Ця стаття була надрукована в українському католицькому двотижневику «Шлях», Філядельфія, 18 жовтня 1993 p., передруковуємо для познайомлення наших читачів з дійсними історичними фактами, бо ватиканські чинники
намагаються твердити протилежне.
Редакція
Для Мукачівської єпархії, що сьогодні опинилася в кордонах Української держави, настала можливість приєднатись до Галицької митрополії…
Закарпаття довгими віками було відділене від свого материка, зате культурно й релігійно воно не переставало тяготіти до золотоверхого Києва. То ж не дивно, що з Києва, чи, точніше сказати, із з’єднаної Київської митрополії, на Закарпаття прийшов проблиск церковного порозуміння, тобто унії з Римом, що дало почин Мукачівській греко-католицькій єпархії.
Київські митрополити від самих початків з’єднання старались приєднати Мукачівську єпархію під свій митрополичий нагляд, однак мадяри завжди перешкоджали тому, щоб Мукачівська єпархія була включена в склад Київської митрополії. І напевно вони це не робили задля бажання «добра» закарпатським українцям, а тільки з суто політичних причин, щоб чим скоріше їх змадяризувати. Відокремивши Мукачівську єпархію від Київської митрополії, мадярські панівні кола змогли цілком контролювати церковне життя закарпатських українців, щоб чим скоріше перетягнути їх на латинський обряд і так зробити з них мадярських патріотів.
Коли ж 1771 року закарпатські українці нарешті висвободилися з тиранії мадярського Ягерського єпископа й Мукачівська єпархія була канонічно признана самостійною, то мадяри все таки домоглися, щоб Мукачівська єпархія була підпорядкована митрополичому наглядові і контролю Остригомського архиєпископа, примаса Мадярщини. Єпископ Андрій Бачинський (1773-1809), який тішився великою симпатією на цісарському дворі у Відні, зразу доглянув недоречність такого підпорядкування римо-католицькому митрополитові, до того ще й панівної нації, тому негайно по своїм висвяченні на єпископа він почав робити відповідні заходи, щоб для греко-католиків Мадярщини створити окрему митрополію, до якої були б включені також з’єднані румунські єпархії. Мадярська політика, однак, перекреслила ці далекосяжні пляни Бачинського, зате Віденський цісарський двір обіцяв йому, що Мукачівську єпархію приєднають до Галицької митрополії, а його призначать першим її митрополитом.
Плян створити для всіх українців Австрійської імперії окрему митрополію зродився на цісарському дворі після того, як 1772 року, при першому розділі Польщі, Галичина припала Австрії. Ця ідея ніяк не противилася намірам Апостольської Столиці, тим більше, що переважна частина Київської з’єднаної митрополії в тому самому часі попала під московську владу, а цариця Катерина II без проволоки почала насильно нищити унію й перетягати вірних на православ’я. Та, на превеликий жаль, мадяри і цим разом перетягнули це суто церковне питання на політичний бік.
Як знаємо з історії, мадяри від найдавніших часів висували свої претенсії на Галицько-Волинське князівство, а король Коломан ІІ (1214-1227) титулував себе Рекс Галіціє ет Лядомераіє. І саме на основі цього титулу цісарева Марія-Тереса як королева Мадярщини відібрала 1772 року Галичину від Польщі. Однак вона прилучила її не до Мадярщини, але до Австрії. Мадяри насторожились і за будь-яку ціну не хотіли дозволити прилучити Закарпаття до Галичини, тобто до Галицької митрополії, хоча б тільки на церковному полі. Вони були готові погодитися на те, щоб Бачинський став митрополитом, але Мукачівським, та щоб йому підлягали і галицькі єпархії. Та галичани на це не погодилися.
Створення Галицької митрополії, крім політичних причин, мало неабияку перешкоду з боку самого Львівського єпископа Лева Шептицького, який 1762 року був призначений помічником київського митрополита Филипа Володковича (1762-1778) і то з правом наслідства. А він бажав стати Київським, не Галицьким митрополитом. Тому справа відновлення Галицької митрополії стала актуальною щойно після його смерти (+ 1779).
