Роля релігії в духовному відродженні народу, здається, тепер у нікого з неупереджених людей не викликає заперечення. Ми ще довго відчуватимемо величезну шкоду, яку приніс вульгарний атеїзм, руйнуючи основи суспільної моралі. Після довгих десятиліть його деструктивної дії люди, яким було відібрано право вірити в Бога, ходити до своїх храмів, єднатися в релігійні громади, дуже часто, відчувши подих свободи, розгублюються, попадаючи під вплив недостойних пастирів, політиканів-спекулянтів на найсвятіших почуттях, а то й звичайнісіньких шарлатанів.
У нас релігія відділена від держави. У цьому якраз і найвища суть демократизму. Існує Комітет у справах релігії, в основному виконуючи функції своєрідного третейського суду в суперечках релігійних громад, міжконфесійних протиріччях. А вони, в більшості випадків, мають абсолютно світське політичне або прагматичне підгрунтя і часто ведуть до дестабілізації в громадському житті. Релігія в багатьох випадках стає засобом проникнення в нашу країну чужих аморальних лжевірувань, використовується як засіб політичного та ідеологічного експансіонізму. І все це прикривається плащиком свободи совісти та прав людини. А саме її, справжню свободу совісти, повинна захистити правова демократична держава. Й такою всі ми хочемо бачити нашу незалежну Україну.
В запалі політичної боротьби всі до одної політичні партії, а також Уряд України та Адміністрація Президента поза увагою залишають справи духовного відродження та міжконфесійні стосунки. Захистившись законом Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про свободу совісти та релігійні організації» від квітня 1991 p., державні власті всіх рівнів справи розбудови українського життя трактують маргінально або вважають їх такими, що є поза компетенцією української держави. Цей фальшиво тлумачений «демократизм» в нинішніх часах є дуже небезпечним у своїх наслідках. Позбавлена тоталітарним режимом національних та релігійних традицій, а також звичаєвого права, Україна визнана західніми духовними центрами різних протестантських і нехристиянських гатунків, а щонайважніше — Ватиканом за емісійний терен», на який масово засилаються т.зв. місіонери для «християнізації та євангелізації» народу України.
На Україну посунули великі загони різномовних проповідників, місіонерів, псевдохаризматиків, усяких гуру, добре забезпечених фінансами та відповідною літературою, які, перекуплюючи владу на місцях і засоби масової інформації, арендують найкращі приміщення і стадіони, а то й просто на вулицях, базарах та в окремих помешканнях, до яких безцеремонно самозапрошуються, своїми екстравагантними «проповідями» баламутять наших релігійно невироблених людей, обіцяючи їм рай на землі й на небі, якщо підуть за ними, або погрожуючи вічними муками непослушним. Вдаються при цьому до перекупства різними «гуманітарними» подачками, що в наших кризових умовах дає цим «добродіям» добрі улови. Програмні проповіді таких «місіонерів» мають явно антиукраїнські й антинаціональні і. щонайгірше, — антигромадський характер (непошана законів, непокора владі, розмивання національних духовних ознак і т.п.).
Але найгрізнішою у цій ситуації небезпекою є місійна програма Ватикану для країн СНД, що має скорочену назву «Про Русія» (повна назва «Понтіфіція коммісіоне пер ля Руссія»), Вже сама назва цього документу свідчить про те, як трактуються окремі національні держави, що постали на розвалинах радянської, а де-факто — російської, імперії. Для прагматичного Ватикану ці терени були й надалі залишаються «Руссія».
Опублікований Ватиканом 1 червня 1992 року (на другий день після закінчення Синоду УГКЦ у Львові) документ під назвою «Загальні принципи і практичні норми для координації акції… Католицької Церкви в Росії та інших країнах Спільноти Незалежних Держав» свідчить про те, що пляновані ним акції християнізації розроблялися в угоду і в порозумінні з Московською патріярхією, яка постійно виражає своє незадоволення відродженням католицьких церков східнього обряду в Україні та в Румунії, яких Римська курія силою обставин змушена була визнати. Опублікована в єзуїтському журналі «Ля Сівілта Каттоліка» за 3 жовтня 1992 року, вищезгадана програма вже без натяків свідчить, чиїм коштом будуть доходити взаємного порозуміння дві християнські імперії — Апостольська Столиця та Московський Патріярхат.
