Пишуть та питають мене наші люди, кажучи: наш перший Синод на рідних землях відбувся від 16-31 травня 1992 року. Від того часу пройшло вже майже 8 місяців, і ми сподівались, що рішення Синоду, які Ви разом з нашими єпископами схвалили, будуть апробовані найвищою церковною владою, та, на жаль, воно так не сталося! Чому ж так довго треба нам ждати на апробату, адже ж в тих рішеннях просилось про те, що нам, згідно з правом, належиться?
Остаючись без апробати рішень Синоду, що є конечні до існування й розвитку нашої Церкви, деякі наші вірні кажуть, що Господь нас не любить, бо відвернув від нас своє лице й не вислуховує наших благань. Вони подібно як колись ізраїльський народ, уосібнений Сіоном, кажуть: «Сіон сказав: «Господь мене покинув, забув мене Владика мій». На це Господь Бог відповідає: «Невже ж забуде мати своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в себе на долонях, мури твої завжди передо мною» (Іс. 29, 14).
Чому так довго тягнеться той процес апробати Синоду? Найпершою відповіддю буде те, що наша Українська Греко-католицька Церква й народ були переслідувані довгих 46 років. В тому часі безбожницька комуністична влада старалась знищити не тільки нашу Церкву, але й увесь народу Галичині, подібно як це сталось в Україні в 1933-34 роках. Щоб привести до порядку справи нашої Церкви, треба все уважно й точно розважити, що тепер якраз Конгрегація для Східніх Церков старається зробити все, що можна, та на те потрібно багато часу! Подруге, досі в тих справах ми зверталися лише до людей, забуваючи, що перед Богом-Отцем маємо заступника нашого Спасителя Ісуса: «Таке довір’я маємо через Христа Бога, який примирив нас із собою через Христа й дав нам службу примирення. Бо Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх проступків, поклавши в нас слово примирення» (2 Кр. 5,18). З того часу:«Нема ніякого засуду для тих, що в Христі Ісусі. Бо закон Духа, що дає життя в Христі Ісусі, визволив нас від закону життя й смерти» (Рм. 8, 1).
Що ж Спаситель нам каже в нашому скрутному положенні? Він каже нам молитись і просити Господа Бога, воднораз же запевняючи, що будемо вислухані: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кождий бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють» (Мт. 7. 7, 8). Про ту готовість Христа Бога вислухати тих, хто Його просить, говорить Святе Письмо в багатьох місцях, наведу лише кілька: «І все, що просите в моє ім’я, то вчиню, щоб Отець у Сині прославився. Вчиню, коли будь-що проситимете в моє ім’я» (Ів. 14. 13, 14). «Істинно, істинно кажу вам: Чого б ви тільки попросили в Отця, він дасть вам у моє ім’я. В ім’я моє досі ви не просили нічого. Просіте ж — і ви одержите, щоб радощів ваших було вщерть» (Ів. 16. 23, 24). Якраз тих радощів нам зараз дуже бракує, бо з різних сторін чуємо лише про утиски, про напади на нашу Греко-католицьку Церкву, а поміч від нікого не приходить! Про нас також, здається, говорить Святе Письмо: «Блаженні засмучені, бо будуть утішені. Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться» (Мт. 5. 5, 6). Ми засмучені переслідуваннями та тією несправедливістю, яка нам від наших сусідів приходить.
Христос каже: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке зло на вас, обмовляючи мене ради» (Мт. 5, 11). А нас переслідують, зневажають, гонять та виговорюють всяке лихо не лише вороги, але навіть наші брати по крові заради того, що ми греко-католики, отже заради Христа Господа.
Про що нам треба просити? Просити треба найперше, щоб Господь перемінив серця нашого народу й викорінив усяку ненависть та незгоду, щоб ми в злагоді та любові могли спільно працювати для єдности Церков на землях нашої розлогої батьківщини. Далі, нам треба просити, щоб рішення нашого Львівського Синоду були апробовані, бо ми рішали лише про ті речі, які є конечними для існування нашої Української Греко-католицької Церкви, щоб вона могла свобідно існувати й розвиватися. Те все просимо під умовою, якщо такою є Божа воля. Для нас просимо тільки про ласку годитися з Божою волею, якою б вона не була! Знаючи, що Господь Бог є нашим найкращим Батьком і тому найкраще знає, що потрібно, щоб Греко-католицьку Церкву вдержати та щоб вона якнайкраще розвинулася.
