Монтреаль, 29 липня 1993 р.Б.
Слава Ісусу Христу і Його Матері Преблагословенній Пречистій Діві Марії!
До глибокої уваги і застанови всіх українських Владик у справі Святої Христової Церкви в українському народі.
Блаженніші, Високопреосвященні та Преосвященніші Владики!
Справа, про яку я звертаюся до Вас, не моя, себто я не видумав її, — вона давня, як давні Божі закони і Його повеління, що їх Він встановив для людей і потвердив їх своєю Божественною наукою Ісус Христос, наш Спаситель і наш Господь.
Це справа — єдности і одности всіх людей у Христовій Божій любові. Це бажання Господа Бога, висловлене Ісусом Христом, «щоб усі були одно» (Ів. 17, 11-21), бо де єдність, там є любов і там перебуває Господь Бог, що наділяє всіх своїми щедрими ласками — миром, задоволенням і щастям.
Господь Бог зі своєї безмежної любови покликав світ до буття і з тієї ж любови сотворив нас на свій образ і подобу, щоб ми, Його сотворіння, брали участь у Його безмірному щасті, величі й славі!
На заслуження й утвердження цього безцінного дару і привілею — бути дітьми Божими, Господь поставив нас на пробу умови послуху і довір’я Його обітниці і Його правдивому й незмінному слову.
Господь наш Ісус Христос прийшов між людей, щоб своєю Божественною наукою і прикладом свого життя обновити все так, як було на початку, просвітити їх і наставити їх на спасенні дороги, що ведуть до Бога — джерела вічного життя.
Що більше. За час свого трирічного проповідування про Боже Царство, його правду і справедливість Господь Ісус Христос приготовив і утвердив у цій правді своїх сталих учеників-апостолів, які по Його вознесінню на небо і по зшестю Святого Духа розійшлися по всіх сторонах світу, проповідувати його спасенну науку.
З приходом Святого Духа утвердилася Христова Церква — духовна установа, провідниця вірних, скарбниця Божих ласк, що їх оснував Ісус Христос на своєму апостолі Петрі. Деякі його слова пояснюють, що на Петровій вірі, а, безперечно, також і на його Богом даному провідничому хисті і глибокому знанні Божих заряджень і Божої волі, трирічне перебування з Богом Ісусом Христом і слухання Його Божественних наук приготовили його на Божого вибранця стати видимим провідником Христової установи на землі — Його Святої Церкви.
Поділ у Христовій Церкві постає, напевно, не з любови до Бога і Його Сина Ісуса Христа, а тільки зі свого кращого всезнайства, а відтак ненависти і зависти до інакше думаючих своїх ближніх, а вкінці бажання і намагання володіти ними й установлювання вигідного і від нікого незалежного свого життя. Бо як інакше можна розуміти й прийняти цей такий страшний розбрат, який домінує на церковному полі?
Всі Церкви, крім тієї, що називається католицькою, обороняють свою окремішність одна від одної тим, що Апостол Петро не був ніяким намісником Христа, ні видимим головою Його святої Церкви на землі, а завжди, без нікого, головою сам Христос. Безперечно, що Христос є головою своєї Церкви, але основуючи її для спасення дій на землі, Він призначив провідника у ній, святого апостола Петра, бо ж і Божа установа — Церква, як найдосконаліша організація на землі, виявляється звершеною, маючи видимий осередок і видимого свого голову.
В наш час намножилося багато різних християнських Церков, а радше Церков, що звуть себе християнськими. Кожна з них уважає себе правдивою Христовою Церквою. Вона у всіх своїх ділах доказує, що тільки вона права і правдива, а всі інші поблукані, відкинені від Бога і засуджені на вічну погибель. Тільки вона зберігає і проповідує правдиву Христову науку, Божу правду, а всі інші — облудну і згубну.
В дійсності є тільки одна правдива Церква, що на свій доказ правдивости посідає всі найвищі атрибути Божої правди, а це та, де в неї від самих початків існування її видимим головою є намісник Христа, один з дванадцятьох Христових апостолів, Петро і його наслідники.
