед хвиль моря до Христа, потопаючи, кричав: «Господи, рятуй!». «Маловіре, маловіре, — сказав Христос, — чого сумніваєшся…». І ми сьогодні почали сумніватися і готові кричати: «Господи, рятуй!». Але з певністю скажемо собі, що сила комунізму, яка лопла, як миляна банька, вже ніколи не воскресне. Наш сумнів є у нашій слабості, у нашій не твердій вірі. Ми вказуємо на примару комунізму, щоб за цією димовою заслоною заховати свою слабість і бездарність і свою віддаленість від Христового вчення.
Сьогодні не можемо повторити слів: «а ворог молитись не дасть…». Вже цього немає. Але спитаймо, чи прийняли ми Христа у свою хату, чи прийняли ми його науку, а в першу чергу основну і фундаментальну Божу Заповідь — Любов. Чи знайшли ми місце у нашій душі на основі цієї заповіді, для тих учорашніх визнавців і послідовників безбожників — комуністів, чи знайшли ми у нашому серці чесноту всепрощення — прости, як і Він нам простив… Чи підійшли ми до цих питань глибинно, з душевним переконанням, а не своєю зовнішністю. Чи спроможні католики прийняти православного і навпаки, як справжні діти однієї і тієї ж Матері — Христової Церкви, як брат брата!
Ми знаємо, що Римо-католицька Церква і Православна Церква довгі сторіччя прожили в клятві і вкінці зняли її з себе, та Вселенський Патріярх Атенаґорас і Папа Павло VІ обнялись поцілунком любови. Сьогодні між Православною і Католицькою Церквами проходить діялог, і вони визнають себе взаємно, як Церкви-сестри. На жаль, ми, українці, чимсь подібним не можемо похвалатись. Наші як Католицька, так і Православна Церкви є майже та сама одна Церква. Ми маємо цей самий обряд, різниці є такі малі, що їх, при добрій волі з обох сторін, можна б дуже легко усунути. В основному різниця полягає в тому, хто кого поминає, папу, вселенського патріярха чи московського патріярха чи взагалі нікого. Чи справді у Христовій Церкві це є найбільше суттєве? На жаль, у нашій різничковості чомусь найбільше наголошується прикметники нашої приналежности, а не основну суть Христової Церкви — Любов.
У нашій дійсності трудно, хоч треба, шукати єдности, але, на жаль, самі православні між собою сьогодні є поділені. Можемо розуміти, що трудно знаходити мову з Українською Православною Церквою, що належить до Московського Патріярха, можна також не погоджуватись з тією частиною Православної Церкви, що визнає Вселенського Патріярха в Істамбулі, але вже не знаємо, в чому є непорозуміння, що не можна знайти спільної мови між Українською Православною Церквою Київського Патріярхату, яка не визнає нікого, і Українською Автокефальною Православною Церквою, яка також не визнає нікого. На жаль, з болем серця треба сказати, що кожна з двох названих Православних Церков має своїх патріярхів. За життя св.п. Патріярха Мстислава, хоч були деякі непогодження, але не обирали для себе окремих патріярхів.
Таким чином Українська Автокефальна Православна Церква, яка має свої парафії у більшості у західніх землях України, відбула свій Собор 7 вересня у Києві, на якому обрала о. протопресвітера Володимира Ярему, настоятеля львівського катедрального собору, патріярхом, який прийняв ім’я Дмитро. До речі, о. Володимир коротко перед вереснем ц.р. перестав бути священиком, прийнявши монаший постриг, який довершив архиєпископ Петро. Тому, що о. Володимир Ярема був одружений і мав дітей. У зв’язку з утвореною новою ситуацією в УАПЦеркві дружина о. Яреми прийняла монаші обіти, що дало можливість о. Яремі бути кандидатом на патріярха. УАПЦеркви.
Через більше як місяць, 21 жовтня 1993 р. у Києві відбувся ще один Всеукраїнський Православний Собор Української Православної Церкви, Київський Патріярхат, у якому взяло участь 150 делегатів з 20 єпархій України. Ця Українська Православна Церква має тиху підтримку українського уряду президента Леоніда Кравчука. До речі, напередодні собору Вселенський Патріярх Вартоломей прийняв на авдієнції віце-прем’єр-міністра Миколу Жулинського, який передав листа від Л. Кравчука з проханням, щоб за Українською Православною Церквою визнав автокефалію і Патріярхат. Не відомо, яка була відповідь Вселенського Патріярха Вартоломея, але Патріярх бажав бачити на цьому становищі Владику Всеволода з США, що є в його юрисдикції. На скільки ці вістки відповідають дійсності, нам трудно сказати. Може було краще цю думку взяти до уваги, не поспішаючи з вибором патріярха. Так не сталося. Правда, для цього є різні оправдання. Згідно з пляном обрано на патріярха Владику Володимира (Романюка). Крім Владики Володимира були ще три інші кандидати на Патріярха УПЦеркви, ними були, крім вже згаданого, митрополит Філарет, митрополит Іван і єпископ Тернопільський Яків. Найбільше голосів одержав Митрополит Володимир, який став патріярхом Київським і всієї України.
На жаль, у 1993 році УАПЦерква втратила першого Патріярха Мстислава. Ще з більшим жалем треба сказати, що Українська Православна Церква замість одного вибрала двох патріярхів. При тому слід пам’ятати, що є ще УПЦерква митрополита Володимира (Сабодана), що належить до Московської Патріярхії. Отже український нарід багатий на патріярхів, бо вже їх має аж три, два згадані Патріярх Димитрій УАПЦеркви, Патріярх Володимир УПЦеркви, Київський Патріярх і Патріярх Української Католицької Церкви, ще не визнаний Апостольською Столицею, Блаженніший Мирослав-Іван. Отже, не маємо чим похвалятись!
Закінчуємо цей 1993 рік з надією на краще в майбутньому наступному 1994 році. Слід всім нам, католикам і православним, шукати спільної мови, шукати доріг єднання у дусі християнської любови. Стараймось бути в першу чергу християнами, а після цього католиками чи православними. Якщо у нас буде така настанова, а не особисті чи групові амбіції, то напевно на цьому скористає Христова Церква, яка все була одна і неподільна і сьогодні змагає до того, щоб усі були одно. Змагаймо всі щиро до цього.
Микола Галів
