Мистецтво перекладу вимагає пильної уваги до оригіналу і здатності зрозуміти текст в його контексті. Для неуважного,недбалого перекладача існує небезпека вбачати у тексті те, чого там немає, і через переклад пропагувати свої власні уявлення та переконання. Давно хотів описати два таких приклади з українських перекладів літургійних текстів. Це значні перекладацькі ляпсуси, які змінюють первинний зміст тексту з точністю до навпаки, і вводять поняття, не притаманні літургійним текстам і взагалі доволі сумнівні. Тим гірше, що це літургійні тексти, які вірні вивчають практично напам’ять, і коригувати такі неправильні переклади особливо важко…
Приклади насамперед для тих, хто вважає, що нових перекладів не треба, – все і так добре.
Перший приклад – з усім відомої молитви святого Івана Золотоустого перед Причастям: «Вірую, Господи, і ісповідую…»: «… бо ворогам Твоїм тайни не повім, ані поцілунку не дам Тобі, як Юда, але як розбійник сповідаюся Тобі: пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царстві Твоїм…».
З українського тексту можна зробити висновок (і абсолютна більшість людей саме так сприймає його), що ми перед Причастям сповідаємо Богові свої гріхи, так як це зробив євангельський розбійник на хресті. Такий висновок підкріплюється двома речами: по-перше, катехитичним вченням про те, що до Причастя можуть приступати всі ті, хто не обтяжений якимсь важким смертним гріхом, і ця молитва ніби є тут саме для того, щоб людина «висповідалася» з повсякденних гріхів: по-друге, сам текст молитви виглядає покаянним (ми б’ємося в груди чи хрестимося, тричі промовляючи «пом’яни…», а відтак – «Боже, милостивий будь мені, грішному»).
Однак, якщо придивитися до тексту уважніше і замислитися над його контекстом, то відкривається декілька суперечностей: по-перше, в євангельській розповіді ми не читаємо, щоб розбійник сповідував гріхи. У тексті Євангелія йдеться про те, що один із розбійників, розп’ятих поряд з Ісусом, стає на Його захист, коли інший розбійник і юрба кпить над ним, мовляв, який же ти цар, зійди з хреста, спаси сам себе. Розбійник, якого церковне передання називає благорозумним картає іншого розбійника і каже: ми несемо кару гідну того, що накоїли, а цей чоловік не зробив нічого недостойного. І тоді звертається до самого Ісуса зі словами, які забезпечили йому вічне споминання у Церкві: «Ісусе, пом’яни мене, коли прийдеш у Царство своє!» (Лк 23:39-43). У такій поставі розбійника можна побачити упокорення, визнання вини і покаяння, однак визначальним (і головним у тексті) є власне його ісповідання Ісуса Царем.
Саме слово «ісповідання» (грецьке «омологісіс») означає насамперед прилюдне «визнання», «проголошення», а також прославу, похвалу. Вираз «ісповідати гріхи» (чи, тим паче, наше галицьке «сповідатися з гріхів») є просто похідним від цього основного значення: відкрито говорячи про свої гріхи священикові, ми їх «ісповідуємо», тобто відкрито висловлюємо, визнаємо.
Отже, головне, що зробив розбійник, – визнав Ісуса Царем, побачив у Ньому те, що в момент упокорення на хресті було аж ніяк не очевидним (радше – навпаки), і з чого насміхалися всі інші присутні. У цьому сенсі ісповідання розбійника можна прирівняти до іншого визначного євангельського ісповідання – Петрового: «Ти єси Христос (тобто Месія, Помазаник Божий), Син Бога Живого» (Мт 16:16, Мк 8:29). Це ісповідання було переломним для свідомості апостолів, які досі сприймали Ісуса як одного з пророків, як і є воно переломним у структурі Євангелія від Марка чи Матея. За своє ісповідання Петро отримав високу похвалу Ісуса: «Блаженний ти, Симоне, сину Йони, бо не плоть і кров тобі це відкрили, а Отець мій, що на небесах. І я тобі кажу: ти єси Петро-Скеля, і на цій скелі я збудую мою Церкву…» (Мт 16:17-18). Так само і розбійник отримав від Ісуса обітницю: «Амінь кажу тобі, сьогодні будеш зі мною в раю!» (Лк 23:43).
Євангельський контекст дуже виразний: момент розп’яття – це момент істини, момент суду, в якому стає зрозуміло, хто є хто. Ісуса відкинули ті, хто мав би в першу чергу Його прийняти (первосвященики, книжники, старійшини народу). Близькі учні розбіглися, залишився лише Іван (наймолодший учень), Мати і жінки, що споглядали здалеку. Однак ісповідують Його Царем (і Месією) ті, від кого найменше можна було цього чекати: розбійник на хресті, римський сотник під хрестом, а також символічно земля, що затремтіла в момент Його смерті, сонце, що потьмарилося, завіса Храму, що роздерлася навпіл. У цей момент навпіл розділився увесь світ: на тих, хто ісповідує Ісуса, і на тих, хто Його відрікається. Цікаво, що Петро, який ісповідав Ісуса Сином Божим раніше, зараз так само ревно відрікається від Нього. А його місце немовби займає розбійник. Петрові як наслідок Його визнання було дано ключі Царства (цит.), але розбійнику дароване саме Царство, в яке він увійде «ще сьогодні»… Цей поділ світу на дві частини – «за» Ісуса і «проти» Нього – в чомусь перегукується із притчею про Остаточний Суд і розділення на овець, що стоятимуть праворуч, і козлів, що стоятимуть ліворуч. Як і розбійники: благорозумний, розіп’ятий праворуч Христа, та безумний – ліворуч.
