Його Святості Іванові-Павлові II, Папі Римському Його Блаженству Верховному Архиєпископу і Кардиналу Мирославу-Івану Любачівському Його Високості Президенту України Панові Леонідові Кравчуку від закарпатських греко-католицьких священиків і студентів Закарпатської Греко-католицької Духовної Академії.
Прочитавши опубліковане в пресі «Прес-комюніке Єпископів Мукачівської Епархії» про зустріч згаданих єпископів з Його Ексцеленцією Апостольським Нунцієм в Україні Монсеньйором Архиєпископом Антоніо Франко, ми звернули увагу на важні зауваження Апостольського Нунція.
Апостольський Нунцій сповістив про «великий біль Святішого Отця, який дуже зажурений ситуацією, а також напруженістю між вірними Мукачівської Епархії».
На ці слова ми з повною свідомістю заявляємо перед Богом і перед світом, що в Мукачівській Епархії до цього часу між вірними не було і немає такої ситуації і такого напруження, які могли би спричинити Святішому Отцю біль і зажуреність. Ці почуття Святішого Отця могла визвати тільки фальшива інформація з боку авторитетних представників Мукачівської Епархії, а також з боку авторитетних представників, які підтримували і допомагали просуванню такої фальшивої інформації. Наприклад єпископ сусідньої угорської греко-католицької епархії перекладав на італійську мову таку інформацію. Про це свідчить штамп його епархії на копії ним перекладеного тексту, яка мається на руках.
У цій кампанії фальшивої інформації звалюються всякі гріхи, в тому числі й напруження ситуації, на священиків, а зокрема на єпископа Маргітича, які виступають за церковну єдність закарпатських греко-католиків з усіма греко-католиками, що живуть в інших областях України, з якими вони є одна віра, одна Церква й один народ в єдиній Українській Державі.
За цю церковну й народню єдність ми виступаємо по велінню Божих Заповідей: головної Божої Заповіді любови та 4-ої Божої Заповіді. Фальшиву інформацію не можемо підтримувати, бо це було б порушеням 8-ої Божої Заповіді: «Не будь свідком фальшивим проти ближнього свого». Немає такої сили в світі, яка могла б нас примусити на порушення Божих Заповідей.
Фальшивій інформації може хтось і повірити, бо всяка неправда старається мати вид правди. Чим більше авторитетна людина говорить неправду, тим більше хочеться вірити, що це правда.
На руках маємо документи фальшивої інформації, яка посилалась в Рим і яка розповсюджується між вірними на Закарпатті. В розмові з Його Ексцеленцією Апостольським Нунцієм було домовлено, що кожна сторона не буде допускатись дальших наклепів і роздування ворожнечі. Однак, прихильники церковної автономії дальше продовжують таке неподобство. До цього часу немає жодного доказу, що прихильники церковної єдности таке щось проводили. Ми не вважали і не хочемо вважати ворогами тих греко-католиків, які не бажають мати церковної єдности з греко-католиками інших областей України. Ми вважаємо і хочемо їх вважати своїми братами по вірі. Ми залишаємо за ними повне право бути їм такими, якими вони бути хочуть. Але вони за нами такої рівноправности не признають. За наш святий порив до церковної єдности вони ставляться до нас вороже. Щоб розбудити ненависть до наших братів греко-католиків інших областей України, вони не вгамувались кидати наклепи навіть на Синод єпископів Української Греко-католицької Церкви, найбільшої на світі Католицької Церкви Східнього Обряду, що ніби Синод у Львові в травні цього року заборонив молитися на Рожанець (Вервицю) та ніби й інші заборони, як також ніби той самий Синод ні з цього, ні з того запровадив «православний російський обряд», коли в дійсності Синод нічого не забороняв, а навпаки затвердив усі дотеперішні, в тому числі й місцеві, обрядові практики, не запроваджував жодного якогось нового обряду, бо для Греко-католицької Церкви України зістається незмінним візантійсько-український обряд. Ці всі наклепи пролунали не тільки в повітрі, бо на це маємо письмові конкретні докази.