І дійсно, вже 5 серпня 1779 року правління Галичини у цій справі вислало до цісарської канцелярії новий проект, у якому пропонувалось, щоб Львівська єпархія була піднесена до гідности митрополії, до якої мала бути прилучена також Мукачівська єпархія. Кандидатом на першого митрополита у Львові був єпископ А.Бачинський. Однак мадярська надвірна канцелярія, в порозумінні з Остригомським архиєпископом-примасом, сильно запротестувала проти включення Мукачівської єпархії до складу Галицької митрополії, подаючи такі рації:
1) Мукачівський єпископ вже мав свого митрополита в особі примаса Мадярщини; 2) підпорядкування «чужому» (розумій: не-мадярському ) митрополитові могло мати сумні наслідки для з’єднання; 3) підпорядкування єпископів Мадярщини митрополитові поза кордонами коронних земель було б «порушенням мадярської конституції»; 4) культурне життя закарпатських українців вимагало б «бачного нагляду й контролі» Остригомського архиєпископа.
Тут слід навести слова історика Ю. Пелеша: «Мадяри знали, що підпорядкування закарпатських русинів (українців) митрополитові свого обряду принесло б їх національне пробудження, а того мадяри собі ніяк не бажали». Тож коли 1807 року Галицька митрополія нарешті була відновлена, то цісар Франціск І, щоб заспокоїти мадярів, видав окремий декрет, яким вирішив залишити Мукачівського єпископа під властю Остригомського архиєпископа, як свого митрополита. Ось так мрії А. Бачинського з’єднатись з галичанами, бодай на церковному полі, зовсім розвіялись.
Справа церковного об’єднання закарпатських українців з галичанами виринула знову 1843 року, коли Папа Григорій ХVI задумав створити греко-католицький Патріярхат в кордонах Австрійської імперії. Передбачаючи, однак, спротив мадярів, Папа рівночасно висунув ще й другу можливість — поставити двох греко-католицьких архиєпископів-примасів — одного для Австрії, а другого для Мадярщини (Мукачівського єпископа). Австрійський прем’єр князь Климент Л. Меттерніх був захоплений ідеєю створення греко-католицького патріярхату, зате рішучий сиротив мадярів знівечив і ці пляни.
Мадяри не погодились також і на те, щоб «греко-католицькі єпархії Мадярщини були виключені з-під мадярської церковної влади Остригомського архиєпископа» і з’єднані в одну митрополію, як не дозволили, щоб Мукачівський владика був піднесений до гідности архиєпископа-примаса й виконував митрополичу владу над усіма греко-католицькими єпархіями в кордонах коронної Мадярщини. Тому Апостольський Нунцій у Відні інформував Апостольську Столицю, що «мадярський народ і їхня ієрархія взяли б за зле, коли б греко-католицькі єпархії були відділені від них».
Пана Пій IX, щоб бодай урядово підтримати церковні стосунки Галицької митрополії з закарпатськими епархіями, своїм апостольським бреве від 28 лютого 1871 року призначив трибуналом другої інстанції для Львівської архиепархії Пряшівський епархіяльний суд у всіх подружніх і церковних справах, а трибунал Мукачівської єпархії третьою, тобто найвищою інстанцією церковних судових процесів. Ось так, бодай урядово, духовне спілкування закарпатських єпархій з Галицькою митрополією було до деякої міри забезпечене.
Щоб нарешті висвободити закарпатських українців, які навіть у справах церковних опинилися під тиском насильної мадяризації, підтримуваної самим Остригомським архиєпископом-примасом, Папа Лев XIII 1888 року знову виступив з пляном прилучити Мукачівську й Пряшівську єпархії до Галицької митрополії. Мадярська преса тоді почала завзяту кампанію проти «безправних задумів» Христового Намісника. А на чолі тієї кампанії стояв сам примас, кардинал Іван Шимор, як довідуємося з мадярської преси: «Всякі домагання, що розхитують права Мадярської Церкви та Конституції Мадярщини, звідки вони не приходили би, будуть категорично відкинені. В минулому вже були роблені спроби, навіть самого Риму, щоб порушити права примаса Мадярщини, але кардинал Шимор завжди рішуче протестував проти них і буде протестувати у майбутньому». Під мадярським натиском Папа уступив,але навідріз заборонив запровадження угорської мови до богослуження. Годі стало ясно, що мадярська ієрархія на чолі з примасом ішла на руку мадярській владі, щоб цілком контролювати не тільки культурно-національне, але також і церковно-релігійне житія закарпатських українців.
