За свого життя цей чоловік потрудився, аби зберегти і передати у віки пам’ять про своїх співвітчизників (написав розвідку про понад вісімдесят студентів Краківської академії мистецтв, згодом з’явилися статті про митців Теребовлянщини, Станіславівщини та інших діячів образотворчості), постійно працював над тим, щоби слава його народу, яка складається з фрагментів-речей, здобутків культури, тривала. Сьогодні – найвищий час, щоби вшанувати його пам’ять – 120-ліття з дня народження Дам’яна Горняткевича, художника, науковця, колекціонера, громадського діяча.
Існує категорія людей, котрі, як би не випробовувала їх доля, куди б не закидала, завжди вірні цінностям, покликанню, гідності. Саме до таких належить Дам’ян Горняткевич, художник, науковець, свідомий своєї національної ідентичності українець, палкий прихильник митрополита Андрея Шептицького та послідовний оборонець права на патріархат УГКЦ услід за Патріархом Йосифом Сліпим.
Народився Дам’ян-Михайло 13 листопада 1892 року у містечку Лісько (сьогодні це терени Підкарпатського воєводства в Польщі, Лемківщина). Батько його, Антон Горняткевич, був учителем місцевої школи (помер досить молодим, тому Дам’ян не пам’ятав тата). Початкову освіту хлопець здобув у Перемишльській польській гімназії, згодом студіював у Краківській академії мистецтв (1917–1923 рр.), де вивчав рисунок і монументальне малярство.
Студентські роки стали надзвичайно важливими для подальшого життєвого напрямку молодого українського художника. Саме у Кракові, в середовищі українського студентства він навчився української мови (до того в сім’ї, правдоподібно, розмовляли польською) і виказав несхитний вибір приналежності до української нації, що небавом набуло чинного вияву в його намаганні вступити до лав Галицької Армії серед виру подій, що їх знаємо під назвою «Листопадовий чин» (1918 р.). Як він сам пізніше згадував, у Кракові не залишилося жодного молодого українця – всі подалися у напрямку Львова з готовністю покласти своє життя, аби лиш домогтися незалежності України. Для Дам’яна Горняткевича це теж було святим обов’язком. Але тут його спіткав перший серйозний досвід суворих граней життя – схоплений польською поліцією, він опинився в таборі для військовополонених та інтернованих у Домбю на околиці Кракова.
Та незабаром втихли воєнні акції, студенти-малярі повернулися до своїх аудиторій, творчої праці, зустрічей і гутірок у краківській «Просвіті», тихих молитов в українській Хрестовоздвиженській парафії.
Після закінчення Академії (у 1923 році) Дам’ян Горняткевич стажувався в Дрездені (портрет) та Мюнхені (пейзаж), звідки 1926-го знову повернувся до Кракова. Тоді ж познайомився з молодою професоркою історії (закінчила Ягеллонський університет) Дарією Брикович, донькою священика Івана Бриковича. Згодом Дарія стала дружиною Дам’яна і вірною помічницею в різних його трудах.
У 1934 році вони взяли шлюб у рідному селі нареченої Кривенькому на Тернопіллі. Оселилися в Седлеці (Підляшшя), де Дарія отримала працю вчительки німецької мови в гімназії. Дам’ян Горняткевич у передвоєнне десятиліття займався церковним малярством: розмалював угнівський храм (Сокальський район), вівтарні частини церков у Немирові, Вороблячині (Яворівський район) та Настасові (Тернопільський район), для Озерян (Борщівський район, Тернопільська область) створив запрестольний вітраж. Поміж цією працею з дня у день поповнював власну колекцію вишивок, писанок, різьби по дереву, домотканих полотен, мистецтвознавчої літератури.
