«Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» — з цим «криком душі» Тарас Шевченко звертається сьогодні і до нас. Цими словами закінчується його вірш «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнеє посланіє», написаний 14 грудня 1845 року. Епіграфом до вірша стоять слова із «Соборного послання Івана» (глава 4, с. 20): «А ще кто речет, яко люблю Бога, а брата своєго ненавидит, лож єсть».
Сто п’ятдесят літ минає, а заклик Шевченків не старіє! Така в нас затягнена у невирішености найосновніших питань історія. Але вони так і не будуть вирішені, якщо не навчимося Шевченкової любови до Бога, до України, не наповнимо серця ідеями його братолюбія.
Немає дня, аби пошта не приносила мені нові листи від релігійних громад, у яких — біль і розпач через невирішеність долі греко-католицьких храмів, відібраних у знищеної сталінськими посіпаками Церкви й не повернених досі. Невирішеність інспірується ще й недосконалістю закону «Про свободу совісти та релігійні організації». Верховна Рада робила спробу повернутися до цього питання, але дехто із «землячків» завалив його. Після закінчення сесії я одержав депутатське доручення такого змісту: «Народному депутату України. Косіву М. В. Верховна Рада 2 липня 1993 року розглянула проект Закону про внесення доповнень і змін до Закону «Про свободу совісти та релігійні організації» і проект Постанови Верховної Ради з цього питання. Прийнято рішення доопрацювати ці документи. Просимо Вас висловити свої міркуваня щодо запровадження механізму використання культових споруд «за згодою» різними конфесіями з тим, щоб не допускати протистояння і знайти злагоду між громадами. З повагою, Перший заступник Голови Верховної Ради В. Дурдинець».
У відповідь на це доручення я висловив свої міркуваня, які пропоную увазі читачів: «Знаю на основі численних прикладів, що застосування принципу «за згодою» при запровадженні механізму почергового користування культовою спорудою веде тільки до конфлікту. Адже норма Закону мусить бути нормою прямої дії, має уникати свавілля у його застосуванні: хочу — погоджуся на почергове користування храмом, а не хочу — не погоджуся. Цей принцип перетворює Закон у примху окремих груп людей, не дає можливости задовольнити релігійні потреби то тих, то тих громад.
Греко-католицькі громади погоджуються на почергові богослуження (згідно з рішенням Синоду єпископів), про це вони пишуть у всіх своїх заявах, пристають на такий варіянт і деякі православні громади УПЦ — Київского Паріярхату, натомість всі інші вітки православ’я згоди на почергове користування храмом не дають. Виникає предмет для судового позову, і суд вирішує, кому віддати храм у власність чи безплатне користування. Отже, одна громада набуває законних (чи законних?) прав на храм, інша позбувається. Та чому держава через суд має робити таку різницю між громадами віруючих? Чому, як у тій дитячій казці про сороку-ворону, — тому дав, а тому не дам? Чому — одні свої, а інші — не наші? І чи має тут якесь значення кількісний склад громад, коли і там, і там — сотні людей?! І чи не здається Вам, що такий метод розв’язання конфлікту є суб’єктивним і стимулює усілякі позазаконні впливи та зловживання? Розповідали мені представники греко-католицьких громад, що їхні позивачі, ті, що судяться у Києві за храми, знають домашні адреси, номери телефонів, навіть імена дружин декого з членів найвищого Арбітражного Суду України. Для чого це їм потрібно, не важко здогадатися. То чи не варто звільнити суди від розгляду сотень і сотень справ? А це можна зробити, вилучивши слова «за згодою» із статті 17 Закону. Тоді держава через обласні адміністрації виявлятиме однакове ставлення до релігійних громад будь-якої конфесії, віддаючи їм в однакове й рівноправне (почергове) користування культову споруду. Якщо ж котрась із сторін не захоче цим скористатися, то це вже її справа. Тим паче, що держава, яка до передачі культової споруди громаді вважається її власником, має право так чинити.
До своїх міркувань додаю «Список населених пунктів Львівської области, де богослужіння в храмах проводяться почергово (у березні ц.р. їх було 54). По-моєму, цей список — найпереконливіший аргумент, що спільне користування культовою спорудою — цілком можливе. І ми маємо від імени держави допомагати нашим співвітчизникам іти назустріч один одному».
До сказаного додам лише ось що: я виступав і виступаю за повну регабілітацію по-звірячому репресованої на наших землях Української Греко-католицької Церкви з поверненням їй усього пограбованого майна, в першу чергу — храмів. Але навіть тоді, коли це станеться, греко-католики мають і будуть ділитися своїми храмами з тими громадами, які перейшли в православ’я і хочуть у ньому залишитися. Такої постанови дотримуються як владики з священиками, так і всі мирянські організації УГКЦ. Ми переживаємо тривожні часи, і тільки християнське братолюбіє нас порятує. Хотілося б, щоб до такого порозуміння йшли і всі православні.
Питання про зміни в Законі «Про свободу совісти та релігійні організації» внесене в порядок денний восьмої сесії Верховної Ради. Сподіваюся, що цього разу депутатам вистачить глузду й терпеливости розібратися в ситуації по-справедливому.
Михайло Косів
народній депутат України
співголова Світового Християнського Конгресу
Львів, жовтень 1993 р.
