Редакція журнала «Патріярхат» одержала від о. Івана Гриньоха два документи про смерть Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який помер 1 листопада 1944 р. Дві версії про цю саму ж смерть Слуги Божого Андрея виявились різними. Спершу друкуємо першу версію, що була надрукована в українському тижневику «Християнський Голос», що з’являється у Мюнхені, за 13 грудня 1992 p., Ч. 50, автором якої є о. д-р Йосиф Кладочний, який живе у Львові. Статтю у «Християнському Голосі» надруковано під заголовком «Останні дні життя Великого Митрополита», до речі, це с фрагмент із спогадів о. Й. Кладочного.
Друга версія також взята із спогадів, які ще не с опубліковані, що їх автором с св.п. Патріярх Йосиф Сліпий. Літом 1966 року ці спогади Патріярх Йосиф подиктував о. Іванові Хомі. Текст спогадів стор. 101-104 подасться без редакційних і мовних змін.
Редакція
«Християнський Голос», 13 грудня 1992 р.
Прощаюся з вами…
Останні дні життя Великого Митрополита
Щороку 13 грудня (30 листопада за старим календарем), як святкуємо празник св. Апостола Андрія Первозваного, також пошановуємо пам’ять Митрополита Андрея Шептицького. Нинішнього року подаємо замітку про останні дні життя Митрополита; уривки із спогадів, які залишив очевидець о. д-р Йосиф Кладочний.
* * *
Вже у вересні 1944 р. стан здоров’я Митрополита став чимраз більше погіршуватися. Митрополит вдень ще міг сидіти на фотелі, але сам вже не міг правити Служби Божої, бо вже і друга рука стала нечинною. Тому Митрополит зарядив, щоб я правив Службу Божу в Митрополичій каплиці в палаті о год. 7-ій, а Митрополит був присутній. Коли ж я кінчав відправляти, починав правити сам Митрополит, а я стояв поруч і допомагав йому при Службі Божій. Це було конечно, бо руками вже не володів вповні.
Всі, що мешкали в палаті,— отже передовсім о. Архимандрит Климентій Шептицький (брат Митрополита) та інші, були переконані, що це хвилеві недомагання, які скоро минуть, тим більше, що стан Митрополита часто погіршувався, нераз аж до втрати свідомости, а через кілька днів свідомість поверталася, і Митрополит ставав здоровішим та краще почував себе.
Всі свої недуги переносив Митрополит спокійно, хоч деякі з них завдавали йому великі болі…
Від початку жовтня 1944 р. стан здоров’я Митрополита ставав чимраз гірший. Правда, Владика Андрей мав ще трохи надії, що виздоровіє, і так само думав о. Архимандрит Климентій. Надія ця мала своє джерело також і в тому, що Митрополит працював над життєписом Йосифа Велямина Рутського, і більша частина праці була вже написана. Отже, Митрополит надіявся на те, що Митрополит Рутський виєднає йому в Господа Бога здоров’я довше ще життя, щоб працю успішно закінчити. Ще більше надіявся на надприродній рятунок о. Климентій. На жаль, так не сталося.
Хвороба прогресувала, і з ліжка вже не було сили встати. Митрополит відчув, що його кінець приближається, і тому зарядив, щоб уділено йому Тайну Єлеопомазання, яку звичайно уділяється усім віруючим у важкій хворобі. Цю Тайну уділили хворому Митрополитові троє священиків: брат Митрополита о. Климентій, о. д-р Йосиф Кладочний та о. Іван Котів…
Ранком кожного дня, десь від кінця вересня та цілий жовтень, я, після Служби Божої, заносив Св. Причастя до спальні та подавав його хворому Митрополитові…
Було видно, що дні життя Митрополита почислені. Те саме говорив і лікар, д-р Василь Кархут, який в той час мешкав, укриваючись, в палаті, та лікував, як міг, Митрополита. До того часу сталим лікарем Владики Андрея був знаний вчений, лікар д-р Маріян Панчишин…
Тому то о. Архимандрит Климентій Шептицький зарядив, щоб ми, які мешкаємо в палаті, по черзі наглядали за хворим вночі… Склалося так, що моя черга біля Митрополита випала вночі 31 жовтня на 1 листопада 1944 року. О пів до десятої ввечері я ввійшов до кімнати хворого. Митрополит лежав на довгому, відповідно до його росту, ліжку та важко віддихав. Очі мав закриті. Я думав, що Митрополит спить або дрімає…
Не минуло багато часу, як Митрополит сказав (по-французькому): «Мій Дорогий Боже» та почав молитися… далі церковно-слов’янською мовою. Опісля правою рукою почав пересувати по ковдрі — так, якби чогось шукав. Відтак взяв мене за праву руку, трохи притягнув її до себе і дуже сильно стиснув та дрожачим голосом виразно і голосно сказав: «Я вмираю».
А мене огорнув великий жаль, якийсь свого роду параліч душі та страх: що буде з нашою Церквою, з нами всіма, коли вмре, здавалося, безсмертний Митрополит, така геніяльна людина, яка одна все знала і вміла знайти найкращий вихід зі всіх, навіть | найгірших, ситуацій; людина, яка мала беззастережно найбільший авторитет серед усіх нас та все могла врятувати нашу Церкву і народ від заглади.
