Марні надії на мир
Провернувши в 1632 році інтригу з обранням нового митрополита, скинувши з престолу конкурента і заручившись його офіційним зреченням, Петро Могила міг святкувати перемогу. Принаймні так йому здавалося. Ніхто тепер не міг сумніватись у тому що престол київський він посів законно, з благословення Патріарха і дозволу конкурента, що його хід конем не спричинив церковного розколу.
Понад те, якщо у важкі роки правління колишнього митрополита, а нині скинутого суворого фанатика Ісаї Копинського, супротивника переговорів з уніятами і європейських нововведень у православних школах, Могила з однодумцями щодня чекав розправи з боку козаків («…коли нами почнуть начиняти шлунки дніпровських осетрів», – писав Сильвестр Косів), то тепер і козаки, і київські міщани ставилися до нового митрополита з повагою. Важко навіть сказати, що більше сприяло такій переміні, – чи то легалізація православної єрархії, якої домігся Могила, чи то розправа над Копинським у кращих козацьких традиціях, за винятком хіба що мирного її закінчення. Здобувши письмове зречення конкурента, Могила відпустив його назад до Михайлівського монастиря. Мабуть, Петро Могила, будучи лицарем, на слово якого можна було покластись, чекав подібних чеснот і від свого ворога. Типовий шляхтич, митрополит міг бути жорстким, навіть жорстоким, міг трохи відступити від традиційних для церковника норм поведінки, проте слова свого порушити не міг. А от Ісая Копинський вважав, що клятва, дана з примусу, недійсна, і пропозицію «свобода ціною зречення» вважав типовим примусом. І мав рацію…
Отже, період спокою, коли Копинський сидів у Михайлівському Золотоверхому, не турбуючи нового митрополита, тривав недовго. У 1635-му він залишає Київ і вирушає «у невідомому напрямку», як писали ченці Золотоверхого в скарзі, що її склали у серпні 1635 року. Там же вони жалілися, що ігумен їхній братію «мордерством всяким утискав», згадували і про насильницьке захоплення монастиря чотири роки тому з допомогою козаків. Щоправда, Копинський теж умів писати і теж залюбки подавав скарги. У зверненнях до короля і суду свідчив, що Петро Могила, не вдовольнившись колишніми «кривдами і опресіями”, й далі чинив утиски і проти нього, і проти монастиря, яким він керував, так, що Ісая боявся за своє життя. Як наслідок, змушений був залишити монастир і податися до короля за охоронним листом та привілеями на монастирські маєтки (на які, судячи зі скарги Копинського, посягав новий митрополит).
Важко сказати, де в таких скаргах закінчується правда і починаються перебільшення, притаманні бароковій риториці. Навряд чи Копинський запроваджував у монастирі репресії і навряд чи Могила плекав кровожерливі плани щодо свого конкурента. Могила був лицарем і вмів тримати слово, а Копинський мусив бути зовсім нерозумним, щоб свідомо налаштовувати проти себе своїх же підлеглих, тим паче що в місті прихильників у нього ставало щораз менше. Найімовірніше, Ісая Копинський щоночі чекав озброєних «гостей» від митрополита. І мабуть, тому вирішив виїхати з Києва, розуміючи, що навряд чи зможе сюди повернутись. І знову мав рацію: після від’їзду екс-митрополита Петро Могила, який ще з бойової юності навчився діяти швидко, майже одразу ж здобув владу в Михайлівському монастирі, поставивши в ньому ігуменом Філофея Кизаревича (того самого, якого колись вигнали з монастиря Копинський і козаки).
Понад те, невдовзі після від’їзду Копинського в нього відібрали Мгарський та Густинський монастирі на Лівобережжі. Ісая був почесним ігуменом цих обителей – мешкав у них перед обранням на митрополію, та й засновані (точніше відновлені) ці святині були не без його участі. Залишивши Київ, Копинський був цілком спроможний перетворити ці монастирі на потужну базу в боротьбі проти конкурента, адже авторитет його тут був досить сильним. А правив цими землями князь Ярема Вишневецький, який, хоча і ставився з повагою до православ’я, був небожем Петра Могили, а значить мав усі підстави піти проти Копинського. Отже, відібравши в колишнього митрополита його останній притулок, Могила таким чином хотів позбавити його засобів боротьби. Тоді нарешті митрополитові не треба буде боятися людини, яка європейську науку називає бісівською єрессю, а Руську Церкву мріє усю на Афоні живцем поховати. Принаймні саме таким Копинського бачив Могила.
