Новий погляд на походження і розвиток українського християнства
(Закінчення з січневого числа)
В кінці ХVІІІ ст. польський історик Х. Ф. Фрізе надрукував працю «Історія польської Церкви від початку християнства до наших днів». В Києві оригінал праці розшукати не вдалось. В щорічнику (6, с. 37) на неї посилається історик Г. М. Філіст. Наведу цитату з його статті. «Відомий польський історик Х. Ф. Фрізе розказує про князя Олега Олеговича, котрий був запрошений в 40-х роках X ст. на князювання в Моравію. Він довгий час воював проти угорців, однак був переможений і з залишками февдальної знаті (світської і духовної) втік спочатку до Польщі, а за тим на Русь. Княгиня Ольга зробила його воєводою. Проте згадок про нього нема ні в давньоруському родоводі, ні в літопису. Лише в хазарсько-єврейській переписці зустрічається ім’я князя Хелга (Олега), який взяв хазарське місто Самкерц, а потім пішов війною на Візантію і загинув у Персії. Якщо події розгортались саме так, як пише Фрізе, то цілком можливий вплив прибувшого на Русь з Олегом Олеговичем моравського духовенства. Сам Фрізе анітрохи в цьому не вагається і пише: «Найбільш ймовірно, що початки до навернення Ольги в християнство були покладені Олегом». Сьогодні буде трудно відшукати джерела інформації Х. Ф. Фрізе. Його повідомлення вимагають перевірки ще й з тієї причини, що він був людиною зацікавленою. Фрізе був переконаним протестантом і вів боротьбу з католиками. Даючи цю інформацію, він мав на меті довести, що початки християнства в Польщі були нелатинського походження. Втім доречно відмітити, що і літописець (точніше інтереси, котрі він виражав та уособлював) також був глибоко зацікавленою особою. Дійшовша до нас версія християнізації Руси помітно скорегована на користь, на ту добу (поч. XII ст.) уже укоріненого візантійського обряду. Мабуть таки з цієї причини ми не маємо жодних правдивих повідомлень про хрещення Ольги та про ротонду.
Версія про перебування в Києві моравського князя Олега з духовенством кирило-методіївської традиції спеціяльно не досліджувалась. Вона чекає свого часу. Ротонда буде вагомим аргументом на користь повідомлення Х. Ф. Фрізе. Центричні церкви типу нашої ротонди найбільш поширені в ареалі функціонування християнства слов’янського обряду (кирило-методіївські традиції). Характерна і спільна риса ротонд ареалу — провінційність архітектурної школи (якщо взагалі правомірно говорити про школу стосовно цих споруд). Причину провінційносте нескладно пояснити. Становлення слов’янських держав щойно розпочалося. Вони не мали ні достатніх матеріяльних ресурсів, ні глибокої традиції кам’яного будівництва. Зате демократичність перших слов’янських кам’яних храмів сприяла їх інтенсивному будуванню не тільки в Моравії, а й далеко за її межами. Перші храми ротондального типу на слов’янських землях будуються в Моравії. Протягом короткого часу вони опанували Чехію та Південнну Польщу. За тим появляються на Русі. Найдавніша моравська ротонда знаходиться в Микульчицях. Найчастіше зустрічаються ротонди типу Дуцове. Дуцове — моравське місто неподалік Нітри. В Польщі центричні церкви появляються після насильного хрещення Методієм віслянського князя. В першій половині X ст. у Віслиці зводиться безапсидна ротонда з великою товщиною стін з вписаними в них напівкруглими нішами. В Перемишлі ротонда типу Дуцове також будується в першій половині X ст. В той період історії Перемишль не входив до складу Київської держави, але орієнтація на Русь уже намітилась. В 907 році білі хорвати ходили на греків у складі дружини князя Олега. Найближчою до київської за технікою будівництва та розмірами є ротонда з великопольського міста Геча. Як і у Києві, її підмурки викладені з валунів на глині, вона не має апсид. Правда, відсутні і контрфорси. Можливо, в них не було необхідности через значну ширину фундаментів. Вона складала 3 м.
