Незалежно від того, охарактеризуємо ми нашу добу як ліберальну, постліберальну чи якось інакше, така характеристика буде, з великою вірогідністю, політичною. Висловлена думка не є чимось надзвичайним – такою, що надто вражає, але водночас вона й не самоочевидна. Справді, озираючись у минуле, ми можемо вести мову про Християнську і Дохристиянську ери. Але принципові чинники, застосовані для опису нашої доби, є політичними, позаяк думка її політична, а не релігійна.
Ця риса нашої доби становить справжню проблему для християн. Задумаймося: політика, чи релігія повинна мати пріоритет у нашому мисленні? Якщо християни відділять свої релігійні переконання від політичних принципів, то ні релігія, ні політика від того не виграє. Якщо ж, з іншого боку, їхні політичні ідеї виростатимуть на ґрунті релігійних переконань, то користь матимуть і перші, і другі. Подану тезу можуть відкинути більшість сучасних політичних мислителів, але ми спробуємо показати її актуальність в останній частині цього нарису.
Отож, лібералізм не є виключно політичним феноменом, бо в певному ширшому розумінні він – культурне, навіть філософське явище. Це тому, що лібералізм ґрунтується на певних специфічних гіпотезах щодо властивостей людської природи. Він припускає, що людина є засадничо доброю, а причини злиденності закорінені в інституціях, а не в самій людській натурі. Відтак лібералізм віддає перевагу звільненню від соціальних і політичних стримувань, натомість виявляє тенденцію вбачати в гарантії забезпечення свободи як способі розв’язання більшості людських проблем. Історично як народження США, так і відродження України можна розглядати як вияв лібералізму.
Криза лібералізму
Сьогодні дійсно багато американських та європейських лібералів, котрі в минулому побоювалися «українських націоналістів» та шукали способу співжиття з СРСР, підтримують Україну. В наші дні багато консерваторів, які колись підтримували антикомуністів-українців, віддають перевагу «традиціоналістській християнській Росії». Чи в світі, де нові націоналістичні рухи є викликом усталеному євроатлантичному ладу, це є доброю новиною для українців – нарешті вони опинилися на «правильному» боці історії?
Можливо, в нашому випадку взагалі не мовиться про релігійний чинник. Адже якщо ліберали критикують РПЦ, то роблять це не тільки тому, що Церква підтримує авторитарний режим. Це стається й через їхню традиційну ворожість до релігії і традиційних цінностей. Ті ліберали можуть виглядати дружніми до УГКЦ чи Православних Церков, але тільки доти, доки останні не стають викликом ліберальній ідеології. І якщо Україна бачить себе на «правильному» боці дуалістичного світу, вона залишиться там тільки тоді, коли прийме засадничо секуляризаційні цілі лібералізму.
Той, хто мислить про політику виключно термінами «правий/ лівий», «ліберальний/консервативний», не може догледіти особливу ситуацію, в якій опинилися тепер Україна та її Церкви. Ми не просто переживаємо тимчасовий момент реакції, коли Росія пожвавлює дії реакційних популістів по всьому світу, включно з тими, що мають вплив у США, проти ліберально-демократичного порядку. Згідно з їхніми намірами, все відкотиться назад, і «прогрес» продовжиться. Проте ні імпічмент президента Трампа, ні повалення Володимира Путіна не вирішать наших проблем. Річ у тім, що сучасний неолібералізм, задіяний як у ліберальних, так і в консервативних потоках дійсності, дискредитує ліберальний проект і мимовільно створює ґрунт для нової політики. В цій політиці старі ліберальні та консервативні альянси заміщені новою конфігурацією: новим союзом ідей та сил. Це новий політичний краєвид, до якого Церква повинна бути готова.
Але перед тим, як перейти до нього, слід окреслити, чим є сам лібералізм. Це не просте поняття, а комплексна доктрина, котра як головні ідеї включає верховну цінність особи, індивідуалізм у його метафізичному розумінні, віру в те, що особа має природні права, а також визнання верховенства цінності свободи. На додачу лібералізм зазвичай спричиняє антропоцентричний, а не богословський підхід до людських справ: віру в те, що права і обов’язки є позачасовими та універсальними, а також толерантність у сферах моралі та релігії1. Як пише консервативний коментатор Рассел Рональд Ріно, «правильно усвідомлений лібералізм не є вченням; він – традиція, набір інституцій і налаштування розуму»2.
