вул. Короленка 33 — Київ
(Продовження з березневого числа)
Слідчий Крикун запровадив мене «на визов» до заступника начальника, який робив враження звірюки, щоби самому переводити допити, з яких він там небагато довідався. На однім з таких допитів він, розлючений, казав, що кості мені поломить, якщо я не скажу всього, і казав секретареві забратися з почекальні. Лишився тільки він, Горюн і я. Зачався терор, і він готовий був уже до побоїв, але в тім моменті прийшов якийсь підполковник, викликав його і по короткій розмові мене виведено. Крикун запровадив мене до свого кабінету, і я сам тоді сидів. Здається, що тоді усунено чи перенесено заступника начальника, бо вже не було більше про нього слуху. То був палець Божий, бо він міг мене тоді вбити.
Крикун опісля написав на кільканадцятьох сторінках допит і викликав мене по півночі та казав підписувати. Я почав читати, це було очевидно написане в їх стилі, але так, немовби я це говорив.
Все це було брехня, але мене вже передше повідомлено, що то треба підписувати, бо інакше мене дадуть на кілька днів до води по коліна або до щурів і що я згину зовсім безпотрібно. І справді, о год. 9-ій вечора пускали в тюрмі машини, щоб заглушити крики катованих.
Читаючи ті протоколи, я робив знаки, що це ложні зізнання. Слідчий дуже злостився, кидався, щоби мене таки зтероризувати і примусити до підпису. Коли я, читаючи, дійшов до слів, що «Папа клеветав Радянський Союз, що Митрополит Шептицький так само допускався злочинів проти Радянського Союзу», то я рішуче тоді заявив, що не буду того підписувати. На якийсь умовлений знак злетілися інші слідчі і зачали на мене кричати. Я обезсилений думав, що мене там вб’ють, а вони кричали, верещали і погрозам не було кінця. Коли я рішуче сказав, що таки не підпишу того, то слідчі зачали виходити один по одному, а начальник казав Крикунові змінити найгірші частини протоколу. Щойно тоді такий змодифікований протокол мусів я підписати.
За слідчого Крикуна водили мене ще на одну ставку до іншої тюрми з одним адвокатом (з Бережан), членом ОУН. Він був членом Проводу ОУН і розповідав про мої старання замирити сторонників Мельника і Бандери, щоб припинити братовбивства. Адвокат признав, що бандерівці вбивали мельниківців і що митр. Андрей виступив проти його радянофільства. Про мене він сказав, що я в націоналістичній політиці не брав ніякої участи.
Власне той заступник начальника, що хотів мене катувати, вже передше читав мені добровільні інформації адвоката. Він навіть заявив, що дивується, що мене арештовано. (Зауваження: йдеться про Степаняка — о. І.Г.).
Після Крикуна перебрав мене новий слідчий, найгірший звір, який катував усіх без милосердя. Навіть деякі інші слідчі самі стидалися його звірства. Але, коли я раз перед начальником київської чи красноярської тюрми сказав про одного слідчого, що він «трохи людяний», то начальник відповів: «Всі вони однакові». Цей новий слідчий писав протокол і казав підписувати під побоями. Передусім вночі він, часом спокійний, впадав у якусь психопатичну злість, прискакував до допитуваного і бив до безтями, а після того знову сідав спокійно, якби нічого не було. Кажуть, що він дуже бив єп. Хомишина, бо й до мене він сказав, що «тут є другий такий, що не хотів нічого сказати, але тепер він вже говорить». Навіть у тюрмі єп. Хомишин і о. д-р Бойчук мали підкреслювати свою епархіяльну окремішність.
Коли було читати протоколи слідчих (я раз написав прокуророві, що в них є три чверті ложі, чого вони не могли мені потім подарувати), що треба і зрозуміти також, що слідчі — безбожники, простаки, без моральних засад, нераз мало образовані, що мають свої засвердлені поняття, а ще до того переходили в тому звірському напрямі свій вишкіл, то тоді можна зрозуміти, що такий звір не був у силі інакше писати і дуже часто був неспосібний до культурного вислову. Наприклад — вселенське післанництво Церкви вони вважали імперіялізмом, захланністю і загарбництвом Папів. Католицька Акція в їх переконанні — це «жульніческоє общество» і таке подібне. Нераз мимо найліпшої волі не можна було протиставитись тому ані в жоден спосіб витолкувати. І тому через такі окуляри треба читати і пояснювати собі їхні писання.