Номінація Ватиканом відразу аж восьми біскупів латинського обряду з арцибіскупом на чолі для України та Росії (в тому числі п’ятьох — для України) з подальшою перспективою номінації ще бодай 2-х біскупів (для Луцька й Одеси чи Тирасполя) за умови одночасного звуження юрисдикції греко-католицького митрополита до теренів Галичини переконливо доводить потребу втручання в ці так важливі справи відповідних чинників згідно з нашими законами.
Російський президент на домагання Московского патріярхату не забарився видати декрет про заборону всяких місійних акцій іноземних місій без відповідного на те урядового дозволу. В Україні ні Верховна Рада, ні президент не поспішають зайнятися охороною наших українських християнських традицій, які мають тисячолітню історію. Сьогодні, приїжджаючи під різними претекстами, іноземні добре вишколені місіонери латинського обряду спокійно ведуть свою роботу згідно з вищезгаданою ватиканською програмою в Східній Україні, «опускаючись» навіть до того, що свої мші (богослуження) і гомілії (проповіді) інколи провадять російською та українською мовами, які спеціяльно для того вивчали. Але при цьому не забувають також поступово польщити українських дітей, організуючи при костелах різні шкілки, гуртки польської культури і традицій та заманливі вивози дітей на літні табори до Польщі та ін. За так сплянованої роботи в недалекому майбутньому з нинішніх українських дітей латинського обряду будемо мати добре вишколених і загартованих «в польскосьці» на українофобних творах Сінкевіча польських шовіністів, для яких вічною мрією була, є і буде «Польска од можа до можа» («Польща від моря до моря»). Ця ідея завжди знайде підтримку православного «старшого брата» відповідно до параграфа горезвісного Андрусівского договору.
Не слід забувати, що на східніх теренах України після Андрусівського договору Українська Православна Церква в 1686 р. була насильно загарбана Московською патріярхією, а в 1839 р.— царським урядом і святєйшим синодом за тією самою схемою, на тих же теренах і за активною участю тодішнього польського єпископату була остаточно ліквідована Греко-католицька Церква, що тоді називалася уніятською. Відтоді починається вимушений перехід у російське православіє або, за відсутності іншого вибору, в польський католицизм. Тому називати поляками всіх римо-католиків, які проживають на схід від Збруча, — є антиісторичним непорозумінням. Це навіть підтвердив папський нунцій в Україні Антоніо Франко під час прес-конференції у Львові 19 травня 1993 року. Звичайно, це не заперечує, а навіть підкреслює право громадян України польської національности на сповідування віри своїх предків згідно зі своїми національними та віросповідними традиціями.
Виходячи з вищесказаного, вважаємо за необхідне у цій складній та критичній ситуації закликати первоієрархів усіх українських православних Церков усвідомити маштаби загрози, яку несе Україні тиха, але чітко запрограмована співпраця між Ватиканом і Московським патріярхатом про розділ сфер впливу і «місіонерського» діяння в Україні. Усвідомлення цього загрозливого процесу, що вже почався, повинно, а властиво, мусить зобов’язати наших православних ієрархів трьох деномінацій шукати і знайти спільну плятформу до порозуміння і утворення єдиного Синоду. Це перша й найголовніша умова для того, щоб єдина УПЦбула визнана іншими православними Церквами. Друга умова — це тісна і братня співпраця між об’єднаною УПЦ і УГКЦ, що є однаково загрожені і розмивані всякими «настроєніями», які консеквентно проводяться в дію двома світовими духовними центрами. Свідомість великої загрози втрати нашої національної християнської традиції та духовности, за якими прийде втрата національного менталітету, кладе на плечі Президента і нинішніх провідників наших Церков особливу історичну відповідальність перед Богом і нацією.
Ці великі та архиважні для майбутнього справи не можуть відбуватися без нагляду і відповідного втручання наших урядових чинників. Безпрограмне діяння кожної окремо взятої з українських Церков у ситуації, що склалася в Україні, має характер деструктивний і спричинює лише дезорієнтацію наших громадян, залишає на марґінесі християнського світу український національний духовний центр, наш Єрусалим — Київ.
