Дві стихії — смерть і життя, дві непогамовні стихії зійшлись лицем до лиця в тім страшнім, в етапнім для України 33-му році, як 1900 літ тому на землі Палестини смерть стала на захист життя, а життя, що відчуло на собі обов’язок праведної смерти, стало на стезю її оправдання. Різниця лише в тім, що в Палестині вибір помирати на хресті чи не був за Ісусом, на Україні смерть мільйонів наших земляків стала фактом доконаним, вибір був за живими. «Смертію смерть поправ»: праведною смертю мученика поправ свою смерть, доки на часі це для твого духа.
Ця дилема постала для мільйонів живих і ще не народжених українців. 1933 рік, над яким тяжів, тяжіє і ще довго тяжітиме дамокловим мечем випробування. Голод на великій Україні, період найбільшої ожорсточености польських шовіністів супроти українського патріотичного руху на Західній Україні (період пацифікації) і цього самого 1933 року у Львові відбувається величезна і за кількістю учасників і за розмахом духу акція.
Якщо відкинути всі формальності, якими звикло пояснюють причини виникнення ідей та речей, то можемо дійти висновку, що з’їзд Української молоді був насправді захисною акцією нації. Українець 33 р. був якраз тим, для якого питання вибору поміж двома агонізуючими бінарностями — залишатись собою чи сходити на манівці більш перспективних з огляду тогочасного обивателя контекстуальностей — стояло як ніколи руба. Залишатись на узбіччі подій, що йому споконвіку кортіло робити і що врешті-решт частіше всього робив, було не реально.
Якщо на Сході України розвиток подій вимагав цілий комплекс національних та соціяльних юдств, то на Заході наголошувалось лише на національному. Перестань бути собою, і все стане на свої місця, — говорило мало не кожне дерево. Відречись від непотрібних раритетів — мови та віри, і ти здобудеш бажані блага. У цій ситуації віра — головний рушій людської поведінки — не могла бути такою собі ніякою, ілюзією, що віра — це своєрідна звичка щонеділі перестояти Службу Божу у котрійсь із церков і ще раз на рік висповідатись.
Віра повинна була бути живою, недогматичною. Бо ж якщо у тій ситуації чоловік залишився певним, що залишившись на призначеному йому Богом шляху морального та духовного розвитку у конкретному створеному часом, соціюмом та фактором у національному просторі, означає це, що його віра подужала всі інші, хоч і підступні, та все ж надто дрібні натяки на «кращий Божий закон». Витончена та вивірена система тортур творить не менш витончену систему спокус, протистояти яким може лише людина, духовно міцна, віра якої жива та дієва. Чверть мільйона української молоді на початку травня 1933 року прийшли з довколішніх сіл та міст до Львова, щоб взяти участь у Акції, і це в той час, коли мало не кожного дня приходила звістка про те, що десь українців закатували, десь побили, посадовили в тюрму, скалічили, обікрали… Селами кружляла уперта чутка, що у Львові чекає на молодь смерть. І все ж свято непереможного духу відбулося. Українська молодь стала на захист своєї віри, мови, Церкви.
«Вчіться не боятися смерти», — любив повторювати Конфуцій. «Смертію смерть поправ», — читаємо в Євангелії. Смерть — етап, а не висновок. Христос, мабуть, міг би уникнути фізичної смерти на хресті, але цього не сталося. Гідна смерть спонукає до наслідування.
Могли канути в лету на віки безповоротньо мільйони життів наших братів та сестер, жертв сталінського терору, пропасти безслідно для пам’яти тих, хто прийшов, приходить і ще буде приходити на їх місце — на щастя, і цього не сталося і, надіюсь, не станеться ніколи. Свідченням цьому і був з’їзд «Українська Молодь Христові», що відбувся в 1933 році у Львові.
Тому, відроджуючи сьогодні традицію, започатковану нашими попередниками, нам доконче потрібно вияснити, принаймні для себе, яку мету ми переслідуємо. Якщо лише ту, щоб мати зайвий раз зібратись гуртом і задемонструвати свою спроможність гучно заспівати «Червону калину», то чи варто.
Чи варто розгрібати товщелезний слій історії, щоб взяти в конкретному часі мумію самої події для копіювання, а не її дух.