Я сидів у тюрмі деякий час з трьома інженерами. Один у віці 30-40 років, якого вивезли були на німецькі роботи, з яких він вернувся в часі війни. З кожного допиту він приходив побитий, опухлий, ноги як колоди, а був сильного здоров’я, бо не хотів підписати, що він шпіон. Можна було мати з ним співчуття. Він був дуже прихильний, доки було йому давати солонини, хліба чи чого іншого, але як видів, що не дістане нічого, то ставав, як останній хам і поводився в камері, як слідчий з ним під час слідства.
Другий інженер — в’язень був далеко культурніший. Він був директором цвітників у київських городах. Він так боявся побоїв, що на початку слідства заявив: «Я вам всьо підпишу, тільки не бийте мене», а мимо цього його били.
Третій інженер, на ім’я Мороз, директор східньо-строїтельного заводу над Чорним морем, також радив всьо підписувати, бо «вб’ють у тюрмі, а кожний знає, які то протоколи». Він показував свої опухлі ноги, а був він здорової будови і не мав більше як сорок кілька літ та й оставив жену і дві доньки. Оповідав, що у вільних хвилинах ходив ловити рибу, яку жена продавала, і тим доробляв до пенсії і на удержання. Писав російські вірші на честь своїх дочок і жени. Почував себе українцем, але, на жаль, української мови не знав. Він мав уже досвід, як поводитися на слідствах, у тюрмах і ляґерах, щоби охоронити себе до деякої міри від всякого рода бандитів.
Загалом рідко коли можна було стрінути між слідчими і в’язнями якусь культурнішу людину з моральними засадами і послідовною поведінкою. Такі особи були спосібні до найбільших чемностей і до найгірших жорстокостей. Це не була якась примхуватість, але радше якесь звиродніння. Нагляд в тюрмі був страшний, і не можна було обернутися, щоби зараз наглядач («надзиратель») не сказав корпусному начальникові або і начальникові тюрми.
Раз уночі, в 1-ій год., десь після одного слідства слідчий привів мене до начальника слідства, який звернувся до мене грубим тоном: «Садітесь». По короткій павзі він сказав: «Ну ми вас уничтожать не будем». На це я відповів по-українському: «Нема за що, та й не будете». Він дальше зачав говорити про якісь там інші справи. На всякий випадок, це незаперечний факт, що ціле слідство вони спрямовували в тому напрямі, щоби мене убити, але мимо всіх зусиль не мали претексту.
Від того слідчого-звіря мене передали кінцевому слідчому. Він був жид і найбільше з них правничо образований, бо пізніше перенесли його до міністерства КҐБ у Москві. Коли мене привели до нього, то першим його словом було: «Ну, будем кончать уже». А я відповів йому: «Та хіба вже час по півтора року слідства». Опісля він сказав, що «надо сделать деякі уточнення», тобто треба деякі справи ліпше висвітлити. Тим часом прийшов опісля прокурор, і вони зачали наново переробляти всі протоколи, бо навіть після їхніх «правничих вимог» матеріял був невистачаючий до процесу і знову слідство тягнулося ще кілька місяців. «Заключительноє обвинениє» — остаточний висновок обжаловання робив Защитін, один з найбільших звірів, що в 1961 р. був начальником київського слідства і став полковником. Він завжди писав брехню.
Коли я раз прохав і домагався слідчого, щоб дозволив дати мені передачу, бо це ж мені вже належиться після слідства, а на то він мені відповів: «Якби то був хто інший, то я йому був би вже давно дозволив. А за вас треба йти до начальника, а начальник піде до міністра, а міністер буде питатися в Москві». По тижні або двох я одержав таку передачу, що її привезли, здається, Сестри зі Львова, і треба було то підігріти і, як мені пізніше оповідали, Сестри в київському манастирі були згідні підігріти, але митр. Йоан заборонив. Десь пізніше мали йому сказати, що я не прийняв був пропонованої мені Київської Митрополії.
