Домінік Моравскі, постійний кореспондент паризької «Культури», звичайно добре ознайомлений з проблемами нашої Церкви. У 9 числі за 1992 рік журнал «Культура» помістив обширний репортаж зі своєї візити в Україну влітку 1992 року. Автор подає докладні спостереження із Синоду наших єпископів та з відвідин польських відновлених парафій. Свій репортаж починає доволі несподіваним вступом, зміст якого передаю в повному перекладі на українську мову.
«Коли я запізнався з письмом Папи з 25.03.92, що відносився до перебудови провінцій Костела в Польщі, в якому єпархію в Перемишлі для вірних візантійсько-українського обряду в Польщі підчинено Варшавській митрополії, коли єпархія Перемишльська латинського обряду піднесена до архиепархії та вилучена як окрема провінція, — мене огорнуло погане відчуття: чому існуючій від 300 років Перемишльській греко-католицькій єпархії не надано статусу «суї юріс», канонічно відокремленої, або «ад нутум Санкті Седіс» — тобто підлеглій безпосередньо Апостольській Столиці, як це зроблено з єпархією у Лодзі? Адже вже існує подібний випадок, що греко-католицька єпархія в Пряшеві (Словаччина) вже віддавна підпорядкована Апостольській Столиці? Про наслідки того нефортунного потягнення мав я нагоду довідатись безпосередньо, коли я на запрошення кард. М. Любачівського мав нагоду бути під час першого Синоду єпископату греко-католицького у вільній Україні. Коли мені потверджено, що ця злощасна децизія була ухвалена завдяки польським суґестіям, я подумав, що було б добре у поворотній дорозі, хоч на 24 години затриматися у Перемишлі…».
В Перемишлі єп. І. Мартиняк запізнав Д. Моравського з деякими листами як з церковних верхів, так і від вірних з гострими протестами. Оце і є жниво нефортунної розв’язки, стверджує репортер. Потім оглядини не повернених досі об’єктів Греко-католицькій Церкві та сама катедра, удекорована польськими прапорами, навіть на вершку копули (тоді ще не знищеної) свідчить про польський шовінізм. Натомість єп. Токарчук уболіває над тими скандальними перипетіями та захопленням катедри і зі своєї сторони робить все можливе, щоб виявити добру волю та помогти греко-католикам. Тому теж передав кілька церков греко-католикам (але не подав, скільки привласнив?).
* * *
Візиту Д. Моравського в Україну можна поділити на три частини. Візита пов’язана з відвідинами Греко-католицької Церкви, українських середовищ та окремо відвідин Польського Костела в Україні.
Після відвідин канцелярії голови УКЦ, яку автор назвав самими позитивами, як персонал так і влаштування, наводить уривки розмови з віце-канцлером о. Стахнієм, колишнім православним священиком. З розмови довідався, що багато православних священиків, хоч назовні сповняли обов’язки православних священиків, у душі залишались вірними греко-католиками і при першій можливості заявили це публічно.
Під час прийняття на обіді у кард. Любачівського в приявності архиєп. Стернюка та єп. Івана Прашка зайшла розмова про розбіжності політичної ситуації в Польщі та на Україні. Загальна думка про Кравчука — лише позитивна, помимо того, що це бувший комуніст. Розглядаючи причини конфліктів у Перемишлі, стверджено, що нерозважне ставлення на самій горі, яке не взяло до уваги настроїв суспільства та суґестій чинників компетентних, поминувши зовсім опінію самого архиєп. Любачівського хоч би з уваги на звичайну чемність — було тим запальним осередком.