Милосердя проти реалізму
Але, як то часто буває, Київський митрополит дещо схибив: якщо козаки його за розправу над Копинським лише почали шанувати, то король Владислав був налаштований менш радикально, аніж церковники, – вирішив заступитись за «ображеного старця» і написав три листи: Могилі, київському воєводі Яну Тишкевичу і князеві Яремі Ви‑ шневецькому. Митрополитові він наказав, аби той “припинив чинити кривди” (досить загальний вислів, який нічого по суті не містить), а також щоб їхні чвари не доходили до суду (а це вже конкретний натяк: перегнеш палицю – позбудешся моєї протекції). Воєводі він писав про те, що не бажає, аби «духовні особи вирішували свої справи через «наїзди» і насильство», і наказав стягнути штраф з того, «хто почне перший» (про що воєвода мусив сповістити Могилу). Яремі ж король відправив не наказ, а радше делікатну пораду – не ображати старця і повернути йому конфісковані монастирі, зважаючи на те, що Ісая вже був у літах.
Щоправда, короля тут також можна зрозуміти: давши православним усі права, він хотів припинити ганебну традицію церковних воєн. Зате Могила знав, наскільки козаки (і не дуже письменні міщани) схильні вестись на гучні й небезпечні гасла. Козацький Київ був подібним до бомби, запальником якої був Ісая Копинський, і Могила робив усе, щоби витягнути запальник з бомби. Добросердий король-ідеаліст і жорсткий за необхідності митрополит-реаліст цього разу не знайшли спільної мови. Звісно, Могила був занадто мудрим, щоби відкрито виступати проти короля, та й князеві Яремі не було чуже християнське милосердя. Отже, Копинський міг вільно вертати і до Києва (де воєвода став би на його захист), і в задніпровські монастирі (де добрий князь вирішив дослухатись до закликів короля). А ось у Золотоверхому на старого ігумена вже не чекали: прихильники Кизаревича остаточно взяли тут верх, і відчиняти Ісаї браму ніхто не збирався. Могила ж відповів на листи короля (чи королівської канцелярії) усіма можливими реверансами, проте віддавати Копинському Михайлівський монастир аж ніяк не збирався. Від Києва до Варшави далеко, та й симпатії киян (у тому числі козаків) були на боці Могили. Копинський, який звик спиратись на грубу силу, був побитий своєю ж зброєю, і він це чудово розумів, але просто так дарувати супротивникові монастир не мав наміру: під старість примхи перетворюються на принципи, а відчуття реальності слабшає. Не раз він писав до королівської канцелярії листи з проханням повернути йому Михайлівський Золотоверхий. Не раз канцелярія писала Могилі листи з наказом повернути монастир Ісаї. Не раз Могила ігнорував їх…
І тоді король призначив комісію для розгляду цієї справи. Але комісія ця жодних висновків не зробила. Принаймні вони нам не відомі. А навіть якщо б такі висновки і були, то Могила б їх також ігнорував. Отже, до кінця 1637 року ця судова тяганина закінчилася так, як більшість судових справ у Речі Посполитій, тобто нічим. Кожен залишився при своєму: Могила остаточно закріпився у Києві, а Копинський, скориставшись добротою князя Яреми, залишив під своєю опікою Мгарський і Густинський монастирі.
В принципі, такий статус-кво мав би задовольнити обидві сторони: ніхто в Києві не міг тепер чинити перепон митрополитові з його шкільними та літургійними реформами, та й Копинський почувався на Лівобережжі як у неприступній фортеці. Кожен із них міг займатись улюбленими справами: перший – рятувати Церкву, другий – звинувачувати першого в усіх смертних гріхах.
Могила підійшов до своєї справи завзято: зайнявся розвитком школи, в якій викладали православні учені з європейською освітою. В колегії вивчали слов’янську мову, руську (українську), грецьку, польську і латину. Остання була основною мовою викладання, а також мовою спілкування. Студіювали історію (як руську, так і європейську), класичну літературу, теологію, а також сім традиційних вільних мистецтв. Могила мріяв створити в Києві повноцінний європейський університет і готував до цього свою школу. Особлива увага приділялася співу. Саме у Києві остаточно сфор‑ мувалася православна традиція багатоголосого церковного співу (в основі своїй також запозичена у європейського ренесансу). Завдяки старанням митрополита київська друкарня видає Требник, Катехизм та безліч інших книг, необхідних і церкві, і школі.
“Не хочу, щоб нашу Русь вважали глупою Руссю”, – ці слова Сильвестра Косова, соратника Могили, без жодних сумнівів були сказані під впливом Київського митрополита і стали гаслом, під яким проходила уся його діяльність. Водночас він не припиняє перемовин з давнім приятелем – уніятським митрополитом Йосифом Рутським, а після його смерті – з новим митрополитом Антонієм Селявою. Одне слово, закотив рукави і зі спокійним серцем узявся за служіння Богові, Церкві та народу.