Наш Господь Ісус Христос виразно сказав апостолові Петрові: «Ти є Петро — Скала, і що я на цій скалі збудую мою Церкву й що адові ворота її не подолають. Я даю тобі ключі Царства Небесного і що ти зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небі; і те, що ти розв’яжеш на землі, буде розв’язане на небі» (Мт. 16, 18-19). Ці слова, висловлені Спасителем, виразно вказують, що Христова Церква є та, де в ній на землі головує Христовий Наслідник, що під надхненням і дією Святого Духа виконує це Христом доручене йому завдання: «паси вівці мої, паси ягнята мої” (Ів. 21, 15-17).
Чи цих слів замало, щоб зрозуміти, що єдина Христова Церква є та, в якій видимим її головою на землі є наслідник святого апостола Петра, що ним є кожночасний єпископ Риму, а це тому, що там правив вірними, там був ув’язнений, там згинув мученицькою смертю за Христа і там похований, там його гріб у підземеллях великої святині-базиліки Риму його імени св. Петра.
Люди сприйняли Христову науку і віру в Нього з однаковим одушевленням як на Сході, так і на Заході. Віра в Христа і в існування Його єдиної Церкви була одна. Наші великі князі, володарі мали приязні зв’язки як з Римом, так із Царгородом. Хоч впродовж віків існували відокремлені та незгідливі громади, але вони були малі й незначні, щоб захитати основи Христової Церкви, їх творили вільнодуми і зарозумільці, яких мудрування уневажнювали і зводили внівець Вселенські Собори, одночасно опрокидували облудні науки, а потверджували ті, що правильні і незмінні, що єдині потрібні людині до спасіння.
Великий поділ у Христовій Церкві на Східню і Західню стався щойно в 1054 році, за грецького патріярха Керулярія — 66 років по удержавленні Христової вірив Україні. Таким чином наш нарід ні в чому не причетний до цього поділу, тільки поступово, в міру впливів грецького духовенства, пізніше московського й інших нам ворожих чинників віддалили наш нарід від єдиної Вселенської Церкви і поставили його за тими, хто ним володів.
Наш нарід не зрікся Христа і ніколи не заперечував Його Божество — не змінив і не втратив своєї віри в Нього і не відцурався свого обряду і рідних традицій — способу Богопочитання по природі свого відчуття і розуміння Божої величі і слави.
Будучи в неволі сусідів-займанців, як поляків, так і росіян, наш нарід терпів великі матеріяльні злидні і духовне та моральне пониження. Не зважаючи на те, що пануючі займанці були по назві християнами, вони поводилися з нашим народом, як зі скотом. Вони запрягали наших людей до тяжких робіт, на панщину — на примусову роботу гонили навіть священиків, які, до речі, в тих умовинах не могли мати належної освіти, потрібної і конечної їм у виконуванні їхніх душпастирських обов’язків. Церкви — храми Божі — були під зарядом і наглядом панів — великих землевласників.
Такий безпросвітній стан нашого народу призвів наших Владик до думки знайти спосіб для його порятунку. Вони зібралися в Бересті Литовському на Синод, на якому піднесли голос в обороні рівноправности всіх християн, а в тому й нашого народу. Це було в 1595 році, а в наступному році ратифіковано договір з Вселенською Церквою в місті Римі. Вдаючись до Риму, осередку Християнської Церкви на землі, наші владики поновили первісну єдність часів українського народу у Христовій Церкві, застерігаючи і забезпечуючи одночасно самостійність народу в його Церкві з усіма атрибутами — незмінністю обряду, ненарушимість своєї внутрішної адміністрації, власний вибір і настановлення своєї церковної ієрархії і тільки подавати про це до відома Апостольській Столиці.
Чи могла бути краща ідея і чин?
Рух за обнову єдности і покращання долі українського народу започаткували і на нього згодилися всі Владики української Христової Церкви, за винятком львівського і перемишльського. Згодом майже через сто років і ці прилучились до цієї справи — зберегти український нарід в одній Вселенській Христовій Церкві, у єдності і рівноправності з усіма християнськими народами світу. Це, в той час і тепер, одинока альтернатива рятування і збереження існування українського народу.
