На цю тему на форумі відділу Українського Патріярхального Товариства в Нью-Йорку 27 січня 1993 року доповідав архимандрит Чину Студитів о. д-р Любомир Гузар. Доповідача представив голова відділу Юрій Малаховський та висловив кілька думок до проблем нашої Церкви.
Доповідач підкреслив, що наша Українська Католицька Церква під сучасну пору знаходиться в особливій ситуації. Ми сьогодні переживаємо те, чого ніколи не передбачали і не сподівались. Наша Церква відновилась і одержала правно-офіційний статус в Україні, але вона має чимало недомагань і потреб. На жаль, до нашої УКЦеркви неприхильно ставиться Римська Курія. Це давно нам відома істина.
При оцінці нашої Церкви слід брати до уваги, що понад сорок років наша УКЦерква перебувала під більшовицькою займанщиною. Церква була у підпіллі. Варто взяти до уваги, що Ленінградська, Московська й Одеська Духовні Семінарії біля дев’ятдесяти відсотків складались із студентів західніх українських земель. Цей факт має свою вимову. Можна поставити питання, чому не було інших. До речі, православна Церква у Радянському Союзі була одинока офіційно визнана, не тільки визнана, але була на услугах комуністичної держави, її керманичів.
Московська патріярхія виступала проти католицького прозелітизму, себто проти перетягнення православних на католицтво. Московська Патріярхія була прямо обурена з приводу того, що Ватикан без відома Московської патріярхії настановив своїх єпископів-адміністраторів на колишні терени Радянського Союзу.
Така гостра постава Московської патріярхії сколихнула Ватиканом. Ватикан дав напрямні, у яких зроблено великі уступки Московській патріярхії. На цьому потерпіла уніятська Церква. Ставилось питання, чи УКЦерква є взагалі Церквою. Унія і уніяти також стали проблемою моральною. Яке є відношення Ватикану до уніятів? На цьому тлі у богословських колах відбувались дискусії на цю тему. Ні більше, ні менше унія стала фактичною проблемою у діяспорі з православним світом. У Західній Европі відкрито сьогодні висловлюються і признають, що справи в Боснії є великою моральною втратою. Чи дотеперішнє відношення до уніятів знайде зрозуміння і на скільки можна сподіватись від православних? Обставини склались у нашу користь. Тепер стоїть питання, чи ми зуміємо використати цю нагоду.
Найкращою розв’язкою багатьох сучасних проблем є, щоб Русь говорила з Руссю, себто щоб українці шукали самі розв’язки. Щоб це могло здійснитись, то стараймось пізнати дійсну ситуацію.
Коли ми говоримо про візію, то маємо на увазі майбутність нашої Церкви. Що ми бажали б бачити, що б сталось у нашій Церкві? Ми не можемо жити у хмарах. Ми мусимо шукати і знаходити розв’язки. Якою я бажав би бачити нашу Церкву? Бажав би бачити нашу Церкву об’єднану. В 1941 р. націоналісти запропонували, щоб Церква була одна. Тоді Митрополит Шептицький писав, що наші релігійні справи можемо розв’язувати згідно з нашим душевним наставленням. Сьогодні чуємо також, що повинна бути виключно національною, але Церквою об’єднаною, на вселенському рівні.
Бажав би бачити нашу Церкву святою. Тоді її члени мусять бути також святими. Замість міняти Курію, треба змінити себе. Роблю це тому, бо це одинока розв’язка, щоб Русь говорила з Руссю. Це може статись тільки тоді, коли кожний переборе себе. Любов переростає різниці. Коли ми з кимось посперечались, погнівались, то шукаємо спільного замирення. Люди знаходять спільну мову, але не хочуть перестати сперечатись. Ми мусимо себе перебороти, щоб не бачити у сусіді нашого ворога, але нашого брата.
Запитаймо себе, скільки є серед нас, що бажають змінити себе? На жаль, таких є нас не багато. Ми дивились на нашу Церкву й ідеалізували її. Коли я був в Україні і побачив, яка там існує ненависть, це є те, що заперечує Христове вчення. Доки ці люди не перестануть одні одних ненавидіти, то наша Церква не відограє своєї ролі. Чому постають на Україні секти? Бо наша Церква втратила моральні вартості.
Ми маємо поважні справи, устроєві проблеми. Ось перед нами стоїть справа патріярхату. Ми мусимо шукати розв’язки між самими нами. Люди плянують. Це так, як у нас говориться: «Люди стріляють, а Бог кулі носить». Ми мусимо глянути у нашу душу. Ми повинні шукати спільних коренів. Шукати того, що нас об’єднує, а не того, що нас ділить.
Наша Церква мусить бути та, що служить. Вона була такою у минулому, але також повинна залишились такою на майбутнє. Це спільне служіння народові, це великий ідеал.
Коли митр. Андрей Шептицький говорив, якщо б була одна Українська Церква, то він був готовий уступити у користь православних, це є форма служіння, служіння народові. Якщо Церква буде такою, то вона притягне багато людей, притягне молодь. Ми себе не раз обманюємо, коли кажемо, що там народ горнеться не до Церкви, але до Бога. На жаль, в Україні не багато бачив молоді у церкві.
Щоб наша Церква була на висоті, щоб вона здобула собі авторитет, це вимагатиме величезної посвяти нас усіх, але така Церква задоволить нашу духовну настанову. Така Церква зробить нас щасливими.
Тут тільки передано поодинокі думки доповідача о. архимандрита Любомира Гузара, які були глибоко осмислені й майстерно запрезентовані численно зібраній авдиторії. Після цього присутні ставили питання, на які доповідач відповідав мовою Церкви, себто мовою Христового вчення. Отець Любомир таки представив зразок, якою повинна бути Церква. Ведучий вечором Ю. Малаховський щиро подякував доповідачеві за цінну доповідь, і вечір закінчено молитвою, яку провів о. Тарас Прокопів, ЧСВВ.
М. Г.
