Відзисканння релігійної свободи в Україні та всі інші події, які розвинулися від часу святкувань Тисячоліття Хрещення св. Володимира, надали українцям-католикам нове почуття власної вартости, свого значення у Вселенській Церкві. Але нам потрібно одночасно плекати почуття відповідальности та виконувати обов’язки, які доручає нам Господь.
Згідно з наукою Католицької Церкви, яка була наново проголошена під час Другого Ватиканського Собору, кожна окрема Помісна Церква у віросповіданні католицької громади є рівноправна у гідності й повазі у відношенні до всіх інших Церков. Ця рівноправність віддзеркалена у законодавстві Католицької Церкви, Західьної Церкви, як рівнож Східніх Церков. Це прийнято на всіх рівнях. З приємністю можу свідчити, що в США, у спільноті Національної конференції католицьких єпископів, ніколи не почувався я другорядним католиком; я брат між братами. Два тижні тому Папа Іван-Павло ІІ прийняв мене, українського католицького єпископа, з пошаною і повагою у своїй літній резиденції в Кастельгандольфо. По-богословськи, як християни, ми мусимо підтверджувати, що нема «другорядної кляси» у Божому царстві.
Під сучасну пору існують численні труднощі в Україні, різнородні труднощі у кожному шарі суспільства. Церква при цьому не виняток. Багато з цих проблем турбують вірних нашої Церкви, особливо стурбовані справами Мукачівської єпархії у відношенні до Церкви в Україні.
Перебував я кілька разів у Закарпатті від 1988 p., де брав активну участь у намаганнях закріпити нормальне церковне життя. Спричинився також до успішного повернення нашій Греко-католицькій Церкві Собору Святого Духа в Ужгороді, як теж до здобуття відповідної резиденції для Владики в Ужгороді.
Католицька Церква не створила напруження етнічної ідентичности поміж населенням Закарпаття (більшість якого вважає себе українцями). Це напруження наросло століттями і було спричинене сусідніми країнами, які намагалися поневолити закарпатські землі, як також було спричинено тим, що суспільство, яке пізно звільнилося з кріпацтва, не було рішене, як найкраще удосконалювати свою культуру, економію та суспільство. Однак, я певний, що розсудливість переможе і що Закарпаття надалі шукатиме і ділитиме спільну долю України в церковних та всіх інших ділянках життя.
Подібні міркування відносяться до нашої пастирської праці в нашій Церкві в інших клаптиках України. Ціль кристальна: там, де знаходяться українці-католики, наша Церква повинна їм служити. Це правильно по цілому світі і тим більше правдиво в рідній Україні! І, властиво, наша Церква того дотримується в Україні всіма приступними способами, залежно від того, чи дозволяє на це відповідне число священиків та кількість релігійних матеріялів. Очевидно, що є вірні в багатьох місцях, що прагнуть мати свої парафії і своїх священиків, і ми хочемо задоволити їхні бажання.
Чому в деяких околицях України було можливо римо-католикам зорганізуватися у скорішому часі?
Тому, що історично вони існували в тих околицях постійно. Наша Церква в Україні була знищена російськими царями ще на початку 19-го століття, тоді коли Римо-католицька мала змогу діяти, хоч обмежено. Так що коли в 1990 р. проголошено свободу релігії, дані частини України вже були приготовані на Римо-католицьку Церкву; були чинні парафії та існувало парафіяльне майно. Але не справедливо є обвинувачувати Апостольську Столицю за те, що забороняли нам російські царі, особливо тому, що Апостольський Престіл сильно виступав проти переслідування нашої Церкви.
Сьогодні по всій Східній Европі спостерігаємо багато випадків суспільного напруження — в тім і домагання деяких держав на території сусіда. Апостольська Столиця приватно і публічно старалася і дальше старається сприяти на мир та впливати, щоб держави відмовилися від таких територіяльних вимог, щоб не довести до ще гіршого громадського хаосу. Апостольська Столиця визнала Україну і в ніякій мірі не підтримує чужих намагань загарбати її території. На жаль, не всі зусилля Апостольської Столиці увінчуються успіхами, як бачимо через усі жахливі війни, хоч би лишень цього століття.
Турботи Церкви — це турботи всіх вірних, і справедливо і належно, щоб наші українці-католики в Америці віддано цікавилися життям і працею Церкви в Україні. В контексті послідовної підтримки, питання та критика мають своє відповідне місце. Але критика все більше ефективна, як вона побудована на повному розумінні даної проблеми чи труднощів.
Наші успіхи на шляху повного визнання довго бажаного Патріярхату дуже важливі. Недавно видруковано Збірник Законів Східніх Церков. Цей комплект законів подає нам стійке канонічне розуміння патріярхату і повний опис патріархальної структури. Нам не потрібно вичікувати, ми стараємось досягути цієї структури вже тепер. В Україні різні відділи (знані в канонічній термінології як «дикастерії») будучого патріярхату починають діяти окремо від канцелярії Львівської Архиепархії. Ми мусимо зрозуміти, що в справжньому патріярхаті, де Патріярх носить титул важливої єпархії, він саму єпархію передає під провід адміністратора (який все є єпископом), щоб Патріярх міг всю свою увагу присвятити справам всієї Помісної Церкви «суї юріс». Тому Святіший Отець має кардинала-вікарія, який управляє Римською Архиепархією, однак сама Архиепархія має канцелярію, окрему від патріяршої курії. Поступово наша Церква доходить до того самого.
Вповні розумію і оцінюю потребу примирення між Українською Греко-католицькою Церквою і Українськими Православними Церквами. Ми хочемо піти ще дальше, не досить тільки трактувати один одного з чемністю і дружбою. Нам потрібно намагатися активно відбудовувати повну єдність наших предківських Київських Церков, бути «православними у вірі, а католиками в любові», як вчить нас Папа Іван-Павло ІІ, щоб жити у повній, безсумнівній злуці з Церквою у Римі, Церкві, яка «керує в любові», як також із Екуменічним Патріярхом Константинополя, нашою історичною матір’ю.
З Божою ласкою ми довершимо цього діла, цієї великої мети, яку заповів нам Митрополит Андрей Шептицький. У тім процесі нема нікого, хто був би покривдженим, нема «другорядних» католиків, нікому нічого не відібрано — всі ми будемо переможцями у Воскреслому Господі, Ісусові Христові.