Але наклепами на Синод, на Церкву не закінчується ворожа діяльність проти церковної єдности. На з’їзді закарпатських прихильників греко-католицької церковної єдности, що відбувся у Мукачеві 1 серпня 1992 року, ясно показалося — хто є хто. Напередодні з’їзду була піднята на ноги — цілком певно, що не з свого особистого поштовху — вся обласна й місцева адміністрація, щоб перешкодити віруючим у вільній Україні вільно зійтися разом у такій благородній невинній справі, як справа церковної єдности. Однак, ця адміністрація не зробила нічого, бо треба було признати законне право віруючих. При тім не була бездіяльною й епархіяльна адміністрація. В пресі заздалегідь безпідставно було опубліковано, що з’їзд треба вважати незаконним. Хоч на з’їзд були запрошені тільки прихильники церковної єдности, все ж була проведена жвава агітація по цілому Закарпаттю, щоб на з’їзд прибуло більше противників, як прихильників. Однак, не дивлячись на дощову погоду і транспортні труднощі, прихильників прибуло 384 особи, а противників ледве 37 непрошених осіб, які прийшли перешкодити переведенню з’їзду. Але історичний з’їзд досягнув своєї мети. Всі присутні прихильники церковної єдности проголосували і підписалися за церковну єдність закарпатських греко-католиків з греко-католиками інших областей України. Вони до кінця показалися взірцево гідно і спокійно. Це підтвердив і начальник Дому Офіцерів, де проводився з’їзд. При тім група непрошених противників показалась так, що людині взагалі ледве можна би показатись гірше. На боці цієї групи активно стояли двоє представників епархіяльної адміністрації: так звана жіноча керівниця єпархії і редактор епархіяльного журналу. Жіноча керівниця відозвалась з погрозою до семінаристів, які на з’їзді виступили за церковну єдність. Редактор в газеті «Новини Закарпаття» досить точно описує нехристиянську і нелюдську поведінку поборників церковної автономії, точно фіксує їхні викрики, які вони викрикували на прихильників церковної єдности, які виступали, а саме: «Юда, іскаріот, зрадник». Ці викрики може кожний провірити, бо християнин-редактор написав їх. у газету без всякого осудження. Рівночасно кожна розсудлива людина може собі поставити питання, чи можна іменувати таких людей християнами, які спосібні так обзивати не будь-кого, а таки своїх братів-християн, які виступають за святу справу церковної єдности, бо за неї молився сам Ісус Христос. Та це християнин-редактор.
Але в мукачівських Підгорянах вже в слідуючу неділю віком старший церковний служитель з церковного амвону публічно похвалив своїх друзів-крикунів. Він ще говорив й інші небилиці, які звик і повторювати. Від того часу при кожнім його говорінню частина людей виходить з церкви і більше не повертається. Цю людину з її фальшивками вже знають і за океаном з того, що він сам написав. Говорити явно публічно неправду і явно публічно похвалювати явну публічну нехристиянську поведінку треба вважати явним публічним гріхом. Доки з такого явного публічного гріха явно публічно не покаятися, то він, як тяжкий гріх, кількісно збільшується з кожним прийняттям або вислуженням Святих Тайн.
Ми звернули увагу зокрема на церковного служителя, який вважає себе правою рукою Епархіяльного Управління. Він як сільський церковний служитель якось стався викладачем Духовної Семінарії. Однак йому не вистачало розписувати наклепи на прихильників церковної єдности. Не до смаку попався йому одинокий в єпархії доктор теології о. Ортутаі Елемир, який ще в закарпатських катакомбах успішно приготовляв покликаних до священичого сану і якого авторитет письмово признав і сам Первоієрарх і Кардинал Любачівський Мирослав-Іван. Він спричинився до того, щоб одинокий доктор теології не викладав у Духовній Семінарії, з чим спокійно погодилося й Епархіяльне Управління. Епархіяльна автономія й дуже підходить, щоб було можна безконтрольно проводити такі неподобства. Але за такі поступовання повинен хтось і перед Богом відповідати. Семінаристи перші відчули все це як духовну трагедію. Деякі з них виступили з Духовної Семінарії. Двадцятеро з 23 відразу підписались за церковну єдність і рішили шукати духовну семінарію з Христовим духом.
Апостольська Столиця про ці всі справи повинна знати точну правду замість дотеперішньої і теперішньої дезінформації. Все те, що тут приводиться, всі ми, що тут підписані, підтверджуємо і документально і під присягою перед Богом. Ми переконані, що Апостольська Столиця має можливість встановити, хто присягає правдиво, а хто фальшиво.
Ми знаємо, що тайні хиби явно розголошувати не можна кому попало, а тільки тому, кому з важної причини належиться. Інакше це було б гріхом обмовлення. Але ця картина і ці факти, які ми приводимо, є аж дуже явні. І віруючі не всі ясно усвідомлюють собі, що в Царстві Божому на землі, тобто в Христовій Церкві, з пшеницею разом повинен рости й кукіль аж до жнив, тобто до Божого Суду. На вид таких явних справ віруючі бувають стривожені і стурбовані ба навіть і легко можуть соблазнятися. Людям потрібно сказати, щоб вони не соблазнялись, як не соблазнялись вірні учні Христові, коли злі люди Спасителя обзивали Велзевулом і нерозумним. Прикметою добрих людей, правдивих християн є те, що вони за правду не сердяться, як і не сердився Первопрестольний Апостол Петро, коли Апостол Павло казав і писав йому правду.