Сумну ролю відіграв був супроти нашої Церкви московський патріярх Алексій, бо «зайнявся» ревно Галицькою Митрополією і пішов на поміч цілим своїм авторитетом насильству КҐБ у ліквідації нашої Церкви і виписував у «Журналі Московської Патріярхії» різні брехні і очернення на нашу Церкву, що «він мусів змилосердитися і зайнятись покинутою Пастирями паствою, бо всі єпископи повтікали», саме тоді, коли ми, арештовані, гинули в київських тюрмах. Бо єп. Хомишин, перевезений з тюрми до якогось інфермаря чи шпиталя на Лук’янівці, помер у 1945 p., а єп. Коциловський помер у ляґері, але пізніше, бо пізніше був арештований (1946 p.), на який перемінили віллю Печерського манастиря біля Києва. Ще трохи совісти мав архиєп. Макарій Оксюк, якого патріярх Алексій вислав до Львова, бо він не хотів їхати, кажучи: «Як же я там поїду, коли Митрополита і духовенство арештували, а КҐБ буде вводити мене в уряд». Так мала оповідати його рідна сестра.
Мене ізолювали дуже строго і не саджали до моєї камери нікого з українців, а лише чужинців або неприхильних і ворожих або таких, від яких сподівалися, що їм все донесуть, що я говорив.
Надзирателі були дуже погані. Здається, що між ними було багато таких, які розстрілювали засуджених, тобто так звані «исполнители». Я прохав про простирадла або іншу одежу. І простирадла прислали, але директор тюрми заборонив мені доручити, бо слідство заборонило.
Десь вже по році привели до моєї камери отця ректора Авксентія Бойчука. З його нераз наївних оповідань я довідався, що єп. Хомишин і він зазначували на слідстві свою епархіяльну відрубність від Митрополії. Для слідчих це було дуже дивне, а для мене настільки корисне, що на самих початках слідства мене обвиняли про вороже наставлення до Радянської Влади, за статті в журналі «Добрий Пастир» і часописі «Нова Зоря», які видавав станиславівський ординаріят. Пізніше то якось втихло. Оповідав мені о. Бойчук, що разом з єп. Хомишиним був ув’язнений і єп.-помічник Лятишевський і ще хтось там з отців. Я ділився з ним, чим мав, не зважаючи на всьо його попереднє вороже наставлення до Митрополита й до Богословської Академії. Його тримали тиждень або два зі мною й одній камері. Знав я його тісне наставлення і дуже несерйозний погляд на наші церковні і народні справи. Я чув про нього, що він добрий механік. Його мала судити так звана «трійка» — трьох слідчих суддів, поза очі, на основі акту видано засуд «короткою дорогою». Він ніколи нічого не написав, але мав великі претензії. Розказував мені також, що лікар сконстатував ще перед арештом єпископа Хомишина сильне здоров’я поперед усім серце і шлунок, а тимчасом він у тюрмі помер при кінці 1945 р. В станиславівській тюрмі мав добре держатися о. Йосиф Гірняк, бо йдучи коридором, мав півголосом сказати: «Конфессорес сумус». Це, без сумніву, був добрий об’яв. Також оповідав, що багато зі станиславівських священиків поженилось, про те, як привозив зі Станиславова гроші на «Нову Зорю», про ведення Духовної Семінарії і т.п. та про те, що вже кілька літ наперед польсько-жидівські журналісти говорили, що більшовики займуть Галичину. Назагал зробив на мене сумне і прикре вражіння.
Першу маленьку передачу я одержав за слідства Крикуна, і в ній були сухарі, родзинки, покраяна просфора, якісь кубки на чашу. Відтоді я зачав робити з родзинків вино та правити Службу Божу, майже день у день. Крикун ніби оправдувався тим, що «посилка ніби маленька, бо вони у Львові квапилися і на більшу не було часу». А в дійсності вони не дали. Кожний сухарик був переломаний. Казали, що то привезли літаком о. Кладочний і о. Котів. Друга передача була вже більша, був у ній навіть і росіл, яку привезла Сестра Іларія.