Я поцілував руку Митрополита і подумав: «Не може бути, щоб Митрополит помер зараз, коли має ще таку силу в руці!». Але, на всякий випадок, я натиснув електричний дзвінок, провід якого вів до кімнати о. Архимандрита Климентія.
За хвилину увійшов о. Архимандрит, о. Грицай, о. Котів, д-р Кархут, брат Атаназій та Гавриляк — прислужник Митрополита. Запанувала повна тиша. Митрополит лежав спокійно, зі заплющеними очима та віддихав не так тяжко, як перед тим.
Далі він почав молитися, відкрив очі та почав до нас усіх говорити: «Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але ви держіться, не відступайте від віри, від Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на вашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величніша від давньої та буде обнімати цілий наш нарід. Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу; тільки треба молитися, щоб Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим бідним, замученим народом, який стільки витерпів, і щоб ця опіка тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте стійкі і сильні у вірі, витривалі і ревні в служінні Господу Богу! І більше мойого голосу не почуєте — аж на Страшному суді!»
Після тих слів Митрополит замовк. І хоч жив ще до години 1.30 вполудне — 1 листопада 1944 p., не промовив вже більше ані одного слова.
«Християнський Голос», 13 грудня 1992 р.
Прощаюся з вами…
Спогади Патріярха Йосифа
«… З великим жахом і страхом побоювались всі другого приходу більшовиків… Коло сойму зібралося багато народу і війська. Офіцери зачали розмовляти з людьми і успокоювати їх, а один з високих старшин, мабуть генерал чи якийсь командант, сказав: «То страшне, як можна було за короткий час так зразити собі ціле населення». Почувши це, я бачив у тім добрий знак, що вони бодай здають собі справу зі своїх попередніх великих похибок.
По більшовицькому звичаю уповноважений викликав Митрополита, а що він не міг іти, то пішов я, і він почав гостро розпитувати, а я так само йому відповідати. Передусім дуже негодував він на Паньківського. Вони знали докладно, що діялося у Львові, бо полишали багато своїх розвідчиків, від найвищих урядників до рядовиків.
Таким був, наприклад, ректор університету з польським іменем. Він ходив часто до Митрополита, давав різні ради і вияснення, а пізніше те все перекручував і на процесі виступав проти мене і проти Митрополита, обвиняючи нас про якийсь шпіонаж, не знаю, в чию користь. Митрополит навіть поручав його до губернаторату, бо він не мав, з чого утримуватися.
Опісля уповноважений пішов сам до Митрополита і був також у мене та говорив уже зовсім іншим тоном, навіть приязно, якби нічого не було. Він звернувся до Митрополита, щоб дав якусь заяву чи повитання, і Митрополит зробив це на Сесії Собору в св. Юрі, називаючи їх прихід «весною», що вони прийшли і розмовляють прихильно та ввічливо і що «ми бачимо в них братів», і в тому тоні говорив дальше. На Соборі він не був, але привіт взяв опісля для уряду, і як говорено, уряд не був вдоволений з цього привіту, хоч я сказав на Соборі Митрополитові, що може було забагато, одначе показується, що ні.
Коли приїхав уже обласний, то я пішов до нього, здається, з о. Чорняком, щоб більшовики не займали Духовної Семінарії. На це сказав він мені, що всі віроісповідання стараються про признання з боку держави, і те саме повинна зробити наша Церква, щоб мати забезпечене існування і в тій цілі треба вислати делегацію до Москви. Я, вернувши, переповів це Митрополитові, і він скоро згодився, скликав ще на нараду єп. Будку і єп. Чарнецького. Після того став він думати, кого вислати. Не хотів висилати мене, о. Климентій відказувався і радив о. Костельника, о. Котіва і о. Будзінського. Тим часом стан здоров’я Митрополита погіршувався, пухлина ніг підносилася щораз вище, а лічив його тоді д-р Кархут. Саме той згадуваний уповноважений, будучи раз в мене, радив закликати радянських лікарів на консіліюм, щоб я пізніше не мав жодних закидів. Я не думав скликати консіліюм радянських лікарів, бо боявся, але сказав о. Климентієві, що добре було би скликати консіліюм. І ми рішилися на д-ра Чарнецького, серцевого спеціяліста, що мешкав на вулиці Оссолінських, д-ра Кархута і ще одного поляка. Консіліюм ствердив поважний стан, і о. Климентій дав вранці Митрополитові Маслосвятіє. Коли стан був уже грізний, я видав до львівських церков зарядження про молитви за недужого. Я заходив до о. Климентія і до д-ра Кархута. Був я і в Митрополита, і він прийняв мене дуже чемно. Другий раз я був також, але він вже не був зовсім притомний, все ж таки я не припускав, що його кінець наближається так скоро. Деякі відомості приносив ще о. Ковальський, о. Куницький і сказав, що побоюються вже кінця. Я все ще був доброї думки. 1 листопада 1944 р. я був десь вийшов, а між 3 і 4 год. пополудні прийшов до мене о. Климентій, щоб я прийшов до тіла митр. Андрея. Ми прийшли обидва до спальні, я помолився, і о. Климентій сказав, щоб я перебрав владу. Пригадую собі, як слуга повторив слова Покійного: «Яка марна смерть на ліжку, я собі іншої бажав. Яке щастя, що Господь прощає гріхи».
