(Передруковано з бюлетеню Комісії зв’язку й інформації
закарпатських українців у діяспорі (КоЗІ) за березень-квітень 1993 р.)
Церковні відносини на Закарпатті дуже переплітаються з політичними. Церкви там, так чи інакше, втягнені і в політичні програми та концепції. Обидві головні Церкви краю не відіграють до кінця конструктивної ролі в державобудуванні. А деякі дрібні церковні згромадження так само мають свої диспозиційні центри і «матірні» об’єднання поза Україною і Закарпаттям.
Майже ціла Православна Церква Мукачівсько-Ужгородської єпархії стала на позиції митр. Володимира Сабадана і залишилася (чи то з мотивів відкинення митр. Філарета Денисенка, чи у зв’язку із традицією православного русофільства на Закарпатті) в рямках Московського Патріярхату. Там ніяких змін на користь УАПЦ юрисдикції Патріярха Мстислава чи Київського Патріярхату Філарета годі сподіватися. Якщо якісь зміни постануть, то лише у зв’язку з повним розв’язанням усіх спірних питань в Українській Православній Церкві. Покищо виглядів на це немає.
Проти єдности Греко-католицької Церкви в Україні
Греко-католицька Церква в цьому відношенні переходить глибоку кризу, і так само в ній не видно близької розв’язки. Правлячий єп. Іван Семедій від початку перебував під впливом тих церковно-політичних установ та достойників, котрі не бажали бачити ієрархічну єдність закарпатських греко-католиків з усією Україною, зокрема з Києво-Галицькою Патріярхією чи ще формально Верховним Архиєпископством. Це були закордонні чинники — угорські греко-католики і ціла Римо-католицька Церква в Угорщині, котра бажала за всяку ціну не допустити до юрисдикційної єдности українських греко-католиків, покликуючись на формальну історичну залежність Мукачівської єпархії від Остригомського Примаса. Так само словацький греко-католицький єпископ Пряшева Ян Гірка бажав би утримувати якісь зв’язки з закарпатською церковною одиницею, яка не буде українською, але інтернаціональною, бо йдеться йому (й римо-католикам та урядовим чинникам Словаччини), щоб затратився український характер греко-католиків на Пряшівщині. Таку тенденцію підтримує і т.зв. візантійська ієрархія закарпатського походження в Америці, бо вони, як вогню, бояться юрисдикційного пов’язання з УГКЦерквою. Очевидно, що така позиція деяких заінтересованих партнерів також на руку Ватиканові, бо це послаблює УГКЦеркву та її прагнення до патріярхату. Тому Ватикан віднайшов плятформу т.зв. єпархії «окремого права» («суі жюріс»), яка не належить до нікого, тільки прямо підлягає Римові. Єп. Семедісві така концепція припала до серця, бо він також «первоієрарх», а його церква не підлягає радикальним галичанам…
Релігійний і національний спротив
Серед патріотичного духовенства й мирян Закарпаття це викликало опір, який не менше гострий, як був рух за Патріярхат в УКЦеркві. Зорганізовані довкола Єпископа-Ісповідника віри, Івана Маргітича, ці вірні почали льояльно, але послідовно змагання за єдність УГКЦ та приналежність до неї Мукачівської єпархії. Почали організовуватися священики й вірні, висилано петиції до Риму, були акти відкритої непокори правлячому єпископові, як і з його боку, заходи репресій (пор. заборону висвяченим в Галичині закарпатським священикам служити на Закарпатті, відмову владичих прав єп. Маргітичеві, якого єп. Семедій уважав тільки сільським священиком).
