Якщо хочете отримати вакцину проти вірусу мислення, а отже, й життя категоріями homo sovieticus, прочитайте книгу «Любомир Гузар. Хочу бути людиною»!
Ця праця Катерини Щоткіної лише на перший погляд є просто біографією блаженної пам’яті Патріарха Любомира. Насправді це глибоке осмислення історії його життя, його ролі в розвиту УГКЦ, а одночасно осмислення історії УГКЦ в історії України, СРСР та християнства загалом. Книжка створена не тільки для тих, кому цікава постать Блаженнішого Любомира. Вона для тих, що мають сміливість мріяти про єдність та успіх України.
Левову частку цього осмислення авторка присвячує Блаженнішому як провідникові, керівникові інституції, політикові в класично доброму розумінні цього слова, а не спотвореного, до якого, на жаль, наше суспільство звикло. Приглядаючись до постаті Любомира Гузара, до контексту його служіння, Катерина Щоткіна зуміла побачити в Патріархові та загалом в УГКЦ «умовний спосіб для України», тобто зразок демократичності й того, як можна неавторитарно будувати успішну структуру, в якій на перше місце ставлять людину. Це пріоритет для Гузара, який він напевне хотів би прищепити усьому духовенству, зробити програмною максимою УГКЦ: «...Хочу підкреслити, що нашим найбільшим багатством у Церкві, нашою, властиво, одинокою надією на краще майбутнє, на справжнє відродження нашої Церкви, на оздоровлення тих частин нашої Церкви, які безпосередньо потерпіли від комунізму, – це людина. Наша ставка мусить бути на людину».
Може здаватися дещо дивним, що Катерина Щоткіна акцентує на главі Церкви як на політичному діячеві, а не на якихось його духовних і суто пастирських рисах. Але, можливо, вона як ніхто збагнула, що Гузар був нам даний саме в той, а не в інший період державної історії як зразок, якого ми – українці – найбільше потребували: зразок справжнього політика. До того ж вона чітко показує, як можна впливати на громадянські процеси настільки м’яко, чисто й аполітично, що ніхто не закине ні йому, ні керованій ним Церкві націоналізму, корисливості чи прислужництва. «До Гузара дослухаються саме тому, що його інтонація виключає безумовне підкорення» – він гарантував свободу співрозмовникові, свободу для зростання, а не підлеглості.
Поміж іншим авторка час до часу впродовж розповіді тлумачить базові твердження радянської ідеології, «китів» цієї системи. І це сталося не тільки тому, що її саму це болить, а радше тому, що Гузар виявляється дуже добрим контрастом для того, аби ми могли порівнювати та чітко розуміти «чорне» й «біле», щоби переміститися, врешті-решт, на інші рейки функціонування. Вона показує, як Патріарх Любомир і його рішення можуть впливати на хід історії країни без входження у «симфонію» Церква – держава попри те, що його спільнота маленька, попри те, що вона неідеальна…
Авторка не накидає на постать Блаженнішого «політичного плаща» якось штучно, а тільки аналізує ту грань Патріарха, до якої рідше приглядаються. Зрештою, йому й самому було чудово зрозуміло, яку роль Церкви (чи то католицькі, чи православні) можуть відігравати в суспільстві. Катерина Щоткіна цитує слова глави УГКЦ на цю тему: «Гадаю, якби в Росії Церква стала більше самостійна, усе там могло б скластися дещо інакше». Гузар виховував і вів свою Церкву у свободі Божих дітей, роблячи її «закваскою» для всієї країни. Навіть те, що він зрікся влади, не склав рук у бездіяльності, а почав активне, вільне від дипломатичних реверансів спілкування з українцями різних куточків країни, було здійснення ним того вчительського уряду Церкви, завдяки якому виховують добру людину-громадянина за посередництва духовного зростання.
Досить цікавим, неординарним є зв’язок, який Катерина Щоткіна проводить крізь три розділи книжки, починаючи від аналізу візиту Івана Павла ІІ в Україну, через Майдани до візії єдності народу і Церкви у посланні «Один Божий народ у краї на Київських горах». Не є таємницею те, що згаданий візит був певною шаховою партією між далеко більше, аніж двома гравцями. Свій інтерес у ній мав і тодішній президент Кучма, і Папа, і греко-католики, для яких приїзд понтифіка став найбільш сконцентрованою демонстрацією себе світові та виходом із маргінесу і «русского міра», який будь-що намагався не допустити цього. Авторка аргументовано пояснює, чому візит Папи в Україну і «тиха», далека від скандалів та найменшої агресії, але не позбавлена впевненості та внутрішньої сили роль Блаженнішого Любомира у цьому процесі стали критично важливими для зупинки диктатури «русского міра» на просторі всієї країни. І цей візит з його політичними наслідками Катерина Щоткіна практично напряму пов’язує з Помаранчевою революцією, яка відбулася через три роки. Саме тоді, у 2004-ому, не хто інший, а саме Любомир Гузар сіє між українців думку про гідність людини. Це зерно дасть приголомшливі сходи через неповні десять років – під час Революції, яка піднесе слово «гідність» на вістря історії. Блаженніший опісля залишить нам своєрідний заповіт: «Нам не потрібен третій Майдан – давайте закінчимо другий».
Лілія Мідик