Про смерть Митрополита я повідомив генерала міста і посадника. Треба було зарядити похорони. Тіло вбрав брат студит Атаназій, і його зложено до провізоричної труни в митрополичій молитовниці, і опісля я відправив Панахиду, а по Панахиді тіло перенесено до катедри і виставлено його на останнє прощання. Прийшов і згаданий уповноважений, якого звали міністром, з кондоленціями, і коли ми стояли у вікні митрополичої почекальні і дивилися на довгий ряд вірних, які йшли до катедри, в’їхало на них більшовицьке вантажне авто. Йому стало неприємно, і тоді він сказав: «То наше хамство нам більше шкодить, ніж американська чи інша розвідка». Тіло лежало в катедрі цілий тиждень, а на неділю я з капітулою рішив похорони. За той час могли довідатися і на провінції і приїхати, хто міг. В суботу чи п’ятницю прийшов знову уповноважений і заявив, що правительство рішило не брати участи в похоронах, тому що Покійний не був прихильний до більшовиків, але він сам приватно візьме участь в похоронах як приватна особа. Отець Котів старався десь про катафальок, але в неділю, коли я правив заупокійну Службу Божу, приступив до мене котрийсь із священиків і сказав, що не хочуть дати катафальку, бо я зарядив похоронний похід через місто з поворотом назад до св. Юра. Впродовж тижня Студити зробили металеву трумну, і до неї переложено тіло. Отець Климентій дуже боявся і прохав не нести тіла з домовиною через місто, бо можуть його зневажити, але я не уступив і сказав, що тіло понесуть священики. В Службі Божій брали участь перемишльський єпископ Йосафат Коциловський і його помічник єп. Григорій Лакота з двома крилошанами. Мали вони деякі труднощі з приїздом, бо Перемишль був вже тоді по польськім боці. Архиєп. Базяк відправив «Реквієм», але не пішов в поході. Латинську Службу Божу правив і архиєп. Твардовскі, який опісля дістав запалення легенів і помер. Тоді я відправив рівнож в польській катедрі заупокійну Службу Божу і відчитав Євангеліє при винесенні тіла, але в поході я не брав участи тому, що архиєп. Базяк обмежився тільки до Панахиди в церкві. Від вірмен правив мітрат Каєтанович. Очевидно були ще єп. Будка і єп. Чарнецький, а зі Станиславова не було нікого.
З проповідниці перед входом до катедри я виголосив прощальне слово, за яке мені о. Климентій опісля дуже дякував, кажучи, що «це була спеціяльна харизма». Похід був величавий з св. Юра до сойму, на Вали, на Коперника і попри техніку назад до катедри. Домовину несли священики, на зміну. Бачив я, що з боку йшов уповноважений, а перед ним ішло кільканадцять більшовицьких бійців, мабуть щоб перешкодити якомусь нападові. Похід розвинувся гарно, все йшло в найкращому порядку. Час-до-часу приступали до мене священики, і я видавав відповідні зарядження. Похід вернувся до св. Юра, і домовину зложено в крипт, побіч домовини кард. Сильвестра Сембратовича. Після обіду-тризни відправив Панахиду при столі єп. Й. Коциловський. Єп. Лакота радив мені, щоб чимскоріше старатись про паліюм. Після того вони вернулися назад до Перемишля.
На другий день прийшов уповноважений, гратулював мені, що похід відбувся зразково і видно було організаційний сенс Церкви. «Забудьте те, що було», — казав він до мене. Я зробив візиту обласному і йому. Вони навіть тоді вбралися по-святочному, що в них було рідко. Про смерть і похорон Митр. Андрея я написав письмо до Східньої Конгрегації і вислав поштою, але не знаю, чи дійшло воно. Пізніше казав о. канцлер Галянт, що генерал, глядячи на похоронний похід, говорив: «Але ж накидали на того молодого митрополита хрестів, як він їх донесе», бо ішов я в митрополичому поліставроні…».
* * *
Свої хрести мужньо й терпеливо ніс св.п. Патріярх Йосиф… Один із тих хрестів, це обвинувачування, про яке Покійний говорить на 116-ій ст. своїх Споминів: «КҐБ ширило між народом наклепи, що я отруїв покійного Митрополита». В архівах НКВД і КҐБ з певністю переховуються матеріяли, які стосуються двох Глав Української Католицької Церкви. А, може, й десь живуть ще слідчі і судді, яких поіменно називає покійний Патріярх, як напр. Горюн, начальник КҐБ у Львові, слідчий Крикун, який немилосердно знущався над Покійним, слідчий Защитін і т.д. і т.д.
Коментарі до обох варіянтів про смерть Сл. Б. Андрея залишаю покищо уважним читачам. Стверджую тільки, що ближчі обставини смерти Сл. Б. Андрея і далі окутані дивною таємничістю.