При зустрічі з д-ром Навроцькою автор почув гостру критику політики Ватикану з причини проволікання креації українського патріярхату та уважає прямо наївністю надії Ватикану на порозуміння з московською патріярхією. Це порозуміння мало відбутися коштом греко-католиків. В дальшому гостро зареаґувала на відтягання уряду Польщі у справі ліквідації наслідків «Акції Вісла». Ось її слова: «Ви маєте державу і свій Костел, як базу польськости, а Папу як вершок польськости. Чи ж так трудно полякам зрозуміти, що наша Церква для нас має таке саме значення у відродженні державности та суверенносте?». В дальшому Навроцька твердить, що поляки до нині не визбулися своєї зарозумілости та вищости, яка граничить з ароганцією…
В розмові з американською кореспонденткою якоїсь католицької газети автор довідався, що ані в Москві, ані в Києві ідея католицизму, проповідуваного західніми місіонарами, — не може прийнятись, хоча має дуже вдячне поле, бо немає відчуття духовної єдности та відчуття східньої культури. Вона уважає, що всі приїжджі місіонарі із Заходу повинні наперед перейти кількамісячний акліматизаційний перевишкіл…
Д. Моравскі відвідав село Заздрість біля Тернополя, щоб помолитися в церкві, де був охрещений 100 років тому Патріярх Йосиф Сліпий. Тернопіль чистий, гарний у зелені. Римо-католицький костел в будові для 200-300 вірних… У Заздрості, замешкалій православними лемками, переселеними з Лімківщини, люди не розуміють зарядження православного єпископа Боднарчука, щоб не дозволити з нагоди століття уродин Патріярха Сліпого пустити греко-католиків до церкви. Греко-католики пропонували спільно відбути ці роковини, але у висліді правили назовні самі, перед закритою церквою… На цвинтарі поруч греко-католиків спочивають римо-католики, а тепер теж православні. Але в церкві порозуміння знайти не можуть…
Автор відвідує о. Сапеляка, селезіянина, знайомого з Риму, що має свою парафію на Личакові у бувшому костелі Матері Божої Остробрамської. Довідується, що тут немає мови про якесь захоплення силою чи привласнення українцями польського костела, як це пишуть сучасні ендеки, але прямо костелові грозила руїна, а на Личакові живе ледве дві родини польські. Отже церквою заопікувалися оо. Селезіяни та тепер її відремонтовують. Отець Сапеляк заявив, що коли римо-католицька громада забажає відправляти свої окремі богослуження, то він радо їй відступить. А зараз журиться, як відреставрувати знищені мозаїки.
У розмові з представником Обласної Ради Миколою Горинем довідується про труднощі адміністраційні в двох площинах. Перше, це переставка психіки з тоталітарної на демократичну, а друге, це вимішання національне. Нині зовсім відмінна структура національностева, як та, яку ми ще пам’ятаємо з минулого. Тому теж у справах релігійних, а зокрема сакральних споруд багато тертя. Заперечує пересудам, що в Україні польська меншість є дискримінована — попросту терпить такі самі труднощі, як терпить вся суспільність. В області перед 1990 р. було чинних 100 костелів, нині є 10. Жаль, що не звернено всіх костелів, то це лише тому, що є труднощі перемістити з них установи. На конфлікт між українцями греко-католиками з православними дивиться з оптимізмом. Вірить, що здоровий глузд переможе. Уважає, що креовання Ватиканом українського патріярхату цей процес багато приспішив би. Невиконання того домагання лиш підсилить сторону противну та всякі елементи скрайні. Він прямо остерігає: коли цей постулят не буде виконаний, то існує пряма можливість, що 5 мільйонів греко-католиків відмовить послух своїй церковній владі. А коли Константинопіль визнає православний патріярхат — то конфлікт невідкличний, бо це процес дуже динамічний…
Після оглядин польських парафій в Україні пан Моравскі вертається до Львова на Синод наших єпископів. Що його сильно вразило, це факт, що київська телевізія фільмувала всю церемонію відкриття та що в процесії до св. Юра на самому переді йшов православний єпископ Всеволод Майданський з Америки як представник екуменічного Константинопільського Патріярха. Далі автор відмічає, що на Синод не прибули два єпископи із Закарпаття — Семедій та Головач, «які вважають себе ближчими до мадярів з уваги на своє походження й релігійне пов’язання… Це поважний і дуже немилий вилім у солідарності греко-католицької ієрархії у хвилині відродження її структури в незалежній Україні. Цей вилім Мукачівської єпархії закінчиться правдоподібно наділенням окремого статусу цій єпархії від Апостольської Столиці, як це сталося з Пряшівською єпархією. Вилім цей теж свідчить вимовно про національний характер Греко-католицької Церкви».
В дальшому автор переповідає урочисте передання папських листів та документів з років 1939-1945 до митр. Шептицького та Сліпого, які віднайдено в архівах НКВД. Знаменна сцена — «воєвода» Горинь та представник Уряду Безпеки України після короткого слова передає кард. Любачівському три папські буллі в катедрі св. Юра в приявності 28 єпископів!