Кам’яна ротонда була новинкою для киян. Це не значить, що кияни психологічно не були готові її сприйняти. Київ знаходився на пересіченні пожвавлених європейських торговельних шляхів: широтного та меридіяльного. Широтний проліг з глибин Европи через Баварію, Прагу, Краків, Перемишль. В Києві він розгалужувався на східний і південний напрямки. Наявність на німецьких землях значної кількости етнонімів, похідних від слова «Русь» (7, 1982), вказує на популярність цього торговельного шляху серед київських купців. Торговельним шляхом пересувались не тільки каравани. З Заходу на Русь йшли останні досягнення цивілізації, ним на Русь приходило християнство. Меридіональний — називався «шлях із варяг в греки». Він повністю відповідав назві. Торгівля йшла саме з варяг в греки. В зворотньому напрямку вона була кількакратно менш інтенсивною. Відповідно на середину X ст. був незначним і культурний обмін між Києвом і Константинополем. Проникнення візантійського християнства на Русь не підтверджується ні археологічно, ні документальними записами. На користь моравського християнства є свідчення і археологічні, і, що дуже важливо, в літопису.
Сумніви в значному проникненні християнства на Русь в середині X ст. з Візантії підкріплюють обставини подорожі Ольги до Царгороду. В літопису подорож датується 955 роком. Це помилка літописця. Г. Г. Літаврін обґрунтував, що Ольга ходила з посольством в Константинополь 946 року. А це найімовірніший період перебування Олега в Києві. Ольга прибула в Царгород охрещеною. Наявність в посольстві пресвітера Григорія заставляє сумніви в цьому відкинути. Офіційний Константинополь прийняв Ольгу холодно. В історичній літературі з цього приводу висунуто багато гіпотез та догадок. Правда, відсутня головна — релігійна гіпотеза. Ця важлива сторона справи вимагає окремого пояснення.
В середні віки християнство та інші світові релігії були не тільки формою свідомости і самоусвідомлення суспільства, ідеологічним та етичним самореґулятором життя, а і політичною доктриною. На ґрунті конфесійної спільности держави гуртувались в політичні союзи, військові табори. Релігія широко використовувалась в дипломатії. Для Візантії релігія стає важливим важелем політичного впливу. Візантійські ідеологи проповідують дух релігійно-духовного патріотизму. Візантія звеличується як «божественна імперія», а візантійський варіянт православ’я, як єдино вірний, непогрішний. Візантія — Боже царство, а василевс — Божий обранець. Ця, основана на релігії, теорія широко використовувалась для підпорядкування інших народів, перш за все найближчих сусідів: слов’ян. Візантійські церковні місії відвідують Хазарію, Аланію, Болгарію, Сербію, Велику Моравію. Завдяки релігійно-дипломатичній та військовій активності поступово утворюється східньо-християнська культурно-ідеологічна зона. В результаті тимчасової внутрішньої стабілізації і під впливом часткових зовнішньо-політичних успіхів відроджується ідея світового панування. Імперія знову намагається привласнити право самою визначати кордони своїх інтересів та судити стосовно істинности православ’я серед других народів.