Ця річ, самозрозуміло, не подобалася нашим ворогам і, на жаль, амбітним визначним членам нашого народу. Щоб послабити і ударемнити цю дію з’єдинення української Церкви з Вселенською, вони витворили різні неправдиві вигадки й умовили в нарід злобне і облудне твердження, що, мовляв, владики на Берестейському Синоді зрадили прадідну віру, покинули православіє і потягнули український нарід до польщення і латинізації.
Ця облудна версія і понині має руїнну силу в духовному житті нашого народу. Під її тиском (а також під тиском фізичної сили — Редакція) відпала східня Україна, Волинь і Полісся — залишилася тільки Західня — тобто Галичина і Лемківщина. Хоч галицькі українці були силою під польською займанщиною, але тільки політично — вони не ополячилися. Тільки завдяки тій Церкві, що її до нині багато наших опрокидує, галичани зберегли себе українцями, зберегли свою національну ідентичність. Вони зберегли українську мову, розвинули самобутню культуру, оснували і розбудували різні народні установи, що виховали свідомих народніх діячів і проповідників. Якщо б не було тієї нашої Церкви, що вдержала зв’язки з Вселенською, то не було б просвітнянського руху товариства «Просвіта», не було б видавництва літературних творів наших письменників і поетів, не було б навіть і народніх торговельних установ і підприємств, що підносили й збагачували духовний стан і матеріяльний рівень народнього життя, — не було б, у Першій світовій війні, славної військової формації Українських Січових Стрільців, що піднімала «Червону Калину», а разом з тим не було б і в дальшому всенароднього опору і змагань за своє національне вільне існування.
Наші вороги не скажуть про себе чогось лихого, не виявлять своїх підступних затій. Вони радо видумують різні неправдиві облудні історії, хитрими способами пропихають і просовують їх у наш народ, щоб під їх версією він поділився, прийняв розбіжні погляди на важливі речі й несуттєві справи, щоб через те не мав сили ні спроможности рядити собою і творити своє вільне щасливе життя.
Цей ворожий посів незгоди між нашим народом, підозри і недовір’я один до одного видний ще сильними своїми плодами і в нинішній час, наш нарід через нього поділений, розбитий, роздроблений на малі гуртки як на церковнім, так і на політичнім полі — різні церковні юрисдикції і різні політичні партії, що у своїх поглядах і ідеях стоять далеко одні від одних.
Такий стан створює можливість існування небезпеки втрати, а в наш час чудом одержаної волі нашого народу і його державности та знову попасти в неволю захланних сусідів, а там у його вічну загладу.
Якщо твердження неприхильників злуки нашої Церкви з Вселенською, що «унія» є помостом польщення українців, то, з другого боку, в такому випадку, на скільки змосковщила їх Церква московських царів, а яку вони уважали за єдину православну?
Наші нещирі і неприхильні сусіди і дальше трудяться над тим, щоб різними способами нас поділити і порізнити, щоб опісля збагатитися культурою нашого народу, його культурними і духовними здобутками, а його самого вчинити послушником волі поневолюючого деспота.
Наш Господь Бог чудом зняв з нашого народу кайдани московсько-більшовицької комуни, але коли нарід не покажеться Йому вдячним за цю велику ласку, а з другої сторони, кожний член не буде братом один одному, то Він зніме свою охорону і віддасть його, як колись, іншим негідним народам на страждання, на нову поталу і вкінці на загибель, тому вже тепер, без відкладання, без проволоки треба усунути розбрат і всякі роздори з-поміж нашого народу, опам’ятати і втихомирити розсварених і привести їх до спільної дії за правдиве добро і щастя нашого народу.
У цей час великого і болючого безладдя, що існує в більшій або меншій мірі в наших громадах, стараймося не допустити до того, щоб вороги взяли верх над нашим народом. Не допустім до того, щоб вороги, користаючи з розбиття цілости нашого народу, нашого розсварення і послаблення наших творчих сил, знову взяли наш нарід у своє володіння — у нову тяжку і безпросвітню неволю.