Далі просимо про проголошення Патріярхату нашої Церкви. Знаємо, що Святіший Отець Іван-Павло II Папа Римський не був проти Патріярхату, бо в присутності 28 наших єпископів Української Церкви сказав: «Я вже не бачу жодної перешкоди до проголошення Патріярхату!». В тому часі Україна стала вільною, Церкву вже більше не переслідувано, ба що більше, дозволено було греко-католикам реєструвати свої Церкви в Галичині й на теренах Української держави. Вірні греко-католики взялися за працю і в короткому часі зареєстрували лише в Галичині й на Підкарпатті та на східніх теренах України 2530 церков і каплиць. Отже, вже була в нас територія. То правда, що не було досить священиків, щоб усі ті храми обсадити, бо тоді було тільки 1166 отців. Але в нас у Семінарії є 350 питомців, з яких минулого 1992 року висвячено 81 священиків. Цього, 1993 року, вже висвячено 6, а ще 94 питомці Семінарії ждуть свячень.
При іншій нагоді св. Отець сказав:«Вони,тобто греко-католики, були вірні Церкві, були вірні мені, отже й я мушу бути вірний їм». Тут була мова про визнання Патріярхату. Це визнання не є якоюсь вигадкою чи незаконним домаганням, але це є рішення II Ватиканського Собору. На ньому вирішено, що партикулярні «конфесії», тобто помісні Церкви східнього обряду, мають кермуватися своїми правами. Вже є Кодекс права для Східніх Церков, у якому найважливішим правом є визнання Патріярхату, який є завершенням структури Східніх Помісних Церков.
Дивною нам видається одна річ, а саме, що нам на наших рідних землях треба доказувати нашу територію, хоч від хрещення Руси-України наша Церква була в повній єдності з Вселенською Церквою, в тому і з Римським Апостольським Престолом, бо розкол почався щойно за Керулярія 1054 року. Святий Володимир Великий охрестив Русь 988 p., тобто 66 років перед тим. Офіційно ми ніколи не відлучалися від Риму. В Києві перебували наші митрополити аж до Ісидора, який, будучи учасником Собору в Флоренції, підписав рішення того собору. Берестейська Унія 1596 р. була лише возз’єднанням нашої Церкви, а не якимсь новим актом. З того виходить, що наша Церква була завжди в злуці з Апостольским Престолом і Київ та Східня Україна були нашою територією. Дивною для нас є та вимога доказування, що наша рідна земля є нашою територією, під час коли інші католицькі конфесії, які прийшли й зайняли деякі місця на ній, того обов’язку не мають. Та ми все таки наведемо історичні докази, що не тільки Галичина й Підкарпаття є нашою територією, але й Східня Україна та взагалі всі території бувшого СРСР, де мешкають українці греко-католики.
Ми просимо Господа, щоб рішення нашого Львівського Синоду були апробовані, бо ми рішали лише про ті речі, які є конечними для існування нашої Української Греко-католицької Церкви, щоб вона могла свобідно існувати й розвиватися. Просимо про все те під тією условиною, якщо такою є свята Божа воля. А для себе просимо про ласку від Нього завжди годитися з Його волею, якою б вона не була. Знаючи, що Господь наш всевідучий, небесний Батько знає краще, чого нам потрібно, щоб наша Церква вдержалася і якнайкраще розвинулася.
Просимо, щоб добрий Господь допоміг нам усунути всі блуди, хиби й пороки, які зі своїм приходом на Україну приніс нам безбожний комунізм і, відходячи, залишив їх нам, як сумну спадщину. Благаємо, щоб навернув наших людей, які втратили свою прадідівську віру, щоб вони повернули до святої Вселенської Церкви, так щоб згідно з Божою волею було одне стадо і один пастир.