Втрутитись військово-політично у внутрішні справи Київської Руси імперія не могла. Для цього бракувало сили. А от виказати своє невдоволення істинностю православного обряду новонаверненої княгині у Константина VІІ можливість була. Він протримав Ольгу довше установленого етикетом терміну в Суду, він три рази назвав її поганським ім’ям замість християнського Олена. Ольга прибула хоч і з варварської, але з великої держави. На ній Константин Багрянородний не мав великої можливости продемонструвати своє невдоволення. Для цієї ролі підійшов священик Григорій. Він був буквально принижений і ображений розміром грошового подарунку, котрий роздавався опісля першого прийому. Григорій був облагодіяний на рівні з челяддю. Такий збіг фактів наводить на здогад, що Візантія хотіла підкреслити своє несприйняття хрещення Ольги. Видно, вона була хрещеною в обряді, котрий від Константинополя не залежав, не був йому підпорядкований. Цим обрядом могло бути започатковане Кирилом та Методієм християнство слов’янського обряду. Отже Ольга була християнкою і не візантійського, і не латинського обряду. Можливо, що пізніша невдача місії єпископа латинського обряду Адальберта викликана цією ж таки причиною. Співпоставлення фактів і наявність на Старокиївській горі церкви, зведеної в стилі моравського культового будівництва, схиляє до думки, що священик Григорій був слов’янського обряду. Він міг бути капеляном при дружині князя Олега, з його ініціятиви могла бути побудована ротонда, він міг виконати і обряд хрещення Ольги. Традиційне протистояння латинству Григорій, видно, приніс з Моравії, де кирило-методіївська традиція вела тяжку боротьбу за виживання проти німецьких духовних февдалів. На Русі він міг очолити боротьбу проти особливо небезпечного ворога молодого київського християнства — візантійської релігійної експансії.
Викладена гіпотеза не претендує на винятковість. Можливе інше пояснення подій. Верх візьме та точка погляду, котра зуміє найбільш повно включити в себе і пояснити факти, які не піддаються розшифровці на основі відомих літописних свідчень і загальноприйнятої історичної традиції. Наприклад, в річищі офіційної історії трудно пояснити ігнорування літописцем Володимира в останні 20 років князювання. З інших джерел відомо, що за цей період він займався активною державною діяльністю. А як пояснити втечу Анатаса з військом Болеслава Хороброго, культ св. Климента на Русі, розбіжності між кліром Десятинної церкви та Софіївського собору, наявність спільних святих на Русі та в Сазавському манастирі поблизу Праги, зафіксовані в літопису елементи аріянського Символу Віри? Таких запитань можна привести значно більше.
Можна висувати багато здогадів відносно відсутности інформації про ротонду на сторінках літопису. Могло трапитись і так, що Нестор про неї уже нічого не знав, не міг зібрати будь-яких згадок. Причиною могло бути раннє руйнування ротонди. Християнство на Русі X ст. не утвердилось настільки, аби не залежати від волі і капризу чергового зверхника. Тому церква могла бути зруйнованою незабаром після смерти Ольги під час поганської реакції, розв’язаної Святославом. Інформацію про можливість цієї історичної події подає Якимівський літопис ХVІІ ст. В ньому повідомляється про поразку дружини Святослава від візантійської армії. Вина за невдачу була перекладена на воїнів християн. Ось як описуються дальші події в літописі.
«Тогда дьявол возмяте сердца вельмож нечестивих, и на чаша клеветати на христаны, сущия в воинстве, якобы сие падение вой приключилось от прогневания лжебогов их христианами. Он же (Святослав) толико рассвирепе, яко и єдиного брата своего не пощаде. Они же (крещенные воины) с радостью на мучение идяху, а веры христовы отрещися и идолам поклонитися не хотяху… Он же видя их непокорение, найпаче на презвитеры ярася, яко бы тии — священники чарованием неким людям отвращают и в вере их утверждают, посла в Киев, повеле храмы христиан разорити и сожещи, и сам вскоре поиде, хотя все христиане изгубити» (22, с. 392). На підставі літописної інформації Б. О. Рибаков висловив припущення, що розкопане в 1975 р. в будинку Трубецького поганське капище (вул. Володимирська, 3) збудоване з матеріялу зруйнованої церкви (22, с. 392). Дійсно, при розкопках капища «… ниже современного уровня пола обнаружено вырытые в материковом лесе фундаментные рвы, заполненные в древнерусское время щебнем, обломками битой плинфы и шифера, перемешанные с глиной и кусками цемянки» (12, с. 57). Будівельний матеріял для капища ближче, ніж із спаленої та зруйнованої ротонди, взяти було ніде. Найдавніший кам’яний храм Руси міг загинути не пізніше як через рік, півтора після смерти першої християнки на князівському престолі. Ольга померла 969 року. Після погрому християн Святославом була поганська реакція Володимира, було епохотворче хрещення киян і ціла низка великих подій, котрі витіснили ротонду з пам’яти. Можуть бути пояснення з іншого напрямку. Згадки про ротонду могли бути передбачливо усуненими з літопису прибічниками, взявши гору візантійської партії, яка творила і нав’язувала концепцію християнізації Руси з Півдня, з Візантії. Ця концепція стала офіційною на поч. XII ст.