Подивимося тепер, як цей епізод використано у згаданій молитві святого Івана Золотоустого. Вся молитва побудована на біблійних образах, представлених як зразки для наслідування або як приклади, яких слід уникати:
«Вірую, Господи і ісповідую, що Ти єси Христос, Син Бога Живого» – це парафраза вже згаданого ісповідання апостола Петра. «Що прийшов у світ грішників спасти, з яких перший я» – пряме цитування слів апостола Павла з Першого послання до Тимотея, 1:15.
«Вечері Твоєї Тайної днесь, Сину Божий, мене причасником прийми» – уподібнення причасників до апостолів Христових, які причащалися на Тайній вечері. Історична, давно минула Тайна вечеря уприсутнюється в постійному «днесь» літургії і відкривається для участі вірних християн усіх часів.
«Бо ворогам Твоїм Тайну не повім» – це згадка про старозавітну і ранньохристиянську свідомість Таїнства, яке відкрите лише для втаємничених і вірних, а закрите і недоступне для нерозкаяних грішників, невіруючих, поган. Про той самий принцип «таємності» християнських обрядів нагадує нам літургійний виголос «Двері, двері, у премудрості будьмо уважні!» на початку літургійного освячення Дарів (анафори). Зміст його – зачиніть двері і пильнуйте, щоб у цей момент ніщо і ніхто не входили ні до храму, ні до святилища вашого серця.
«Ані поцілунку не дам Тобі, як Юда» – мовиться про зрадницький поцілунок Юди (Мт 26:48-49), до якого уподібнюється негідне причащання Таїнств Христових.
І тоді молитва дає нам два позитивні приклади, варті наслідування: розбійникове ісповідання Ісуса Царем і покаяння митаря, виражене словами «Боже, милостивий будь мені, грішному!».
То в чому ж полягає проблема поширеного у нас перекладу? А в тому, що він не просто хибно передає оригінал, підмінюючи значення важливого євангельського епізоду, а й губить одну дуже важливу духовну істину: наша зустріч із Христом у Святому Причасті не ґрунтується на якійсь «духовній бухгалтерії», на нашій внутрішній чистоті та готовності прийняти Причастя, на «обрахунках сумління» і сортуванні гріхів на важкі, з яких треба сповідатися перед священиком, і легкі, з яких можна «висповідатися» в молитві перед Причастям. Таке тлумачення було б глибоким нерозумінням суті духовного життя, суті зустрічі з Богом. Наша участь у Євхаристії (слово це означає «благодарення», «подяка», «прослава») – це власне ісповідання Христа Богом, Царем, Спасителем, якого ми визнаємо, до якого припадаємо, бо поза Ним немає спасіння. Покаяння і боротьба з гріхом у собі є важливою складовою цього ісповідання, але не єдиною. Можна сказати, що щире ісповідання Христа стоїть над гріхом і праведністю (яка там праведність у розбійника?).
Ісповідання Христа розбійником (і нами!) – ближче до ситуації Адама, якого Христос за руку витягає з аду на іконі «Зішестя в ад». Йдеться не про «бартерний обмін»: якщо ви будете праведні, то я дам вам спасіння (і участь у Євхаристії), а про те, що, тому що ми неправедні, ми потребуємо Христа і визнаємо-ісповідуємо, що лише Він дає спасіння. І для нас це спасіння реалізується в участі у Євхаристії – Причасті.
Приклад другий: «… а нас, після покаяння і Сповіді, прийми…»
Ще один випадок такого собі моралізаторського трактування автентичних слів літургійного тексту – уривок з молитви під час завершення Утрені у Великий піст. Насправді молитва містить поминання різних наших потреб: “Небесний Царю, віру утверди, народи усмири, світ умиротвори, місто це у мирі збережи,… а нас у покаянні та ісповіданні прийми і помилуй як Благий і Чоловіколюбець”).
Важко сказати, як перекладачі могли так перемінити простий і однозначний текст. Тут явно відіграли роль якісь їх власні уявлення про те, кого Бог може прийняти, а кого ні. Відповідно, переклад подає покаяння і Сповідь як передумову того, що людина може приступити до Бога. Можна лише здогадуватися, що такий текст видавався перекладачам особливо відповідним Великому посту – часу, коли люди масово приступають до Сповіді (часто – один раз на рік), і тому вони вирішили надати йому такого своєрідного відтінку. До того ж таке тлумачення тексту перегукується зі своєрідною легалістичною ментальністю, з її чітким поділом гріхів на «тяжкі» та «легкі», і спрощеним, плитким трактуванням динаміки людського життя. Мовляв, спочатку зроби те і те – і лише тоді зможеш приступити до Бога.
Безперечно, зустріч із Богом вимагає відкритості людини, щирості, правди, однак це зустріч нас такими, якими ми є, зустріч тут і тепер, подібно як зустріч розбійника, який був неготовим і неочищеним, але ісповідав Христа Богом.
Справжній текст молитви набагато глибший, «щедріший», аніж така легалістична «карикатура». Молитва висловлює глибокий динамізм і напругу взаємин людини з Богом. Вона просить Бога прийняти нас не після покаяння і Сповіді (Тайни Покаяння), а у покаянні (яке має бути постійним внутрішнім рухом людини) та в ісповіданні. Ми усвідомлюємо і переживаємо нашу гріховність (словами покаянного 50 псалма «гріх мій – завжди передо мною»), але набагато важливіше переживання величі Бога, радісне ісповідання цієї величі та її перемоги над злом і смертю. Ми каємося, ми ісповідуємо-прославляємо Бога у Його любові та величі і в цій реальності, з цим переконанням приступаємо до Бога з надією на спасіння.
Тарас Тимо