Під час відвідин найбільшої місцевої газети «За вільну Україну» молоді журналісти запевняють пана Моравського, що ОУН в обличчі двох поважних демократичних груп РУХ і Українська Демократична Партія — не має ніяких шансів. Вони уважають, що обидві Церкви получаться. Що автокефалія лише тому могла закріпитись, що Київська Митрополія себе скомпромітувала сліпим вислуговуванням КҐБ.
Відносно справ звороту польських костелів, то місцева влада керується т. зв. «ринковою політикою». Бо в Польщі нам теж наших церков не віддають в Перемишльській, Ярославській єпархії чи на Лемківщині. Також мусів я вислухати поважних закидів в сторону польської преси, яка пописується антиукраїнським наставленням. Одні, наприклад, пишуть, що Европа кінчається на Бузі, а інші обстоюють правильність «Акції Вісла».
Дальше в розмові з о. І. Дацьком, який розказував йому про перебіг нарад єпископату з місцевою обласною владою, було теж порушено справу взаємин з поляками. Отець Дацько підкреслив, що діялог у тій ділянці розвивається радше в площині науковій. На жаль, сторона духовна ще такого діялогу не розпочала. Він уважає, що всякі непорозуміння на тлі релігійному можна буде невтралізувати, коли будуть усунені всякі національні болі. Бо обом нашим Церквам однакова загроза від агресивного православ’я. Позитивно оцінює працю польського консула у Львові пана Літвіна, як теж лінію, яку займає президент Кравчук у національностевих справах. Не скриває факту, що серед греко-католицького духовенства існують теж поважні розбіжності між людьми, що виросли в радянській дійсності, і приїжджими із Заходу. Одні довгі роки були ізольовані від Заходу, а другі не здають собі вповні справи із духовної руїни, яку залишили більшовики.
На прийнятті у кардинала Любачівського був теж ректор Папського Східнього Інституту з Риму.
Розмова велася про потребу признання патріярхату, бо ситуація в Православній Церкві якраз цьому сприяє.
Потім участь у Богослуженні у найобширнішій церкві Преображення Господнього, де процесію веде папський нунцій в Україні архиєпископ Антоніо Франко. Він відчитує послання Папи, де говориться: «Це Ваша віра та Ваші терпіння — спричинили чудо відродження…». Від себе нунцій просить про допомогу «бо моє завдання не є легке до розв’язання». Саме Богослуження має характер екуменічний. Праворуч від вівтаря — голова Обласної Ради та його прибічники, по лівій стороні польські єпископи Рафал Керніцкі та Марко Трофім’як. Церква виповнена по береги вірними, що поводять себе гідно та видержують на ногах З години. Біля мене Ірина Калинець, член Верховної Ради, дружина відомого поета, яка відбула 6 років заслання, а тепер керує освітою, дбаючи про уведення української мови на місце російської у школах.
У розмові з інтелігенцією відчувається віру у призначення Греко-католицької Церкви у відродженні християнства в Україні, бо як Православна Церква, так і Автокефальна Церква в очах людей скомпромітовані морально. Вони мусять чимало працювати, щоб відзискати авторитет серед людей. Спроба Католицької Церкви вести діялог з православ’ям напевно буде продовжуватися, але вже ніколи ціною Греко-католицької Церкви!
Автор кінчить свої думки, що виїздив з України з поміркованим оптимізмом, який спадав з хвилини на хвилину в розмовах з розполітикованими людьми у варшавських сальонах. «Так як зараз це виглядає, то справи польсько-українського порозуміння знайшлися на похилій площі. Моя надія на молоде покоління, яке відкидає романтизм, а глядить у майбутнє з великою дозою реальних можливостей».
Автор передбачає, що всякі труднощі на шляху євангелізації Сходу буде можна лише тоді реалізувати, коли католицизм відкине засаду єдиноправильности та стремління до опанування терену за всяку ціну. А свої міркування кінчає думкою: «Правдивий екуменізм треба будувати з долини, від основ, а не чекати на директиви від єпископів».
* * *
Думки та спостереження Моравського, як завжди, цікаві, а що найважливіше — позбавлені питомого польського шовінізму.
Вище представлено ті розділи його спостереження, які безпосередньо заторкують українські справи. Натомість куди цікавіші спостереження із відвідин та розмов із стороною польською в Україні, а він відвідав майже ціле Правобережжя. Та це окрема тема, куди цікавіша, бо для нас мало знана, а подекуди зовсім нова і наразі так якби експериментальна для поляків. А для нас — це нове поле зацікавлення й унапрямлення наших наставлень до тих нових явищ. Спробую цю тему порушити згодом.