Відкриття залишків християнського храму середини X ст. на Старокиївській горі вплине на історичну науку, на наше розуміння шляхів та напрямків проникнення християнства на Русь в X ст. В тім знахідка має важливе значення і для сьогодення. Релігійне життя в Україні в значній мірі проходить під знаком полеміки між православними та греко-католиками. Припинення дискусії ближчим часом не очікується. Біда не в самій дискусії. Біда в її дестабілізуючому впливі на здоров’я суспільства, на його моральне самопочуття. Полеміка і протистояння ослаблюють державу, звужують простір її підтримки. Нерідко дискусія виходить за межі прийнятних норм поведінки, провокує агресивність, створює та закріплює взаємну відчуженість. Через особливості нашої недавньої і більш ранньої історії особливо дістається греко-католикам. На них сипляться образливі, лайливі епітети. Вони звинувачуються в зраді православ’ю. Висновки після комплексного дослідження ротонди можуть зняти звинувачення з греко-католиків і навіть примирити обряди. Ротонда може регабілітувати (якщо в цьому є необхідність) греко-католиків перед історією, перед Україною, бо вона є греко-католицьким храмом. Аби таке твердження не викликало здивування та упередженої думки, потрібно хоч трохи розібратись в християнській термінології. На жаль, терміни католик, греко-католик, православний науково не визначені, тому кілька слів про те, що за ними стоїть.
Слово «православність» утворено як калька (подібність) з грецького слова «ортодоксія». Буквальний сенс значення слова «ортодоксія» — правильна думка (стосовно віри), правильне уявлення про Бога. Правильне — звучить канонічне, офіційно визнане. Офіційне визнання відбувалось на Соборах. Характеристика віри «православна» є суб’єктивною. В різних етнічно-світоглядних і географічних регіонах Євангелію розуміли та засвоювали по-різному. Наприклад, варварським народам Европи було дуже важко зрозуміти таке поняття, як триєдиність Бога. Вони багато легше засвоювали яріянську єресь. Вперше слово «ортодокси» вжив Климент Олександрійський (? — 214) у творі «Килими». Тут автор ще не виступає проти єресей, а лише наголошує на ознаках правовірної Церкви та протиставляє її єресям. На Нікейському Соборі (325 р.) у боротьбі з аріянством був зформований і прийнятий Символ Віри (віри в Триєдиного Бога). Ті християни, котрі дотримуються нікейсько-царгородського Символу Віри, — православні, інші — єретики. Отже і ті, що називають себе православними, і католики, і греко-католики в термінологічно-адекватному, в початковому значенні слова є православними. Слово «католицький» теж грецького походження. Воно характеризує другу сторону Церкви, наголошує на єдності Церкви. В перекладі значить: універсальний, загальний, вселенський. Після тривалої і виснажливої боротьби у 843 році, за допомогою Риму, у Візантії, накінець, було покінчено з іконоборською єрессю. Перемога ознаменувалась появою в церквах іконостасів, а віруючі, аби підкреслити єретичну сутність іконокластів, почали називати себе православними. На православних і неправославних поділились тільки віруючі Візантії. Віруючі латинського обряду остались православними. Але оскільки у них єресі не було, то і не було причин наголошувати на православному характері своєї віри та обряду. Візантійці, в свою чергу, не переставали бути католиками. До схизми ще було більше двохсот років. Підкреслене вживання за віруючими східнього (грецького) обряду означення «православний» термінологічно помилково, об’єктивно невиправдано. Воно вносить плутанину в душі християн і закріплює розкол Церкви. На мій погляд, канонічне християнство і вірніше, і точніше було б ідентифікувати за обрядовістю: східній (грецький або візантійський), католицький обряди та поєднуючий ці основні напрямки в християнстві — греко-католицький обряд. При такій ідентифікації легко догадатись, що історію греко-католицького християнства необхідно розпочати задовго до Берестейського Собору 1596 року. Берестейська Унія — це одне з реалізованих зусиль християн у боротьбі за єдність Церкви.
