Київ – Новий Єрусалим
За визначенням сучасного візантиніста і патролога Вадима Лур’є, «влаштування християнської столиці – це завжди тема актуалізації Старого Завіту в християнському світі, [натомість] християнський монарх-засновник держави чи династії – це зазвичай новий Мойсей, новий Давид і новий Соломон; він владарює над новим Ізраїлем, і столиця його держави – це завжди новий Єрусалим». Однією з таких столиць християнської Ойкумени наприкінці X століття став Київ, який започаткував унікальну Київську традицію (під «традицією» святий Проспер Аквітанський розумів «те, чого навчають всі, завжди і всюди»). Це була система цінностей, сформована за еклезіальною моделлю Царгородського Патріархату, згідно з політичними і культурними взірцями Візантії та почасти Болгарії. Слов’янсько-візантійський обряд (зокрема східна літургія), а також щоденні соціокультурні та релігійні практики і церковно-історична пам’ять про минуле окреслили територіальні рамки Київської Церкви. Її кодифіковані взірці централізовано утверджувалися з Києва – духовного й політичного центру Східної Слов’янщини навіть після того, як Русь припинила своє існування, а колись єдина Київська митрополія розділилася на декілька церковних провінцій.
Уже невдовзі після Володимирового Хрещення 988 року в Києві постав перший катедральний собор створеної не пізніше 996–997 року митрополії Русі. Ним виявилася мурована церква Пресвятої Богородиці «Десятинна», зведена на місці мученицької смерті варяга-християнина, вбитого язичниками. Будову Десятинного храму завершили в 996 році, а освятили аж 1039-го (церкву зруйнували монголо-татари під час штурму міста 6 грудня 1240 р. ). З фундацією великим князем Ярославом Мудрим кам’яної церкви Святої Софії – Премудрості Божої (за найновішими дослідженнями, це сталося у 1011 – 1018 рр. , а за традиційними уявленнями − після 1037 р. ) на місці попереднього дерев’яного храму, що згорів у 1017-ому, престол глави Київської Церкви перенесли до цього храму. Про ці події Перший Новгородський літопис засвідчив: «заложи Ярославъ город Кыевъ, и церковь святыя София».
Митрополича катедра, як і князівський стіл, асоціювалася в свідомості руських книжників із престолом, на якому звершується Євхаристія і відбувається перетворення хліба та вина на Тіло та Кров Христа. Для забезпечення належного виконання пастирем своїх обов’язків при головному катедральному храмі, де він резидував, створювали владичий двір, що водночас був духовним, культурним та адміністративним центром усієї Київської митрополії. За посередництва двору митрополит здійснював пастирський нагляд за підпорядкованим йому духовенством і мирянами та управляв церковними бенефіціями, якими володіла катедра. Митрополичий двір у Київській Русі репрезентував вищий цивілізаційний рівень самоорганізації суспільства – «місто», що охоплювало княжі та боярські двори, остроги, монастирі тощо. Натомість культуру столиці (метрополії) формував публічний християнський культ, що його уособлював митрополит разом із Софійським собором. При дворі митрополита існували школи для навчання клириків, скрипторії, в яких переписували книги, музичні капели, осередки іконопису тощо. Саме завдяки посередництву Києва східнохристиянська культура поширювалася у найвіддаленіші частини Русі – Великий Новгород, Володимир-на-Клязьмі, Москву, Суздаль, Перемишль, Тмутаракань, Галич.
Софійський собор залишався головним осідком предстоятеля Київської Церкви до 1299 – 1300 року, коли митрополит Максим (1283 – 1305 рр. ) після чергового нападу татар «залишив митрополію та втік із Києва…зі всім своїм житієм» до Володимира-на-Клязьмі. Як духовний і релігійний центр митрополії Русі Київ занепав після татарського набігу 1482 року, коли хан Менґлі Ґірей сплюндрував місто, у тому числі пограбувавши собор Святої Софії та Києво-Печерську лавру. Напередодні проголошення Берестейської унії, за свідченнями очевидців (дані 1595 р. ), «худоба, шкапи, пси і свинарники опоганили» Софійський храм, а дощова вода, протікаючи крізь дірявий дах, знищила багаті оздоби.