А що робив у той час борець за православ’я Ісая Копинський? Оселився десь на Поліссі і на правах старця почав засипати своїх духовних чад посланнями, в яких, звісно ж, проклинав Петра Могилу. Діставалось і добросердому небожеві Могили – Мгарський та Густинський монастирі зіграли не останню роль в козацьких повстаннях 1637 року, та й у мирний час князь Вишневецький час до часу вилучав у ченців цілі арсенали зброї. Але якщо княжого терпіння поки що вистачало, то після історії з «московським переселенням» терпець митрополитові увірвався остаточно.
Москвофільство як ознака недолугості
Сталося це 1638 року. Копинський тоді написав найбільш відомий наклеп на Могилу – чи то дізнавшись про продовження його перемовин з уніятами, а чи просто з бурхливої своєї фантазії: «Одноконечно, король польський і пани радні і ляцькі арцибіскупи приговорили на сеймі, що в їхній Польській і Литовській землі православній християнській вірі не бути, і християнські церкви перетворити на костели ляцькі, і книги руські і монастирі вивести; a Київський митрополит Петро Могила благословен від папи римського в патріархи начебто в християнській вірі; а присягав він, митрополит, на тому, що йому християнську віру попрати і встановити усю службу по велінню папи римського… А бути де в Київському Печерському монастирі ляцьким ченцям Бернардинам, а в Микільському Київському монастирі бути ляцьким Босякам, а в Михайлівському монастирі бути Домініканам».
Застерігаючи щодо майбутніх страшних гонінь, Копинський закликав усіх вірних… переселитись до Московщини, до єдиного притулку істинного православ’я! Годі й казати, що мало хто вірив йому. До слів Копинського прислухались лише духовні чада з Мгарського, Густинського та жіночого Ладинського монастирів. У червні 1638 року з цих трьох обителей почалося переселення (благо, до тодішнього російського кордону було недалеко: Путивль на той час був московським прикордонним містом). З Густинського монастиря вийшли 70 старців, приблизно 20 послушників та 11 приписаних до обителі селянських родин. З Ладинського – духівник Мефодій, ігуменя Єлизавета, 50 сестер та 16 служок. А ось ігумен Агарського монастиря Калістрат вчинив „неканонічно”: отримавши листа від Копинського, поїхав до Києва і, завітавши до Петра Могили, переконався, що ніякого переводу православних на латинство він не планує. Тож пояснив своїм монахам, що Петро Могила з товаришами «по-старому живуть в благочестивій православній християнській вірі, і сейм, і король, і пани ні в чому їм порушення у вірі не чинили», отже, нікуди втікати не треба. А якщо вже так закортіло змінити місце проживання, то «наговорювати на нього, ігумена, а також київського митрополита, і уніятами брехливо не називати». Як наслідок, з Мгара вийшло лише 14 монахів – найвідданіших шанувальників Копинського. Цілком логічно, що ігумен Калістрат здобув серед цих фанатиків репутацію зрадника, про що вони говорили на кожному кроці.
Мав намір іти за своїми послідовниками і Копинський, однак це йому не вдалося. Один із московських церковників у середині XVII століття згадував, що Могила свого супротивника, „бежавша от него в царствующий град Москву, посланники своими возвратил в Киев мертва”. Тобто митрополит вирішив не випускати Ісаю і перехопив його дорогою до кордону. Копинського привезли до Києва живого, але трохи побитого. В Києві він і помер 5 жовтня 1640 року – найімовірніше, в лаврі. Принаймні такої версії дотримується С. Т. Голубєв, професор Київської духовної академії, видатний історик дореволюційних часів, автор найбільш ґрунтовних праць, присвячених Петру Могилі. При цьому поведінку свого героя він цілком виправдовує: «Що залишалося митрополитові, який оберігав свою паству, для припинення подібних смутків, як не застосувати останню міру – позбавити волі невгамовного старця і унеможливити подальші смутки з-поміж його легковірних шанувальників? Скажемо більше: чи міг би вчинити інакше будь-який інших мудрий ієрарх в тих обставинах?».
Щоправда, це всього лиш версія. Відомо, що Копинський відійшов у вічність 5 жовтня 1640 року в Україні, не дійшовши до Москви. Власноруч відправивши своїх прибічників за кордон, він став останнім ворогом Могили на українських теренах і водночас останнім ворогом європейського просвітництва та порозуміння з уніятами. Тепер Могила дійсно міг святкувати перемогу. На його боці були симпатії короля і уряду, шляхти і міщан. Козаки тепер знали своє місце і керівників із себе не вдавали. Серед уніятів і римо-католиків він зажив слави доброї, адекватної людини, відкритої для діалогу та співпраці. Отже, ніщо тепер не заважало Могилі „європеїзувати” Православну Церкву і водночас зводити мости єднання з уніятами на давно відомих умовах: самостійний патріархат в євхаристичному спілкуванні з Римом. Але жити залишалося йому лише до 1947 року… Через рік почалася Хмельниччина, що перекреслила багато проектів митрополита.
Віктор Заславський, історик