Першим паралелі між греко-католицьким християнством та християнством, започаткованим на слов’янських землях Солунськими братами, провів Іван Франко. В праці «Святий Климент у Корсуні» він пише: «Великий церковний розлом, що доконався швидко під впливом патр. Фотія і Михайла Керулярія, був смертельним ударом для тої унітарної тенденції, що бажала єдности Церкви Римської з Візантійською і якої символом була власне легенда про Климента. Слов’янські вчителі Константин і Методій з мощами Климента йдуть із Константинополя до Риму, і хоч не перестають бути православними, проте, так сказати, виходять із складу православної візантійської ієрархії… Від своїх відстали, до чужих не пристали — це відтепер буде однакова доля многих людей, що протягом століть будуть силкуватися замостити ту прірву між обома Церквами; слідами Методія піде з часом кардинал Ісидор, підуть українсько-руські уніяти аж до наших днів» (32, т. 34, с. 283).
Місія братів не була випадковістю. Це була наперед сплянована, підготовлена і реалізована релігійна акція. Місія мала на меті створення нового релігійного обряду на слов’янських землях, обряду, котрий би поєднував в собі особливості східнього християнства з католицьким характером Церкви. Не випадково ж вони добавили до візантійського обряду окремі риси латинського. Новий обряд мусів бути католицьким, мусів стати складовою частиною єдиної Церкви. На шляху до реалізації мети братів не могла зупинити навіть така складна перешкода як відсутність у слов’ян унормованого письма. Наївно думати, що Константин і Методій прийшли до слов’ян, щоб принести їм «письмена». Місія була спочатку релігійною, а потім просвітницькою. Суспільство тієї доби було глибоко віруючим, і церковні негаразди помітно позначались на його здоров’ї. Брати, як служителі культу, особливо гостро реагували на біди в Церкві. їх становлення, формування світогляду та громадські позиції приходиться на роки завершення боротьби з іконоборською єрессю. Єресь не набрала таких маштабів, не будь прямого втручання світської влади (імператорів) у церковні справи. Це твердження справедливе і для більш ранніх єресей: аріянства, несторіянства, монофізитства. У 857 році патріярхом було призначено світську особу — Фотія. Константин був незадоволений цим актом, нащо вказує таке непряме свідчення, як відсутність між ними переписки та ознак співробітництва. Василевси не тільки підпорядковували Церкву власній волі, використовували для вирішення суто світських питань, а і часто загрожували чистоті Віри. У боротьбі за єдність Церкви, за чистоту Віри брати пішли власним шляхом. Шлях пройшов через слов’янські землі і закінчився створенням нового обряду. Новий обряд вони урочисто передали до рук папи римського Адріяна II. Слов’яни попутно отримали «письмена». Слов’янське письмо стало ідентифікуючою характерною рисою, основою нового обряду.
Існує достатньо підстав, аби схилитись до думки, що брати намагались створити такий обряд, котрий не викликав би відчуження, несприйняття ні у греків, ні у латинян. До такої думки можна прийти, уважно розглянувши славнозвісні «Київські листки» (14). Кирило та Методій не обмежувались, не замикались в грецькому обряді. В літургію нового обряду вони сміло вводили латинські елементи. За сучасною термінологією новостворений обряд ми назвали б греко-католицьким. Це був обряд у християнстві, в якому східня літургія уживалась з ієрархічним підпорядкуванням Риму. В такий спосіб зберігався дух євангельського вчення стосовно єдности Церкви і дотримувалась ієрархічність будови церковної структури. В науці нове християнство отримало назву кирило-методієвської традиції або християнства слов’янського обряду.