Свого сина-одинака Дам’ян Горняткевич назвав Андрієм – на честь Митрополита Шептицького, якого дуже поважав і до кінця свого життя намагався поширити славу доброго імені Слуги Божого Андрея. Його старанням завдячуємо український переклад книжки «Молодість і покликання о. Романа-Андрея Шеп‑ тицького» (з часу виходу УГКЦ з підпілля і донині ця книжка не сходить з полиць українських книгарень) та статті про Митрополита. З початком Другої світової війни родина Горняткевичів перебралася до Кракова. Тут пан Дам’ян працював в «Українському видавництві», а пані Дарія – журналісткою в агентстві «Телепрес». Згодом вони, як і багато українських емігрантів, опинилися в Баварії. Чотири роки жили у містечку Гехштет-над-Дунаєм, округ Діллінґен. Цікаво, що ці нелегкі повоєнні роки все ж були доволі плідними у мистецькому сенсі, адже тут митець міг спокійно малювати та утримувати сім’ю з продажу своїх картин – німці шанували мистецтво і охоче купували його твори. До того ж дохід приносила викладацька діяльність. У так званих Ді-Пі-таборах (Displaced persons – переміщені особи) було більше двох сотень тисяч українців, значна частина яких – інтелігенція, котра свої енергійність, працьовитість, талант, де б не опинилась, реалізовувала на благо загалу. Відповідно й тут, на чужині, у вкрай примітивних умовах побуту розгорнула освітянську, просвітницьку, культурно-духовну і видавничу діяльність. Дам’ян Горняткевич, окрім того що творив і брав участь у виставках, навчав рисунку та історії мистецтва у таборовій гімназії.
Наприкінці 40-х років ХХ сто‑ ліття страх перед «визволителями» змусив Горняткевичів прийняти нелегке рішення – остаточно відмовитися від повернення на рідну землю та поїхати якнайдалі від Радянського Союзу – до США.
Від Америки пан Дам’ян не чекав нічого доброго – і його передчуття справдилися. Порівняно з Європою у Сполучених Штатах панувало інше ставлення до надбань культури. До того ж українці жили невеликими групами, і це гальмувало можливості організації такого ж активного творчого-громадського процесу, як у Німеччині. В Америці талановитий, освічений художник не міг утримувати сім’ю лише завдяки своєму таланту, тож мусив узятися за звичайну фізичну працю. Щойно вийшов на заслужений відпочинок, як знову розпрямив крила, – гора вільного часу для улюбленого заняття.
Прямуючи до нового місця проживання, пан Дам’ян віз зі собою чималу частку України – те, що, можливо, було створене ще до нього і залишилось відблиском культури рідного народу й після його смерті: колекцію писанок, вишивок, дереворізьби, книгозбірню (в тому числі й видання радянські, які теж становили для нього, як для науковця, цінність, оскільки відображали характер конкретної епохи і конкретного народу). Зі слів сина пана Дам’яна Андрія, батько ці писанки майже цілу плавбу через океан тримав у руках…
На новому континенті Горняткевичі оселилися в містечку Ньюарк у штаті Нью-Джерсі. Праця на фабриці займала в митця надзвичайно багато часу, але й попри це він встигав малювати, досліджувати, писати, викладати на курсах українознавства, очолювати мистецьку кураторію Української вільної академії наук (належить до числа співзасновників, певний час був віце-президентом академії), бути дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка та від початків заснування брати активну участь у роботі Українського патріярхального товариства. Разом із професором Костем Киселівським започаткував систему шкіл українознавства по всій Америці.
Звільнення Патріарха Йосифа Сліпого з ув’язнення та його приїзд до Рима, а згодом – відвідини українських парафій в Америці стали потужним імпульсом для багатьох свідомих своєї церковної ідентичності українців, зокрема й для професора Горняткевича. Від самого початку зародження Патріярхального руху він був його активним учасником, належав до президії ініціативної групи Комітету за створення КиєвоГалицького Патріархату, згодом був його містоголовою. З глибокої поваги до Патріарха Йосифа подарував Українському католицькому університетові в Римі частину власних полотен.
Останнє десятиліття свого сповненого поневірянь життя пан Дам’ян провів у Кергонксоні в штаті Нью-Йорк. На схилі віку часто хворів, важко вже було й малювати, але все ж не випускав з рук пензля. Помер 3 березня 1980 року. Згідно із заповітом, Дам’яна Горняткевича поховали на кладовищі святого апостола Андрія Первозваного у Савт-Бавнд-Бруку, що в штаті Нью-Джерсі, поряд з близькими друзями, з якими трудився у різних ділянках науки, мистецтва і духовності.
Нині спадщина митця у різних куточках світу свідчить про його талант, працьовитість і жертовність, зосібна: картини та колекції народної творчості – Український музей Нью-Йорка, Патріарший музей у Римі при соборі святої Софії, Канадсько-українська мистецька фундація в Торонто та ін. А фантастична книгозбірня – близько 800 видань з україністики та славістики – передана бібліотеці УКУ у Львові.
Професор Горняткевич був одним зі світильників слави України і в час пам’яті, про його дарований Богом прихід у світ, нехай тих кілька слів стануть невеличким доповненням до памяті про нього.