Професор університету Нотр Дам Патрік Дж. Дінен – критик американського лібералізму наголошує на двох характерних рисах цього способу мислення: перша – індивідуалізм у поєднанні з вільним вибором, друга – відділення, навіть опозиція до природи3. Про індивідуалізм ми дискутуватимемо далі. Що стосується природи, то тут можна дійсно відкинути думку, наче американські ліберали опинилися на передовій боротьби за захист довкілля, в той час як «консерватори» віддали перевагу її комерційному використанню. У своєму суспільному вимірі лібералізм досі дивиться крізь пальці на атаки проти людської природи, навіть проти наших власних тіл. До прикладу, це робиться через пом’якшення контролю за суттєвими зловживаннями, контрацепцію та аборти.
Історична перспектива
У історичній перспективі лібералізм став одним із трьох великих сучасних ідеологічних викликів для християнства. Але в той час як два інші – комунізм і фашизм, згідно із загальним переконанням, зазнали колапсу, лібералізм утримує широку популярність та інтелектуальну підтримку. Філософ, доктор Пітер Квасневський визначає його як «загальне повстання проти Церкви і християнського суспільного ладу, що почалося у XVI ст. і триває досі». Як наслідок – «Католицька Церква безжально воювала проти лібералізму у всіх його проявах…»4. У цьому світлі західноукраїнський досвід був аномальний: у вказаному регіоні УГКЦ підтримувала і в особливий активний спосіб брала участь в національному русі, який сам був вираженням європейського лібералізму.
Насправді, незважаючи на свою принципову опозиційність, лібералізм і католицизм часто толерували один одного. Дінен наголошує, що християнство інколи слугувало справі згладжування крайнощів лібералізму. «Лібералізм співіснував із християнством протягом усієї своєї історії: з християнством, котре притуплює гострі кути домінувальної політичної філософії, підтримує форми і практики, що вимагають від еліт розуміння свого піднесеного статусу, а звідси – відповідності зобов’язань та обов’язків для тих, що менш щасливі»5. Історично християнство нарівні з юдаїзмом і класичною філософією було одним із джерел ліберальної думки. Середньовічні корені лібералізму включають канонічне право, християнське богослов’я, а також розроблені поняття людської свободи та гідності. Але в своєму повстанні проти Католицької Церкви французьке Просвітництво відділило принципи свободи, рівності та братерства від їхніх християнських коренів, маючи намір знайти смисл у них самих. Іммануїл Кант і наступні філософи намагалися знайти секулярну та логічну основу для етики і моральності. Згідно з думкою сучасного філософа Аласдера Макінтайра, вони зазнали невдачі6. Отож ми опинилися в секуляризованій добі, яка не бажає повернутися до християнських принципів, але водночас не може створити цілісну філософію без них.
Лібералізм англосаксонського світу і теренів, що потрапили в залежність від нього, розвивався під впливом думки Томаса Гобса, Джона Лока та Джона-Стюарта Мілля. Цей лібералізм став лідером у сферах вільної торгівлі, особистої свободи та чітких обмежень повноважень влади, а не пасивним статистом. У ХІХ столітті і в Британії, і в США лібералізм віднайшов спосіб співіснування з протестантизмом. У США ліберальна демократія підживлювалася загальним моральним капіталом релігії. У той же час католицизм стикався з недовірою до себе.
У ХХ столітті, особливо в часи Світової економічної кризи 1930-их років, лібералізм, як видавалося, зазнав поразки. В Європі дехто розглядав корпоративну модель держави, яку фашизм переробив на авторитарний спосіб як єдину життєздатну модель, альтернативну комунізму. І в своїй енцикліці Quadragessimo anno Папа Пій ХІ у 1931 році окреслив риси корпоративної держави, котра усунула б напругу класової боротьби. У США «Новий курс» Демократичної партії на чолі з Франкліном-Делано Рузвельтом шукав спосіб подолання Великої депресії в рамках концепції етатизму, але додержуючи капіталістичних засад. Після того, як Друга світова війна допомогла розв’язати економічні проблеми Америки, країна ввійшла у період зростання і процвітання, що також став «золотим віком» католицизму. Американські католики знайшли свій спосіб співіснування з лібералізмом і повірили, що їхні політичні, суспільно-економічні та культурні, у тому числі властиво релігійні, інтереси можуть бути захищені в ліберально-капіталістичній державі.
Далі після 45 років «холодної війни», що почалася після перемоги над фашизмом, інша велика загроза для релігії – комунізм також упав. Україна, звісно, відіграла роль у його колапсі, особливо через активність дисидентів, натхнених західними ліберальними цінностями. В світлі сказаного політичний філософ Френсіс Фукуяма у 1991 році таки мав підстави стверджувати, що історія закінчилася, досягнувши кульмінації штибу гегельянського апофеозу ліберальної капіталістичної держави.