Така велика й добре зпрограмована робота, як видається, була б під силу лише Міністерству віровизнань, яке, на нашу думку, треба негайно створити. Існуючі комітети та комісії по культах чи релігіях при державних адміністраціях не впливають і не можуть вплинути на хід подій, оскільки до їх компетенції належить лише реєстрація поодиноких релігійних громад. Таке Міністерство існувало під час 1-ої Республіки за М. Грушевського.
Отже, питання релігії в Україні у цей критичний час повинно бути поставлене на рівень державної політики Президента та уряду України, як це робиться в інших країнах світу (включаючи нинішню Росію), що мають святий обов’язок берегти як політичні, так і духовні інтереси свого народу і своєї держави. Україна не може бути винятком.
Визначення України ватиканськими колами де-факто своїм місійним тереном є для кожного українця образливим і принизливим. Дивною і незрозумілою є бездіяльність і безвідповідальність у цьому аспекті ієрархії українських Церков, особливо УГКЦ, що вже в силу канонічного зв’язку з Апостольською Столицею повинна би на підставі Берестейських статутів 1596 р. і Канонічного права Східніх Церков 1990 р. відкрито боронити свої законні інтереси в Україні й поза нею. Така інертна постава супроти тої небезпеки, що насувається на нас, загрожує нам втратою духовної суверенности. Це факт реальний аж до очевидности. Тому Президент та уряд, об’єднана ієрархія двох національних Церков повинні стати в обороні національної чести і гідности українського народу. Полагодження цих справ не є компетенцією лише ієрархів окремих Церков. Ці справи мають характер міжнародній і повинні полагоджуватися на рівні держав України та Ватикану. Але для цього треба подбати про відкриття української амбасади у Ватикані. Зважаючи на специфіку ватиканської дипломатії, майбутній амбасадор України при Ватиканському уряді повинен добре орієнтуватися в католицькій вірі, двотисячолітній історії Вселенської Церкви, а також у проблематиці українського християнства в стосунках з Апостольською Столицею. Тут, очевидно, повинна мати голос також українська діяспора, яка вже значною мірою спричинилася до становлення нашої дипломатичної служби за кордоном. У зв’язку з тим, що взаємні інтереси обох держав будуть постійними, вони мусять регулюватися відповідною угодою — конкордатом.
Виходячи з тих проблем що вимагають невідкладного вирішення, вважаємо за необхідне:
а) закликати Українські Православні та Українську Греко-католицьку Церкви приступити до вироблення програми створення єдиного Патріярхату Київської Церкви;
б) створити Міністерство віровизнань;
в) видати президентський указ про заборону так званої місійної діяльности на території України іноземним громадянам та організаціям без спеціяльного на те дозволу відповідних урядових чинників;
г) прискорити відкриття української амбасади у Ватикані.
На закінчення додамо, що така політика в стосунках Держава-Церква не має нічого спільного з «одержавленням» Церкви або з «оцерковленням» держави. Тим більше вона не суперечить міжнароднім і українським законодавчим положенням про свободу совісти. Йдеться якраз про захист нашої національної духовости і традицій перед тими силами, які спекулятивно трактують відповідні параграфи українського та міжнароднього законодавства з метою досягти повної нівеляції нашого духовного «я» і, врешті-решт, втрати національної ідентичности.
Можливо, офіційна візита представника Ватикану кардинала А. Сільвестріні в Україну дозволить прояснити ситуацію, що склалася.
Голова «Львівської Бесіди», письменник Р. Братунь Народній депутат України, академік АН України М. Голубець
Голова Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка, член-кореспондент АН України О. Романів Народній депутат України, письменник М. Косів Голова Львівського Товариства «Просвіта», депутат Верховної Ради України, письменник Р. Іваничук Ректор Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, голова відділу Фонду культури України, Народній мистець України, лавреат Державної премії ім. Т. Шевченка, професор Е. Мисько Голова Ради Львівської організації Спілки письменників України, редактор газети «Літературний Львів» Л. Різник, Голова правління Львівської Спілки мистців, Президент ліги творчих спілок Львівщини І. Самотос, Голова Львівської організації Спілки композиторів України, лавреат Державної премії ім. Т. Шевченка М. Скорик, Директор Інституту українознавства АН України, академік Я. Ісаєвич, Президент благочинного фонду спорудження пам’ятника С. Бандері у Львові, лавреат Державої премії ім. Т. Шевченка, поет І. Калинець (До редакція наспіла вістка, що І. Калинець відтягнув свій підпис. Про це у наступному числі).