Нас уже поділено на безліч неприхильних собі груп, організацій, партій. Ми поділені у вірі й у справах державницького життя.
У такім тривожнім стані нашого народу виринає на порятунок тільки одна альтернатива, один вихід, що врятує наш нарід і приверне йому всі Божі ласки, забезпечить свободу і наділить його величчю і славою. Ця альтернатива — це з’єднання усіх наших Владик, усіх наших Українських Церков.
Ви, Блаженніші, Високопреосвященніші і Преосвященні Владики, як найбільше авторитетні особи, вашим з’єднанням у великій мірі зможете допомогти з’єднати ввесь український народ. За Божою ласкою і поміччю — це не велика трудність, але з Вашої сторони потрібна добра воля і зрозуміння важности з’єдиненого народу. Добре діло Господь завжди все благословить, і це єднання напевно Йому дуже угодне і миле. Чейже Він є Той, що закликає до єдности і благолюбія.
Дорогі Владики, виявіть це між собою, знайдіть спосіб співжиття і співпраці над з’єднанням нашого народу і над його духовним, моральним і культурним піднесенням. Ті різниці, що ділять Вас один від одного і ставлять на непримиримі місця і становища, заступлять виявом братньої Христової любови.
Прийміть до своєї свідомости, що Господь наш Ісус Христос оснував одну Церкву, і Він її не поділив, ні самий не поділився. Він той самий, що був і буде по віки, а так само і Його свята Церква — одна і неподільна.
Як же Ви, Владики, можете жити, голосити Боже Слово і проповідувати Його Божественну спадщину людям, самі будучи відокремлені через незгідність між собою, уважаючи тільки себе вірними Христові, а інших — відкинених, позбавлених Божих ласк і Божих дарів?
Це помилкове думання і неправильний стан і чинність Вашого архипастирства. Тож обніміть один одного як брат брата, так як цього бажає наш Божественний Спаситель, а також наша Україна і наш многостраждальний народ.
Перегляньте своє знання і сумління. Господь Ісус Христос сказав: «Потім пізнають вас люди, що ви мої ученики, коли любов будете мати між собою» (Ів. 13, 34, 35), (Ів. 15, 1-18), а якщо ви далекі один від одного своїми поглядами і розумуваннями Божих правд і справ, то які ви ученики Христові?
Знайдіть час і домовтеся на свою важливу стрічу — на Синод. Встановіть на ньому спосіб братнього співжиття і співдії над спасінням людських душ ради вашого добра і всього нашого українського народу, встановіть Патріярхат чи католікат Української Христової Церкви. Виберіть з-поміж себе Патріярха, главу цілої Української Христової Церкви або потвердіть того, що вже називають Патріярхом, Архиєпископом, Кардиналом — Мирослава-Івана Любачівского, але допоможіть йому, щоб він разом з вами за Божою поміччю рядив усіма справами нашої Української Церкви. Духовними справами на рідних землях і на поселеннях по краях цілого світу, а також щоб представляв нашу Церкву перед іншими народами в осередку Вселенської Церкви, що знаходиться в Римі. Бо де ж інакше? Там похований апостол Петро, перший видимий Голова Христової Церкви на землі.
Тоді буде лад у нашій Українській Христовій Церкві і в політичних діях нашої відновленої самостійної української держави, тим більше, що в результаті такого об’єднання, на мою скромну думку, буде прикладом до наслідування для всіх народів світу. Тоді буде Боже благословення над нашим народом та його святою Церквою і над його відновленою самостійною державою.
Нехай Господь пішле Вам світло розуміння Його Святої Волі і своєю ласкою допоможе Вам здійснити це велике діло — якнайкраще полагодити важливу справу єдности всіх у Христовій любові на славу Бога, на довгорічне мирне, радісне і щасливе життя нашого українського народу.
Ваш щирозичливий у Господі Ісусі Христі
о. мітрат Ярослав Гайманович
* Друкуємо цього листа з несуттєвим скороченням