Після Першої світової війни, коли Закарпаття вже добровільно приєдналося до Чехо-Словацької республіки, знову виринуло питання створити на Закарпатті окрему митрополію. «Модус Вівенді», заключений 1928 року між Чехо-Словаччиною і Апостольським Престолом, вимагав, щоб ніякий іноземний єпископ чи митрополит не виконував своєї влади на території республіки. Слід було подумати також і про Мукачівську й Пряшівську єпархії, що й надалі лишались під контролею Остригомського архиєпископа-примаса. Справа, однак, затяглася, бо Апостольський Престіл домагався від чехословацької влади відповідного матеріяльного забезпечення для єпископів.
Щойно 1934 року «Благовісник» повідомляв, що «в найближчому часі мають створити нове греко-католицьке єпископство у Хусті, до чого найбільше прислужився наш заслужений діяч, о. монс. Августин Волошин. Намічено кандидата на нове єпископство о. Олександра Хіру. Після створення новою єпископства Апостольська Столиця відтак піднесе Ужгородську єпархію на митрополію». Однак урядове повідомлення Апостольської Столиці в цій справі прийшло щойно 2 вересня 1937 року. З цієї нагоди Мукачівський єпископ Олександер Стойка (1932-1943) заявив: «Створення архиєпископства (митрополії) означає, що русини Підкарпатської Руси й Пряшівщини нарешті створять одну церковну провінцію». Однак Друга світова війна перекреслила й ці багатонадійні плини.
Коли ж мадяри 16 березня 1939 року насильно зайняли Карпатську Україну, то Остригомський архиєпископ-примас негайно звернувся до Апостольської Столиці з проханням підпорядкувати Мукачівську єпархію його митрополичому наглядові, бо, мовляв, єпархія знову опинилася у кордонах Мадярщини. Пряшівська єпархія, яка 1939 року залишилась на території Словацької держави, гаки й далі безпосередньо була підпорядкована Апостольському Престолові.
Зараз Мукачівська єпархія опинилася в кордонах Української держави, де існує своя, греко-католицька митрополія, з осідком у Львові. Нарешті для Мукачівської єпархії настала можливість приєднатись до Галицької митрополії, як того бажав і за що боровся наш незабутньої нам’яти єпископ Андрій Бакинський, свідомий того, що «свої то за горами, не чужі», як признав і сам Духнович.
Тому то не відповідає правді заява теперішнього Мукачівського Владики Івана Семедія, що, мовляв, «Наша Мукачівська єпархія протягом століть була «Еклезія суі юріс» (єпархія безпосереднього підпорядкування Римському Престолу), статус, який хочемо зберегти і надалі». Мукачівська єпархія від часу своєї канонічної ерекції 1771 року підлягала мадярському митрополитові, Остригомському архиєпископові-примасові. Мадяри і тільки мадяри нівечили всякі плини й намагання включити Мукачівську єпархію у склад Галицької митрополії. Мукачівська епархія лише на короткий час між 1937- 1939 роками була безпосередньо підпорядкована Апостольському Престолові, і то тільки в очікуванні створення власної Закарпатської митрополії. Влітку 1939 року вона знов опинилася під владою мадярського митрополита-примаса.
Зараз, цілком природньо, щоб, опинившись разом у спільних кордонах Української держави, Мукачівська єпархія орієнтувалась на Львів і стала складовою частиною Галицької митрополії. А це було і є бажанням самого Апостольського Престолу. Ось чому Святіший Отець Іван-Павло ІІ запросив і закарпатських. Владик до участи в Синоді Українських Католицьких Єпископів, що відбувся влітку 1990 року в Римі.