До справи мусів умішатися Рим через своїх нунціїв у Москві й Києві. Але заклики до послуху авторитетові Церкви та аргументи, мовляв, Рим знає найкраще потреби вірних, не допомогли. Мукачівська єпархія була де-факто поділена, священики, клірики та вірні й цілі парафії відмовляли послуху правлячому єпископові. Єп. Семедій був неуступливим, а Рим вагався, на яку стати, чи зробити концесію українській стороні, або далі послідовно підтримувати єпископа і ризикувати, що буде відкритий розкол і вийде скандал. Семедій був готовий на таку конфронтацію, бо був зобов’язаний «собратам» з Ньїредьгази, Пряшева й Пітсбурґу. Всі вони мали свої інтереси у збереженні окремішности Мукачівської єпархії. До них пристали й ті в Будапешті, Празі чи Братіславі, як також на Закарпатті, що не бажали аби цей край належав до України!
Розчаровані протектори
У цій тихій, а то й більш відкритій боротьбі сталися останнім часом деякі маловідомі факти. Недавно померлий в Пітсбурзі митрополит Тома Долинай був одним із великих протекторів єп. Семедія. Як практичний американець, він сугерував Семедієві збудувати семінарію в Ужгороді на 100 студентів, дати до неї льояльних професорів, включаючи також із сусідніх держав, і звідси він буде мати надійне духовенство, аби опиратися українським «апетитам». Пляни зроблено, єп. Семедій приїхав до Америки, тут зібрав десь з триста тисяч долярів. А багаті американські єпископи (в тому й римо-католицькі) ще пообіцяли йому подвоїти суму.
В Ужгороді, за допомогою словацьких і угорських фірм, запляновано цілий комплекс будинків не лише семінарії, але й духовного центру з церквою на Мінайській вулиці. Проект вже далеко заавансований. Але єп. Семедій замість проекту на 700-800 тисяч дол. розпочав будівельний комплекс на два з половиною мільйони американських долярів, очевидно очікуючи з Америки необмежений доплив «зелених». Коли це дійшло до відома митр. Долиная, він написав різкого листа до Семедія, пригадуючи йому, що він надужив довір’ям, односторонньо змінив пляни (невідомо, під чиєю намовою) і що американська ієрархія не прийме на себе таких зобов’язань. Він нагадав ужгородському єпископові, щоб змінив пляни та повернувся до узгідненого проекту на 700-800 тисяч. Копія листа митр. Долиная є в посіданні КоЗІ. Тепер ще не відомо, хто буде наступником пітсбурзького митрополита і чи він перебере на себе великі видатки за будівлі на Мінайській вулиці. Між іншим, в тому семінарійному комплексі мало б бути 18 гаражів. Не знаємо тільки, чи запляновано для студентів теології також 18 автомашин…
Чи Ватикан змінює думку?
Ще одна подія сталася в єпархії. Приїздив папський нунцій з Києва на ще одну візитацію. Попередньо, як він приїжджав, то збував основні питання мовчанкою, покликуючись тільки на волю Святої Столиці, яка найкраще знає, що потрібно народові і вірним. Закликував до послуху папі і правлячому єпископові і, очевидно, боронив принцип єпархії «окремого права». Але це нічого не допомогло.
Тепер у лютому він дещо змінив тон і вдався до компромісу. Появився лист до єпископів, священиків і вірних Мукачівської єпархії, закликуючи їх до злагоди в дусі тимчасового полагодження конфлікту, яке полягає ось у чому:
- Рим уважає розв’язку, що Мукачівська єпархія має спеціяльний статус і не належить до Галицької Митрополії, за тимчасову.
- Обидва єпископи-помічники, які досі не мали юрисдикції, наділяються окремими повноваженнями: єп. Маргітич стає генеральним вікарієм (синкелом.) для вірних і парафій (і, очевидно, священиків!), котрі себе заявляють українськими. Єп. Головач матиме таку ж юрисдикцію над вірними, парафіями і священиками, котрі себе не визнають українцями (крім кількох румунських і словацьких, є на Закарпатті понад 20 угорських греко-католицьких парафій, а ясно, до цього числа будуть включені ті, що себе уважають «русинами»),
- Висвячені молоді священики з Закарпаття в Івано-Франківському та Львові, що їм єп. Семедій заборонив служити на Закарпатті, будуть допущені працювати в парафіях Закарпаття.