Пригадую собі, що сидів ще зі мною один поляк, горбатий, що потім очорнював священиків. Він сидів за те, що хотів перейти границю до Молдавії. Знайшли при ньому червінці — «рижики», золоті царські гроші. На слідстві він боронився, що тими грішми він торгував, і до того він признавався, щоб одержати меншу кару, ніж за перехід границі. Зразу робив вражіння віруючого і навіть сповідався в мене, але опісля польські священики говорили, що він перейшов на православ’я, прийняв свячення і діяв з рамени КҐБ.
В камері я нераз мусів спати на долівці, а жуліків клали на ліжко, так що навіть слідчий жид сварився з директором, що я хворий, простуджений: «я должен с ним работать, а он больной». Тоді положили мене вже на ліжко. Про кінець війни я догадувався з великих маніфестацій вистрілів і фоєрверків, які через малі вікна камери доходили і до нас.
Здається, що рідко чиє слідство тривало так довго, як моє. Кінець-кінцем назначено суд — воєнний трибунал з трьох судів і двох секретарів, в літі 1946 року. Мене приведено до великої залі в будинку КҐБ при вулиці Короленка ч. 33, і суд відбувався при закритих дверях і під конвоями. Предсідник суду … був адвокатом чи навіть десь професором, а пізніше був деканом міжнародного права, що навіть в совєтських судах небувала річ.
Я зовсім нічого не знав, як боронитися і перед чим боронитися. Суд тягнувся більше тижнів. Предсідник суду відносився до мене досить спокійно, хоч не скажу — прихильно, бо він мусів показати своє вороже наставлення, бо мене оскаржували за державну зраду, між іншим і за «провини» митр. Андрея Шептицького. Я признав, що правив Службу Божу на поручення хворого Митрополита і так само на прохання громадян та що я старався перешкодити братовбивчим атентатам. А крім того доказував я зі слідства інші наклепи, ложі, бо в дійсності проти мене вони не мали жодних обвинувачень. «Правити Службу Божу не є жодним проступком, бо на неї може прийти, хто хоче», — сказав я й що «може бути мені кожний вдячний, що я перешкоджував убивствам і що чужого горожанина не можна судити за його вчинки». Але на то судді не звертали уваги, і суд відбувався після їх трафаретної процедури. Предсідник суду заявив, що справа дуже серйозна, за яку радянський суд карає карою від двох літ тюрми до кари смерти. Під час суду мене допускали три рази до голосу, але то не мало жодного впливу на моє оправдання. Найзамітнішим в тому суді було те, що він відбувався переважно ночами, а присутніми були і могли бути тільки слідчі, КҐБ і конвой.
На лаві обжалованих сиділи: перший — єп. Будка, другий — я, третій — о. прелат Вергун, четвертий — єп. Чарнецький. Виступав як свідок проти мене вище згаданий ректор університету, а другий — якийсь німецький гестапівець, якого я ніколи перед тим в житті не видів і який обвинувачував мене за зв’язки з гестапо. Очевидно, все те, що він говорив, від початку до кінця була лож і брехня, і я все заперечив.
Судді, бачачи безосновність закидів, і в якійсь безрадності суддя став і сказав: «Ви ж їздили до Праги, то мусіли бути в гестапо за пашпортом». На те я з місця йому відповів, що «мені пашпорт принесено до моєї канцелярії, бо я сам про поїздку навіть не старався, але покійний Митрополит». На ту тему вже не було більше нічого. Потім ще мене обвинувачувано, і що я підпирав і піддержував митр. Андрея у його контрреволюційній діяльності. Коротко — обвинувачування було таке: шпіон Ватикану, враг совєтського народу, як церковний ієрарх — жив коштом народу, словом — контрреволюція, «контрик». Я не знаю, чи коли в життю я відчував таку відразу до падлюк, як тоді, бо з такого роду свідками і людьми я не мав ніколи до діла. Раз навіть Горюн в приступі якоїсь людяности сказав: «Ви попали в середовище, в якому ви ніколи не бували, і в таке трактування, до якого ви не привикли».
