Святі Кирило і Методій
Поширення християнства на території Чехії та Словаччини відбувалось на початку ІХ століття. Проте тільки після 863 року, коли на моравські терени прибула місія святих Кирила і Методія, християнська проповідь досягла значних успіхів. Апостоли слов’ян прибули сюди на запрошення князя Великої Моравії Ростислава, який звернувся до візантійського імператора Михаїла ІІІ з проханням відправити проповідника: «такого єпископа й учителя.., який умів би вияснити їм правди християнської віри їхньою мовою».
У той час Велика Моравія охоплювала територію, на якій проживали різні слов’янські народи. Святі солунські брати прибули сюди вже маючи при собі тексти Святого Письма і богослужбові книги Східної Церкви, перекладені старослов’янською мовою та записані алфавітом, укладеним Константином (мирське ім’я святого Кирила). Так була закладена основа розвитку слов’янської літератури та культури загалом.
Однак їхня місія наштовхнулась на відомі труднощі, пов’язані з протидією латинського духівництва і єпископату. Під час свого візиту до Рима (де Кирило помер 869 року і був похований у храмі святого Климента) солунські брати побували в паннонського князя Коцеля. Згодом він відправив прохання до Папи прислати Методія для місії в Паннонії. Таким чином святий Методій був рукоположений Папою на єпископа і очолив Моравсько-Паннонську архиєпархію.
Але напади латинського духівництва на цьому не припинились. Методія навіть ув’язнили, і про його визволення клопотав сам Папа Іван VIII, який звільнив його від усіх обвинувачень. Суть суперечок між солунськими братами та латинським клиром полягала у взаємних претензіях на право провадити місію на цих землях.
Занепад і відновлення
Після смерті єпископа Методія, який був папським легатом «ad gentes», для слов’янських народів, справа солунських братів занепала. Їхні учні під натиском представників Латинської Церкви пішли на південь – у Македонію, Болгарію та Сербію (деякі – на Русь), а єпархія візантійської традиції була знищена. Прискорило занепад східної традиції на словацьких землях і приєднання їх до Угорського королівства в ХІ столітті. Проте існують дані, що навіть з ХІ до XV століття східна традиція повністю не зникла, особливо на території Пряшівщини, де було багато русинів-українців. Тож подальша історія Словацької Греко-Католицької Церкви тісно пов’язана з історією Мукачівської єпархії.
Зі слів дослідника історії Пряшівщини Олександра Барана, з часів остаточного формування єпархії на Закарпатті жителі Пряшівщини, які належали до східної традиції, увійшли в її юрисдикцію. Таким чином східнохристиянська традиція на території сучасної Словаччини зазнала впливу як кирило-методіївської місії, так і київської християнської традиції через Мукачівську єпархію. Після укладення Ужгородської унії в 1646 році православні Пряшівщини разом із закарпатцями увійшли в єдність з Римським престолом. Але проблеми у відносинах із латинським духівництвом на цьому не скінчились…
Протягом XVII – XVIII століть Мукачівська єпархія виборювала незалежність від угорського латинського єпископату. Ця боротьба завершилась у 1771 році, коли Папа Климент XIV остаточно проголосив незалежність Мукачівської єпархії від латинського Егерського єпископа. До єпархії ввійшло 711 парафій і 560 тисяч вірян, котрі проживали на території Закарпаття, Пряшівщини, Мармарощини та Угорщини.
Утворення Пряшівської єпархії
Мукачівська єпархія через свої розміри мала доволі строкатий вигляд. Найбільшу її частину становили українці-русини, проте серед вірних було й багато румунів, угорців та словаків. Кількість парафій, наявність різних етнічних груп, а також політика угорської влади, яка намагалася всіляко ослабити Мукачівську єпархію, згодом призвели до її поділу. Однією з таких відокремлених частин стала Пряшівська єпархія. Спершу за ініціативи мадярської влади були утворені Мармароський та Сукмарський вікаріати Мукачівської єпархії, а в 1787 році на прохання Мукачівського владики Андрія Бачинського – Кошицький вікаріат на території сучасної Словаччини. Першим вікарієм став канонік Іван Пастелій. 1806 року осідок вікаріату був перенесений з Кошице до Пряшева. І хоча єпископ Бачинський виступав проти поділу самої єпархії, цей процес вже став невідворотним. За це виступали як певні сили в самій єпархії, так і мадярська адміністрація та церковне керівництво, що намагалось не допустити утворення греко-католицької митрополії в Угорщині. Внутрішні непорозуміння лише прискорили розділення. Утворення завершилось 1815 року рішенням цісаря Франциска І, який на основі «верховного права патронату» своїм указом виділив із Мукачівської єпархії 194 парафії (150 000 вірних) і таким чином заклав основу Словацької Церкви. Офіційно єпархія була проголошена тільки в 1818 році, коли 22 вересня оприлюднили рішення Римського престолу. Пряшівська єпархія підпорядковувалася латинському митрополитові Естрегома. І лише 1937 року папа Пій ХІ своєю буллою Ad ecclesiastici підпорядкував Пряшівський престол безпосередньо Апостольській Столиці. Єпархія складалась головно з русинів-українців і словаків. Угорські громади в 1912 році увійшли до складу Гайдудорозької угорської єпархії. Першим Пряшівським владикою став Григорій Таркович. У 1880-му в Пряшеві була організована духовна семінарія, покликана готувати священиків для єпархії.