- Архиєп. Франко закликає до спокою і миру, повторюючи, що ця розв’язка тимчасова та що Свята Столиця свідома, що Закарпаття є частиною Української Держави і що цей факт мав би бути взятий до уваги при остаточному вирішенні юрисдикційно-канонічного статусу Мукачівскої єпархії.
Як розуміти нове потягнення Ватикану?
Песимісти вважають, що це є дальшим крутійством з боку Ватікану, який не хоче допустити до патріярхату і включити в його склад Закарпатську Греко-католицьку Церкву. Для заспокоєння української сторони надано якусь юрисдикцію Маргітичеві, але ординарієм далі залишається Семедій і в монархічній Католицькій Церкві буде воля останнього. І ще є питаням, як у практиці ця вікарська правовласть мала б здійснюватися і що до неї буде належати.
Оптимісти думають, що Рим мусів піти на компроміс і зробив певні концесії, а вже від самих українців залежить, чи і наскільки з цього скористають. Так, як Семедієві допомагають закордонні неукраїнські єпископи, єп. Маргітичеві мала б усяко сприяти українська греко-католицька ієрархія. Ця розв’язка тимчасова, і з-поміж рядків можна вичитати, що Рим врешті-решт погодиться на те, щоб в рямках визнаної Ватиканом держави вірні одного обряду мали свою канонічну єдність.
Питання тільки, у якій це формі буде: чи як окрема історична єпархія в рямках Галицької Митрополії, або ж як паралельна Закарпатська митрополія з двома або трьома єпархіями, також у рямках Помісної Української Греко-католицької Церкви.
Подвійні оптимісти думають, що в цьому контексті мала б бути розв’язана і справа Українського Патріярхату, який номінально міг би бути креованим десь в 1995-96 роках (400-ліття Берестейської унії), проте із вузькою автономією, скоріше ще як один номінальний східній католицький Патріярхат.
Щоб цей затяжний і довгий конфлікт та змагання українських католиків завершилися корисно для УГКЦеркви та для Української Держави, повинні добре попрацювати не лише керівники тієї Церкви, але й державні чинники, бо ця справа церковно-політична, й уряд України мусить мати ясну концепцію церковного управління та взаємин між Католицькою Церквою і незалежною державою Україна.
Ще інші церковно-політичні факти на Закарпатті
Очікуються дальші організаційні та структурні зміни в Католицькій Церкві на Закарпатті й Україні. Більше, як натяками, з Риму дали знати, що римо-католики на Закарпатті (угорці, німці, словаки) мали б одержати окрему римо-католицьку єпархію та єпископа. Можливо, спочатку це буде окрема адміністратура або вікаріят. Тепер вони є в юрисдикції нунція. Він же натякав у своєму останньому зверненні до Владик і вірних Мукачівської єпархії, що Свята Столиця після цього буде настоювати, щоб греко-католицькі єпископи України та шість римо-католицьких і один прелат, вірменський, творили єпископську католицьку конференцію України. Конференція разом з нунцієм мала б мати доволі ширші компетенції. Дехто здогадується, чи це не мав би бути сурогат українського патріярхату…
Другою зміною буде іменуваня (чи вибір) кальвіністського єпископа для Угорської Реформованої Церкви на Закарпатті. Ця церковна спільнота вже де-факто залежала і належала до матірної Церкви в Угорщині. Саме через цей свій центр, звідки дістають пасторів та культурно-матеріяльну допомогу, мадяри будуть також утримувати найтісніші зв’язки із своїми земляками за кордоном. Сам цей факт ще не був би шкідливим для української держави, але за певних умов це може бути використане угорською ревізіоністичною політикою. Тому треба буде на це звернути увагу, щоб контакти мадярів між Угорщиною і Закарпаттям не переходили меж релігійного та культурного опікування.