Титулатура київських митрополитів
З другої половини XII століття першоєрархів Київської Церкви, реагуючи на князівські міжусобиці та спроби розділити митрополію, почали титулувати архипастирями «всієї Русі» («τῆς πάσης Ῥωσίας»). Натомість прив’язка до Києва як престольного міста з’явилася лише в середині XIV століття, коли в 1347 році візантійський імператор Іван VI Кантакузен уперше вжив окреслення «митрополит київський і всієї Русі». Згідно з ухвалою Синоду Царгородського Патріархату 1380 року, цей титул мав походити від назви головного катедрального міста, і в наступні століття став загальноприйнятим. А після фактичного припинення існування окремої Галицької митрополії глава Київської Церкви від початку XV століття (дані за 1401 і 1407 рр. ) послуговувався титулом митрополита київського, галицького і всієї Русі, що був визнаний і світською владою Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Пристосовуючись до тодішніх політичних та етнічних кордонів, Римський Апостольський Престол у 1458 році закріпив цей титул за тими київськими митрополитами, котрі перебували в сопричасті з Католицькою Церквою. Попри фактичну втрату Києва у 30-их роках XVII століття предстоятелі Унійної Церкви надалі зберігали титул митрополита київського – аж до смерті в 1838 році Йосафата Булгака. А 21 серпня 2005-го кардинал Любомир Гузар у зв’язку з перенесенням осідку УГКЦ зі Львова до Києва офіційно змінив свій титул на Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, тим самим повернувшись до давньої еклезіальної традиції Київської Церкви.
Собор Святої Софії – катедра унійних митрополитів
Храм Святої Софії уперше став катедрою київських унійних митрополитів у першій половині XV століття. Після проголошення на Флорентійському Соборі 1439 року єдності Західної та Східної Церков митрополит Ісидор, активний учасник Собору, наприкінці 1440 – на початку 1441 року відвідав своє першопрестольне місто Київ, де його врочисто вітав київський князь Олександр (Олелько) Володимирович з роду Ґедиміновичів. Олелько проголосив предстоятеля Київської Церкви «господином і отцем», тим самим визнавши його духовну юрисдикцію в межах Києва та Київського удільного князівства, а також видав уставну грамоту для Софійської катедри і митрополичого намісника Ісидора. 5 лютого 1441 року в катедральному соборі «Святої Софії, що є Премудрість Божа, матір всім церквам руським, стіл Київський і всієї митрополії Русі», Ісидор звершив божественну літургію та урочисто проголосив Флорентійську унію. Зберіг свій контроль за Софією Київською і наступник Ісидора на митрополичому престолі, його близький сподвижник Григорій Болгаринович (1458 – 1472 рр. ), який у 1458-ому був номінований Папою Пієм II за згодою Царгородського унійного Патріарха Григорія III Мамми. З того часу Київська митрополія (а разом із нею катедра Святої Софії) впродовж наступних кількох десятиліть перебувала в сопричасті як з Римом, так і з Царгородом.