Єп. Будка був суджений за якісь там американські національні справи, бо він був першим нашим єпископом в Канаді і тоді одержав канадське горожанство — за якісь збірки, що, очевидно, не підлягали жодному судові. Він держався добре і навіть раз виступив у моїй обороні. Його засудили на 5 літ висилки до Караганди, але він помер там по чотирьох роках, тобто в 1949 р.
Отець прелат Вергун і єп. Чарнецький потратили голови, так що обвинувачували мене як могли, щоби боронити себе, так що навіть предсідник суду крикнув на о. Вергуна, щоб «він боронив себе, а не обвинувачував інших». Він розплакався. Він, між іншим, обвинувачував мене, що я приїздив до Апостольського Нунція в Берліні і мав з ним якісь тайні переговори в італійській мові, якої він не розумів. В дійсності я говорив по-німецьки і нічого, крім конвенціональної візити в Апостольського Нунція Орсеніґо не полагоджував. Казав ще, що я націоналіст і т.п. Сам він признався, що ходив там десь до гестапо і за це засудили його на 7 літ «ісправительних лаґерних трудов».
Єп. Чарнецький розповів всьо, що знав, і на слідстві, і на суді. Свята людина, але не до життя і не до проводу, зокрема в таких умовинах. Йому закидали зв’язки з Д’Ербіні і зв’язки з Ватиканом. Про покійного митр. Андрея Шептицького і про мене говорив, що ми націоналісти, вели політику і т.п. Його засудили на п’ять літ лаґерів.
Після суду їх звели до одної камери, так що вони могли перебути спільно аж до етапу. Здається, що з ними був і о. Ґорчинський, не знаю, чи і о. Ковальський, що також сидів тоді в тюрмі, бо я пізнавав його по голосі. З допитів знаю, що о. Ковальський прихильно зізнавав про мене.
Я одержав найвищу кару: 8 літ строгих лагерних робіт, і мене держали відсепаровано. Після суду і вироку, коли мене привели до камери, то інж. Мороз, який сидів тоді зі мною, спитав мене сейчас, а була це 2-га година по півночі: «Чи прочитали вирок?». Я сказав: «Так». «А скільки?» — продовжував він. «Вісім літ». А він на це: «Ах, який я був би щасливий, якби дістав вісім літ», і зачав розповідати, як одна жінка вернулася зі суду, на якому судили її чоловіка, то пів села вибігло напроти неї і питали: «Скільки дали?». А вона на те: «Слава Богу, тільки десять літ».
Моїх співсудних скоро відправили до лаґеря, а мене держали в тюрмі ще два місяці, а то тому, що мої слідчі запротестували до Москви, бо суд дав мені малу кару. Один з ув’язнених на допиті чув, як прийшов до кабінету, в якому він був допитуваний, до його слідчого, що Защитін і ще котрийсь зі слідчих і говорили між собою: «Наш суд шляпа, пишім до Москви», домагаючись кари смерти або бодай 25 літ. Один зі слідчих мав сказати: «Ех, чорт з ним, пусть ідет». Значить, не хотів прилучуватись до Защитіна.
Але Защитін нічого не осягнув у Москві. Ця непевність у тюрмі, цих місяць чи два в одиночці, в гнилій темній камері, то були найтяжчі хвилини в усьому тюремному ув’язненні.
…Потайки хтось там з надзирателів ходив питатися до начальника, чому мене не висилають, а начальник відповів, що я рекурсував до Москви. Сам в одиночці, я щодня правив Службу Божу.
Нагло десь, одного дня пополудні влетів до камери корпусний, спакував мене і чим скорше запровадив до «чорного ворона», що віз на залізницю перед Києвом. Тим хотіли вони оминути Лук’янівку як пересилку і потайки вивезти з Києва. Столипінський «зак-вагон» вже був повний в’язнів, так що конвой ледве втиснув мене до середини, а потім посадили мене до окремого переділу. Начальник конвоя знав мене і навіть не замикав дверей…
(В дальшому поїзд Москва… Новосибірськ і т.д.)
Кінець допитів у Києві на вул. Короленка 33