Тепер загальноприйнятою є думка, що Фукуяма помилявся. Історія триває, і новий комплекс викликів на глобальній арені породив сумнів щодо незмінності, навіть стабільності повоєнного ліберального ладу. Стан війни на Середньому Сході, у якій Європа і США беруть участь після терактів «Аль-Каїди» 11 вересня 2001 року (насправді ця війна триває з 1990-их років) є явно постійною ознакою нового типу лібералізму. Понад 6000 днів війни із понад 6000 смертей цивільних, і кінця смертям не видно, ставлять його стабільність під питання. До того ж, окрім неоголошеної війни з характерними для неї авіабомбардуваннями, триває «війна незаконних страт» – убивства за посередництва безпілотних літальних апаратів-дронів. У такий спосіб ЦРУ впродовж 2004 – 2013 років позбавило життя понад 3300 підозрюваних, а також невинних свідків7. Як аргументує Бенджамін Барбер у своїй класичній праці «Jihad vs. Mc World» (1995, 2001 рр. ), нерегульований корпоративний капіталізм і тероризм Третього світу підживлюють один одного.
Утім, ведучи мову про сучасну очевидну неспроможність лібералізму, потрібно зробити декілька застережень. Зокрема, нещодавня критика професора Ґрегема Елісона в бік «міжнародного ліберального ладу» на чолі зі США на шпальтах «Forreign Affairs» отримала відповідь Майкла Дж. Мазара, який розрізняє повоєнний порядок, базований на правилах, від факту домінування США і від «ліберальних цінностей». Згідно з поглядом Мазара, повоєнний лад був міжнародною структурою, спрямованою на підтримку політичної та економічної стабільності. А от лідерство Америки й американські ліберальні цінності, як він пише, – тільки частина цього ладу. За такою логікою, навіть якщо політико-мілітарне та ідеологічне втручання, а також «лібералізм» сам по собі можуть бути відкинутими, то глобальний «ліберальний лад» вартий того, аби його зберегти8.
Лібералізм і католицизм наших днів
Чи сучасний лібералізм сумісний із католицизмом? Патрік Дж. Дінен думає, що ні. Як він каже, «у підсумку понад двох століть ми вже не можемо відстоювати думку про сумісність християнства та лібералізму» (The Ignoble Lie, с. 32).
Для цього твердження є кілька підстав. Згідно з думкою професора Томаса-Йосифа Вайта, конфлікт між лібералізмом і католицизмом ґрунтується на «сучасній забороні публічних звернень до будь-якого дійсного знання про Бога: природного чи об’явленого»9. Як спостеріг цей автор, сучасний лібералізм спрямований на утримання релігії за межами громадського форуму.
Зумисне ігнорування релігії може мати зв’язок із неспроможністю лібералізму зрозуміти знаки часів, а колапс комунізму важко розглядати як моральну перемогу вільного ліберального капіталізму. Папа Іван Павло ІІ в енцикліці «Сотий рік» у 1991 році писав: «Марксистський підхід виявився неспроможним, і в світі триває маргіналізація та експлуатація – особливо в країнах третього світу, а також відчуження – особливо в розвинених країнах». Зазначивши, що величезна кількість людей і далі живе в умовах значного матеріального та морального зубожіння, він стверджує, що продовжує існувати «небезпека поширення капіталістичної ідеології в її радикальній формі, яка принципово відкидає ці проблеми, бо апріорі вважає, що розв’язати їх неможливо, яка сліпо покладається на те, що вільний розвиток ринкових сил сам підкаже необхідне рішення» («Сотий рік», 42). Нещодавно з вуст Рассела-Рональда Ріно пролунало відлуння цього папського осуду: «Падіння комунізму не означає тріумфу сучасного секулярного Заходу»10.
Продовження в наступному числі «Патріярхату»
д-р Андрій Сороковський, голова Українського Патріярхального Товариства
Стаття відображає думки автора, які необов’язково збігаються з редакційною позицією
- Див. гасло Liberalism у Roger Scruton. A Dictionary of Political Thought. London 1982.
- Russel Ronald Reno. Liberal Tradition, Yes; Liberal Ideology, No // First Things 12 (2017) 67.
- Patrick J. Deneen. Why Liberalism Failed. New Haven 2018, с. 31.
- Передмова до Thomas Storck. An Economics of Justice and Charity: Catholic Social Teaching, Its Development and Contemporary Relevance. Kettering 2017, c. XI.
- Deneen. The Ignoble Lie // First Things 4 (2018) 27, at 32.
- Aladair MacIntyre. After Virtue. 1984, розділи 4-6.
- Serhii Plokhy. The Man with the Poison Gun. New York 2016, с. 322.
- Michael J. Mazarr. The Real History of the Liberal Order // Foreign Affairs, 7 серпня 2018.
- Thomas Joseph White. The Metaphysics of Democracy // First Things 2 (2018), с. 30.
- Reno. America and Liberalism // First Things 5 (2018) с. 67.