Греко-католицьке християнство Кирила і Методія в тій чи іншій формі проіснувало майже 300 років. Воно охоплювало територію Моравії, Чехії, Угорщини, Польщі, Хорватії, Київської Руси. Насьогодні накопичилось досить матеріяльних даних для обґрунтування тези про те, що на основі нового релігійного обряду утворився тип слов’янської культури: греко-католицька цивілізація. Найбільш характерною ознакою слов’янської греко-католицької культури є центрична культова споруда — ротонда. Залишки однієї з них розкопані на Старокиївській горі. Моравська ротонда в центрі давнього Києва — незаперечне свідчення переважного західнього впливу на християнізацію Руси в X ст. Київське християнство було західнього походження. Ольга прийняла хрещення від греко-католицького священика Григорія, котрий, найбільш ймовірно, прибув до Києва у складі дружини князя Олега. Мабуть, цим і пояснюється той глибокий слід в культурі Київської Руси, що його залишила Моравія. Моравія загинула на поч. X ст. Її місце зайняла авторитетна Чеська держава, але пам’ять про Моравію продовжувала жити в серцях та душах киян. Руські літописці пам’ятають, що письмо прийшло з Моравії. Моравію пам’ятає автор «Слова»: «Тут Німці і Венедиці, тут Греки і Морава співають славу Святославу». Майже через 200 років після загибелі Моравії Чехія не змогла витіснити її образ з пам’яти киян.
Бібліографія
- Археологические открытия, К., 1985
- Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья, К., 1982
- Ю. С. Асеев. Архитектура древнего Києва. К., 1982
- Византия. Средиземноморье. Словянский мир., М., 1991
- Византийский временник. № 48, 49, 52
- Вопросы научного атеизма, выпуск 37. М., 1988
- Древнейшие государства на территории СССР. М., 1982, 1987
- История и культура народов Средней Азии. М., 1976
- В. А. Истрин. 4100 лет словянской азбуки. М., 1988
- Камєнная лєтопись армянского народа. Ереван, 1985
- М. К. Каргер. Древний Киев, т. 2. М., 1961
- С. Р. Килиевич. Детинец Києва IX — первой половины XIII в. К., 1982
- Культура Византии IV — первой половины VІІ в. М., 1984
- Культура Византии VII — XII в. М., 1989
- А. В. Кузнецов. Тектоника и конструкция центрических зданий.
- В. В. Німчук. Київські глаголічні листки. К., 1983
- Маяцкое городище. М., 1982
- Новое в архєологии Києва. К., 1982
- Повість врєм’яних літ. К., 1991
- П. А. Раппопорт. Зодчество древней Руси. Лен., 1984
- Б. А. Рыбаков. Из истории культуры Древней Руси. М., 1984
- Б. А. Рыбаков. Києвская Русь и русские княжества X – XII в. М., 1987
- Б. А. Рыбаков. Язычество Древней Руси. М., 1987
- Сказание о начале словянской письменности. М., 1981
- Славяне и Русь. К., 1990
- Славяне и скандинавы. М., 1986
- Славянские древности. К., 1980
- Смоленск и Гнездово. М., 1991
- Стародавній Київ. К., 1985
- Укрепления Таврии X — ХV вв. К., 1991
- Южная Русь и Византия. К., 1991
- І. Франко. Том 34. К., 1981
- Зигмунд Свеховский. Романское искусство в Польше. В., 1982
- История на Бьлгария, т. 2. С. 1981
- Vel’ka Morava, Bratislava, 1979
- Dobrzynski. Obrzadek slovianski w dawnej Polsce. W., 1989
- Sla’me. Stredni Cechy v ranem Stredoveku. J., 1988