У цей час Київ переживав культурно-релігійне оновлення, яке традиційно «вузько» сприймають як «Олельківське відродження (ренесанс)» 40 – 60-их років XV століття, тобто час князювання в Київській землі Олелька (1440 – 1455 рр. ) та його сина Семена (1455 – 1470 рр. ). Саме тоді в місті, що набуло виразних рис великого торгово-ремісничого центру, виник відомий у східнослов’янських землях інтелектуальний осередок богословів (Київський гурток учених). На прикладі іконографії Покрову Богородиці та еволюції ансамблю іконостаса відомий знавець української культури Володимир Александрович показав набагато ширший характер культурно-релігійного феномену «київської малярської традиції», пов’язаного, зокрема, з еволюцією рукописної книжкової традиції та поширенням у інших регіонах сучасної України ікон київського походження, а також іконографії печерських монахів – святих Антонія та Феодосія. Культурно-релігійне відродження в українських землях 50 – 70-их років XV століття виразно корелюється з утвердженням у 1458 році українсько-білоруської Київської митрополії та відділенням Московської Церкви, що пішла своїм шляхом розвитку
Після Берестейської унії 1596 року собор Святої Софії де-юре і де-факто став головним катедральним храмом Київської митрополії в єдності з Римським Апостольським Престолом та осідком предстоятеля Унійної Церкви, хоча тогочасний митрополит Михайло Рагоза до своєї смерті в 1599-ому переважно резидував у Вільні. 2 грудня 1597 року, 23 серпня і 2 жовтня 1599 року польський король і великий князь литовський Жиґимонт III видав для духовенства східного обряду в Києві, місцевого магістрату та міщан грамоти про послух і підлеглість главі Унійної Церкви. На офіційному державному рівні статус Святософійського собору як катедри унійних митрополитів підтверджений в липні 1600-го, коли відбулося офіційне введення у володіння храмом та його маєтностями митрополита Іпатія Потія. Водночас роль Києва як головного престольного міста з’єднаної з Римом Київської Церкви уперше була зафіксована в папському бреве Клемента VIII від 15 листопада 1600 року (Bulla provisionis Ecclesiae metropolitanae Kioviensis).
Упродовж 1596 – 1633 років катедра Святої Софії була адміністративним центром і важливим духовним осередком католиків східного обряду в Києві та в українській частині Київської митрополичої архиєпархії. При Софійському соборі функціонувала унійна капітула (єпархіальний крилос – згадка з 1623 р. ), а також діяв василіянський монастир (із 1622 р. ), очолюваний його настоятелем отцем Олександром Шкодлицьким. Згідно з інструкцією митрополита ЙосифаВелямина Рутського від 1618 – 1619 років, для Києва передбачалося номінування окремого вікарного єпископа унійного митрополита, а при соборі Святої Софії мала бути відкрита школа. В серпні 1623-го папський нунцій Джованні Ланцеллотті запропонував Римській курії заснувати в Києві унійну семінарію для духовної формації місцевих клириків. Унійними настоятелями собору Святої Софії в Києві були священики Филип Опанасович (дані 1600 – 1605 рр. ; «піп нагірний»), Яків Крушинський (1601 – 1604 рр. ), Іван Мужиловський (1605 р. ; київський протопоп, номінований князем Костянтином Острозьким воєводою київським), Антоній Грекович (1610 – 1618 рр. ), Станіслав Садковський (1613 – 1618 рр. ), Іван Путята (1624 р. ) та Мартин Корсак (1626 – 1633 рр. ), останній намісник предстоятеля Унійної Церкви в Києві.
Унійні богослужіння в Софії Київській
Після лютого 1441 року наступне документально зафіксоване унійне богослужіння в Софії Київській відбулося 7 березня 1610-го, в першу неділю Великоднього посту (Соборну неділю), «згідно зі звичним стародавнім звичаєм». Божественну літургію тоді звершив отець Антоній Грекович, генеральний намісник митрополита Іпатія Потія, який був поставлений до Києва, «аби, мешкаючи там при церкві Святої Софії, відправляв хвалу Божу і стежив за порядком духовним» та щоб місцеві священики «у всьому [його] слухали, а також разом із ним відправляли всі богослужіння і виявляли свій послух його милості отцеві митрополитові, і закликав їх, усіх священиків на гору до Софійської церкви Київської митрополії для відправлення служби Божої, як перед цим бувало». За даними листа короля Сигізмунда III, того дня Антоній Грекович скликав до катедри Святої Софії архиєпархіальний Собор духовенства і мирян Києва, та, попри опозицію частини священиків, міщан і козаків, звершив літургію в цьому храмі.