ХХ століття
У першій чверті ХХ століття на території Пряшівської єпархії пожвавився рух за перехід у Православну Церкву, який тривав і в Мукачівській єпархії. Проте до Православної Церкви приєдналась незначна кількість вірян. Після зміни кордонів у 1939 році до Пряшівської єпархії доєднали ще 80 закарпатських парафій. Паралельно з цими процесами світська влада намагалась «пословачити» русинів-українців, щоби надати єпархії виключно словацького обличчя. На захист української ідентичності став єпископ-василіянин Павло Гойдич, який відстоював право українців вивчати мову та берегти традиції. 1936 року за його ініціативи в Пряшеві відкрили українську греко-католицьку гімназію, що викликало обурення і протидію словаків.
Становище греко-католиків Словаччини в другій половині ХХ століття мало чим відрізнялось від становища їхніх співбратів на теренах, які потрапили під прямий чи опосередкований вплив комуністичного режиму. Після відновлення спільної держави чехів та словаків у 1945 році всі греко-католики Чехословаччини були підпорядковані Пряшівському єпископу.
Таким чином станом на 1950 рік Пряшівська єпархія включала Мукачівську адміністратуру та адміністратуру Чехії і Моравії. Проте вже у квітні цього ж року в Пряшеві відбувся організований комуністичною владою «собор», який проголосив приєднання греко-католиків до Православної Церкви Московського Патріархату. На «соборі» були присутні 5 священиків і миряни. Єпископів Павла Гойдича та Василя Гопка, а також духівництво єпархії заарештували. Владика Павло помер у в’язниці в 1960-му, а владика Василь, якого випустили на волю в 1968-му, відійшов у вічність 1976-го. Протягом 18 років загинуло 123 священики. Під час «Празької весни» 1968 року однією з ініціатив лідера чехословацьких реформ Олександра Дубчека було відновлення Греко-Католицької Церкви. На цю ініціативу відгукнулось 205 із 264 православних парафій, які вирішили покинути Православну Церкву (ці події стали однією з причин військового вторгнення в Чехословаччину СРСР). Серед греко-католиків, однак, виникли певні непорозуміння, і єпархію очолив не владика Василь Гопко, який до того часу вже вийшов на волю, а новий єпископ Ян Гірка (у 1969 році). Нова хвиля «пословачення» спровокувала відхід українських парафій назад до Православної Церкви. Після відновлення діяльності греко-католицької єпархії постало питання майна, яке забрали православні. Незважаючи на те, що від 1968 року греко-католики здобули відносну свободу, лише після 1993-го їм повернули їхні будівлі. У часи політичних змін 1989 – 1990 років Греко-Католицьку Церкву повністю реабілітували. Відновила свою діяльність і семінарія, а в 1997 році у Пряшівському університеті відкрили греко-католицький богословський факультет.
Сучасність
Відновлення Пряшівської єпархії супроводжувалось її реорганізацією. У 1997 році утворили Кошицький екзархат, а рік перед тим зі складу Пряшівської єпархії виокремили Чеський греко-католицький екзархат (який нині не є частиною СГКЦ). 30 січня 2008 року Папа Бенедикт XVI оголосив про піднесення Пряшівської єпархії до гідності архиєпископії та утворення митрополії. До складу Словацької Греко-Католицької Церкви (митрополія sui iures) ввійшла Пряшівська, Кошицька та новостворена Братиславська єпархії. В Канаді діє словацька єпархія святих Кирила і Методія. На сьогоднішній день Церква налічує 275 парафій і 228 тисяч вірян. У ній 445 священиків, 45 монахів та 144 монахині. На навчанні перебуває 87 семінаристів. Предстоятелем Словацької Греко-Католицької Церкви є митрополит Іван Баб’як, архиєпископ Пряшівський, який очолив її в 2002 році. А двох єпископів-мучеників ХХ століття – Павла Гойдича та Василя Гопка – Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженними 2001-го і 2003 року відповідно.