Благаємо, щоб наші владики всі разом співпрацювали зі собою, стараючись про добро нашої Української Греко-католицької Церкви. Бо разом з’єднані, можемо при Божій допомозі перемогти всі перешкоди, а розділені, як каже Святе Письмо: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться» (Мт. 12, 25). Тим же, що бажають нам зла, кажучи, що краще було б, якби наша Церква перестала існувати, бо вона є перепоною до злуки Сходу зі Заходом, відповідаємо: Господь не хоче нищити діла своїх рук, але бажає, щоб, усе жило, як виходить із Його слів у пророка Єзекиїла: «Клянусь, як от живу я, в слово Господа Бога — я не бажаю смерти грішника, бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки й жив. Відверніться, відверніться від вашої лихої поведінки! Чому б вам умирати, доме Ізраїля?» (Єз. 33, 11). Коли ж Господь не хоче нас нищити, але своєю опікою піддержує, то значить, що має для нас особлившу ціль. Чому до тої мети вибрав нас, Що стільки літ каралися й були слугами, а то й невільниками могутніх сусідів, виходить ясно зі слів Святого Письма: «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу, щоб засоромити сильних — і незначне світу та погорджене, щоб знівечити те, що було, щоб жодне тіло не величалось перед Богом» (1 Кр. 1, 27). Тому й вибрав нас, хоч і невідповідних до такої великої місії, на яких дивилися сусіди, до такої важливої мети, щоб навернути Схід, як це також можна виснувати зі слів Святого Письма, де кажеться: «Камінь, яким знехтували будівничі, став головним на розі. Від Господа це сталось і дивне воно в очах наших» (Пс. 117, 22; Мт. 21, 42; Мк. 12, 10; Лк. 20, 17). До тієї місії своїм пророчим словом призначив нас Папа Урбан VІІІ; «Вами, мої русини, сподіюсь навернути Схід». То чому ж дає нам Господь і далі терпіти? Господнє Провидіння бажає, щоб ми, очистившись, із усіх наших хиб та пороків, стали гідними місіонерами, які не силою, ані надзвичайною мудрістю, але покорою, терпеливістю і братньою любов’ю приєднували роз’єднаних братів наших, спасалися самі й допомагали й їм спасатися, згідно зі словами: «Вашим стражданням ви спасете душі свої» (Лк. 21, 19). Всім тим, які все ще уважають, що ми негідні такої високої місії, відкажемо словами пісні на Повечір’ї: «З нами Бог, зрозумійте, народи, і підкоріться, бо з нами Бог. Могутні, підкоріться, бо хоч переможете, то все таки будете переможені, бо з нами Бог!». А Господь, як запевняє, є з усіми тими, «що їх зневажають, гонять та виговорюють усяке лихо на них, обмовляючи Христа ради» (Мт. 5, 11).
Молімо Господа, щоб рішення нашого Синоду були апробовані, якщо такою є воля Господа Бога. Воднораз же звертаймось до Пречистої Матері Божої, якій в опіку передав нашу Церкву й наш народ князь Ярослав Мудрий, щоб Вона вимолила в свого Сина Ісуса Христа милосердя й ласк для нашої Української Греко-католицької Церкви й нашого народу. Бо Він ніколи не відмовляє проханням своєї Матері, коли Вона заступається в Нього за своїх грішних дітей.
В тому наміренні прошу щодня відмовляти «Отче наш», «Богородице Діво» та «Слава Отцю…». Прошу також не забувати відмовляти вервицю-чотки, про що Пречиста всіх просить. Вона ж в нагороду за те вимолить для нас кращу долю в свого Божого Сина, який може зробити все, що тільки захоче. Про це знаємо з чуда, що на наших очах учинив без проливу крови, визволивши нашу Церкву від переслідування, а нашому народові даючи вільну Церкву й самостійну Українську Державу, щоб винагородити вірних греко-католиків за переслідування й страждання протягом довгих 46 літ. Так само й тепер вислухає наші щирі й усильні молитви, пошле нашій Церкві всі ласки, потрібні для її існування й розвитку.
Благословення Господнє на Вас, Того, благодаттю і чоловіколюбієм завжди, сьогодні й повсякчас і на віки віків. Амінь.
+ Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський,
Глава Української Греко-католицької Церкви
Дано у Львові при Архикатедральному Соборі св. Юра
у Празник Стрітення Господа нашого Ісуса Христа
2/15 лютого 1993 р.Б.
