Так: знаменні слова заявляє український народ в Україні і діяспорі: «Ніколи не забудемо про тих, що масово гинули голодовок) смертю у пам’ятні роки 1932-33». Вони так прозвучали вперше в Україні цього 1993 р. і під час масової маніфестації у Торонто 7 листопада 1993 р. у Мейпл Ліф Гарденс, у якій взяло участь між шість і вісім тисяч учасників.
Пройшли роки з того болючо-сумного й ніколи незабутнього часу, як на родючому чорноземі української землі гинуло село — гинули незчисленні, понад сім мільйонів українських селян голодовою смертю у ці незабутні 1932-33 роки.
Гинули безпощадно на очах мовчазного вільного світу. Гинула основна субстанція української нації, яка безперебійно зганяла сон з очей комуністично-більшовицьких вождів — найбільшого душогубця людства Сталіна та його соратників. Приходиться, парафразуючи слова української пісні, повторити: «Коли вони вмирали, їм дзвони не грали, ніхто не заплакав над вами…». Здавалось, з ними вмирав дух українського народу, його сила й надія. Могили заросли бур’янами і зрівнялись з землею, зникли з очей тих, що залишились, і тих, що ще не народились. Здавалось, що ці чорні, чорні хмари, що нависали, довгі, довгі десятиліття, ніколи не пройдуть і ніколи не побачать сяючого сонця.
З того часу пройшло, повних шість десятків років — повних мовчазних років. Тільки де-не-де спалахували вогники пам’яти про тих, що згинули голодовою смертю. Здавалось, що цей страшний кошмар — трагедії українського народу — з упливом часу піде у безповортне забуття. Воля Всевишнього виявилась іншою. Ось ці безперебійні промінні спалахи загорілись у шістдесятиріччя голодомору полум’ям незабутньої пам’яти.
Так в метрополії світу — Нью-Йорку — у катедрі св. Патрика відбулись спільні соборні моління українських католицьких і православних владик, при участі чужинців і великої кількости учасників, за спокій душ, що загинули голодовою смертю. Перед тим відбулась міжнародня наукова конференція, під час якої були виголошені спогади, дослідні праці та наукові аналізи феномену організованого голодомору комуністично-більшовицькими вождями, про яку була стосовна інформація на сторінках нашого журналу. У більших і менших скупченнях української діяспори відбулись відзначення голодомору українського селянства.
Хвилюючими були відзначення цієї трагедії українського народу у столиці України — Києві. Це вперше за шістдесят років цієї трагічної події український нарід мав нагоду голосно висловити свій біль і пом’янути пам’ять тих, що загинули голодовою смертю. З всією силою тут треба підкреслити, що голодомор українського селянства був жнивом комуністично-більшовицької системи, архітектами якого були Ленін і Сталін та їх соратники. Дивно, що це досьогодні у Києві і багатьох містах України пишаються пам’ятники душогубця Леніна. Росія спромоглась змінити назву «Ленінград» на історичну назву «Петербург», а Україна все ще пишається пам’ятниками Леніна.
Заключним акордом відзначення українського голодомору можна вважати багатолюдну маніфестацію у Торонто, що відбулась із приводу відбуття Шостого Світового Конгресу Вільних Українців, який тривав від 3 до 6 листопада 1993 р. Маніфестація відбулась з широкою і добірною програмою, почавши Екуменічною Панахидою, яку відслужили ієрархи Українських Церков у сослуженні багатьох священиків. Під час Панахиди з короткими промовами у пам’ять померлих промовляли Митрополит Максим Германюк в імені Української Католицької Церкви і Митрополит Василій Федак від Української Православної Церкви. Під час Панахиди співали українські хори обидвох Церков. Мистецьку програму маніфестації відкрив і привітав від імени Підготовчого комітету в українській і англійській мовах д-р Микола Кушпета.
У мистецькій програмі жіночий хор «Веснівка» під дириґентурою Квітки Зорич-Кондрацької, при фортепіяновому супроводі Г. Михальчук виконав «Реквієм» — З. Лавришина і «Страждальна Мати» — музика В. Барвінського в обробці Л. Кузьменко. Зворушливою була інсценізація «Голод». Це хореографія Дановії Стечишин, у якій взяли участь члени Академії Українського Танцю і хор ім. св. Евтимії при Святомиколаївській церкві під диригентурою Адріяна Івахіва. Виступив багаточисленний збірний хор українських шкіл Торонто і околиці під диригентурою Іри Дрогобицької з солями Т. Петриненка і Т.Горобця і солями учнів — В. Ковальчука, М. Остаповича, Т. Остаповича і Н. Сосняка, які виконали «Господи, помилуй». Також брали участь злучені хори: чоловічий хор «Прометей» і жіночий хор «Діброва» у супроводі оркестри «Батурин» під диригентурою Остапа Брезденя, при фортепіяновому супроводі П. Чорнописької, що виконав три пісні. Хор «Бурлака» під диригентурою Александра Хміля виконав дві пісні. Привіт від України склав віце-прем’єр України Микола Жулинський.
Головну, промову виголосив генерал-полковник Константин Морозов, яка була глибоко продумана. Також виголосив з великим патосом слово бувший голова СКВУ Юрій Шимко по-англійському й по-українському. Коротке і змістовне слово мав новообраний голова д-р Дмитро Ціпівник.
На закінчення маніфестації Українські Молодіжні Ансамблі під диригентурою Василя Кардаша виконали «Україні» (кантата) і закінчили програму маніфестації молитвою «Боже великий, єдиний» — М. Лисенка. Програмою вдало вела Марія Шкамбара, а мистецьке оформлення належало Володимирові Беднарському і Павлові Лопаті, на якому було особливо підкреслено ось ці слова: «НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО 1932-33 РОКИ».
М. Г.