З того часу унійні священики практично безперешкодно відправляли богослужіння в київському соборі, що підтверджує віленський «Синопсис» (1632 р. ). Під час свого першого пастирського візиту до Києва у 1614 році митрополит Йосиф-Велямин Рутський звершив чотири літургії в Святій Софії за співучасті великої кількості парафіян. У 1619-ому польський король Сигізмунд III, відвідуючи Київ, взяв участь в одному з унійних богослужінь у соборі Святої Софії та оглянув храм. А після візитації Києва наприкінці 1629 року поінформував папського нунція Антоніо Сантакроче, що він має достатньо клириків, які відправляють у цьому катедральному храмі богослужіння. Найбільш промовистим підтвердженням тяглості літургійних і молитовних практик в унійний період Софії Київської є виявлені нещодавно пам’ятні й молитовні написи-графіті у її вівтарній частині (на мармурових і шиферних плитах декоративного панно над синтроном, на кріслі митрополита, торці мармурового карнизу та мармуровій плиті престолу). Українські науковці В’ячеслав Корнієнко і Наталія Сінкевич ідентифікували щонайменше 10 написів за 1598 – 1630 роки, виконаних латиною і кирилицею київськими міщанами, шляхтичами та унійними священиками (з-поміж цих артефактів особливо вартісним є автограф-графіті Антонія Грековича, митрополичого офіціала в Києві). Вони засвідчують важливість сакрального простору Святої Софії для Унійної Церкви, а також вказують на інтенсивне літургійне використання собору, особливо в 1620-их роках.
Опорядження та відновлення Софійської катедри
Наприкінці XVI століття, коли храм Святої Софії перейшов у юрисдикцію київських унійних митрополитів, його матеріальний і фізичний стан був незадовільний. Тож уніяти систематично намагалися, наскільки це дозволяли тогочасні обставини, не тільки забезпечити належні умови для функціонування собору як митрополичої катедри, але й опікуватися його літургійним опорядженням, мощами святих, бібліотекою та архівом з майновими і правовими документами Софійської катедри і Києво-Печерської лаври. Перший відомий реєстр речей і церковного опорядження, що зберігалися в соборі Святої Софії та належали померлому унійному митрополитові Михайлу Рагозі, датований 1599 – 1600 роками. Джерела інформують, що в 1622-ому василіяни привезли до Києва придбані Йосифом Рутським «срібні келих, хрест та Євангеліє». На вимогу унійного намісника в 1605 році київські міщани повернули Святій Софії срібний ковчег із мощами святих («скриньки срібної з реліквіями і кістьми святих»), що зберігався на престолі катедрального храму. В своєму полемічному творі «Оборона церковної єдності» (1617 р. ) відомий богослов Лев Кревза наголошував на дбайливому нагляді уніятів за мармуровою гробницею із нетлінними мощами святого Макарія − київського митрополита, що загинув мученицькою смертю наприкінці XV століття (зараз вони зберігаються у Володимирському соборі в Києві).
У першій третині XVII століття Унійна Церква здійснила низку заходів з відбудови зруйнованого у попередні століття катедрального собору Святої Софії, а також його забезпечення літургійним опорядженням та реконструкції інтер’єру (на це звернула увагу українська дослідниця Тетяна Люта). Перша спроба реконструкції собору уніятами зафіксована в 1622 році (тоді Свята Софія була впорядкована, очищена та прикрашена), про що Римську курію інформував митрополит Йосиф-Велямин Рутський. Масштабні реставраційні роботи в Святій Софії з ініціативи отців-василіян і переважно коштом Рутського розпочали в 1629 році. Вони тривали, із перервами, до 1633-го. В одному з листів до папського нунція Антоніо Сантакроче митрополит Рутський повідомляв, що відновлення собору добігає кінця, однак через «подвійний вхід до храму» (галерею) будова ніяк не може завершитися. Таким чином, «Київська катедральна католицька церква Святої Софії», як свого часу назвав цей храм митрополит Йосиф, наприкінці 20-их – на початку 30-их років XVII століття була значною мірою відбудована уніятами, що уможливило тяглість літургійних відправ у ній, а предстоятель Православної Церкви Петро Могила продовжив розпочате Рутським відновлення головної святині київського християнства в Україні.
Адміністративна структура та майно Унійної Церкви в Києві
За даними тогочасних джерел, у Києві унія мала значну популярність серед міщан і священиків, а вірними Унійної Церкви стали такі впливові кияни, як війт Федір Ходика (загинув мученицькою смертю від рук козаків у 1625 р. ). Про численну громаду вірних у місті свідчить посада катедрального проповідника при храмі Святої Софії, яку обіймав отець Рафаїл Кунцевич, єромонах Київського василіянського монастиря. Після проголошення Берестейської унії Софійський собор та інші церкви «Верхнього міста» перебували «в послуху митрополита» і належали до юрисдикції місцевого священика Филипа. Святософійській катедрі в унійний період (кінець XVI – перша третина XVII ст. ) підлягали «Горне Місто» – «Верхній Київ» (між валами «Міста Ярослава») із Софійською слободою (заселеною підданими митрополичої катедри), собор Святої Софії та «нагірні» церкви. Окрім того, в підпорядкуванні унійного митрополита перебували Видубицький і Михайлівський Золотоверхий монастирі. Згідно з актом введення Іпатія Потія у володіння духовними маєтностями в Києві від 17 липня 1600 року, в його юрисдикції перебували катедральний храм Премудрості Божої, згодом – Видубицький монастир (архимандрія), а також парафіяльні церкви Богородиці Пирогощі (Матеребозька церква), Святого Миколая Чудотворця (Десятинна), Святого Симеона Стовпника (фігурує також під титулом Воздвиження Чесного Хреста), Святого Микити та Святого Василія Великого (Трьох Святителів).
Катедральний собор Святої Софії передали православним на основі «Пунктів заспокоєння грецької релігії» 1632 року, укладених з нагоди коронації польського монарха Володислава IV. Відповідно до цього документа, храм мав «залишитися при неуніятах». 12 липня 1633 року за наказом православного митрополита Петра Могили група київських міщан, священиків і ченців захопила Святу Софію. З того часу катедра де-факто почала виконувати функції резиденції (осідку) та столиці Київської православної митрополії. 17 липня 1633-го православні перебрали контроль над іншими унійними храмами в Києві. Наступного 1634 року уніяти втратили в Києві Видубицький монастир, а 10 березня 1636-го намісник київського унійного митрополита Станіслав Корсак вимушено залишив останню підпорядковану йому церкву у «Верхньому Києві» – Святого Миколая (Десятинну). Попри це Київ разом із храмом Святої Софії аж до офіційної ліквідації унії в Російській імперії на Полоцькому превдособорі і далі залишався престольним містом з’єднаної з Римом Київської митрополії. А 1652 року Папа Інокентій X навіть видав буллу, якою надав «Київській митрополичій катедрі» спеціальний відпуст для молитов за душі померлих.
*** *** ***
Незалежно від того, хто (православні чи уніяти) юрисдикційно володів престольним містом Київської митрополії, Київ упродовж двох останніх тисячоліть залишався і далі залишається культурним та релігійним центром не тільки українців, але й багатьох інших європейських народів. А катедральний собор Святої Софії у вирішальний спосіб спричинився до формування тісного зв’язку між тогочасною культурою та Київською Церквою. Це уможливило появу києвохристиянської традиції та забезпечило її тяглість. За умов конфесійних, політичних і станових поділів саме структури Київської Церкви – від митрополичого собору Святої Софії до парафії включно – дали змогу зберегти єдність української культури та на зламі XVIII – XIX століть долучилися до творення української нації, коли відбулася зустріч Традиції з Модерністю.
Ігор Скочиляс, доктор історичних наук, співкоординатор дослідницької програми «Київське християнство»