Тому люди чекають пояснення і заспокоєння, щоб у важній справі хтось до них поважно поговорив. Апостольський Нунцій міг про те переконатись вже першого дня після свого прибуття на Закарпаття. Тому ми в прикрій відповідальності відчуваємо, що і від нас чекають вірні відповідного слова. Ми не можемо мовчати, бо наша мовчанка була б згодою і підтвердженням неправди. Крім того, на публічні наклепи ми маємо право реагувати, а в даному випадку і повинність захищати святу справу церковної єдности, як також маємо право і повинність захищати свою честь. Тому ми свідомо маємо спокійну совість, коли на нас сипляться різні погрози за наше справедливе говорення.
У противників церковної єдности слідуюча логіка: хто виступає за церковну єдність, той виступає й проти Ординарія, бо Ординарій виступає проти такої єдности. Отже тут ясно видно, що така логіка не на місці. Все ж нам і всім свідомим поборникам святої справи церковної єдности погрожується санкцією 1373 канону Кодексів канонів для Західніх Церков. Цю погрозу повторив і епархіяльний редактор у. згаданій газеті. Але не згадав редактор ті канони, які відносяться до тих, що говорять і пишуть неправду і посилають навіть до Риму. Однак, закарпатські юристи встановили, що говорення і писання, розраховане на загальний обман, підлягає 66-ій статті Кримінального Кодексу з санкцією до 5 років ув’язнення.
Приписи Ординарія в рамках Божих і церковних законів ми все були, є і готові виконувати в дусі пошани і послуху для утвердження віри і для спасіння душ. Однак, багато вірників уже настільки обурені, що їм не завжди вдається висловити своє обурення у відповідній формі. Однак, ми з повним переконанням можемо твердити, що загал віруючих греко-католиків і всіх людей не тільки на Закарпатті, але й у всій Україні цілком далекий від такої ситуації, яка могла б грозити вибухом.
Хоч наслідком більшовицько-імперіялістичної системи Україна сьогодні переживає величезну економічну кризу, у багатьох людей витворилась рабська психологія і спотворена, покалічена духовність, однак люди в Україні працюють спокійно і свідомо беруть участь у будівництві кращого свого життя. Є люди старої системи, які всіми силами стараються перешкоджати в цьому благородному пориві, але до якогось вибуху не спроможуться, видячи масове дружнє стремління народу України до мирної праці. Тим більше на Закарпатті про якийсь вибух не може бути й мови. Про вибух можуть говорити тільки люди, які дійсно того бажали б, або балачками про вибух хочуть здобути когось для своєї вигоди.
Тому ми дуже жаліємо, що до Святішого Отця в Рим дійшла така інформація, яка не відповідає дійсності.
Цією заявою ми бажаємо звернути ласкаву увагу нашого духовного Батька — Святішого Отця і ласкаву увагу нашого Президента нашої вільної України на таку дійсність, що рух за святу справу церковної єдности закарпатських греко-католиків з греко-католиками інших областей України — є загально масовим рухом. Вже сьогодні маємо на 82 діючі церкви протоколи 63 церковних громад, які одностайно на своїх загальних зборах підтвердили святу церковну єдність. Кількість таких протоколів з дня на день побільшується. Всі вони признають юрисдикцію Верховного Архиєпископа Львова. Ми впевнені, що правдивість цих протоколів мають можливість перевірити як Апостольський Вікарій, так і запрошений Візітатор.
Так ми і більшість закарпатських церковних громад визнають юрисдикцію Верховного Архиєпископа Львова. До цього часу ми думали, що наш Верховний Архиєпископ з патріяршими правами є Верховним Архиєпископом для греко-католиків всієї України, а також для тих греко-католиків у цілім світі, які признають його юрисдикцію. На жаль, останнім часом в Україні поширюється, на радість ворогам України, така розмова, що наш Верховний Архиєпископ не є Верховним Архиєпископом України, а тільки Львова, що він є Первоієрархом Львівської Архиепархії і Митрополитом тільки колишньої Галицької Митрополії. Можливо комусь до вподоби така пропаганда, але вона не до вподоби всім греко-католикам візантійсько-українського обряду в цілому світі, яких поза Україною майже не менше як в Україні, які, будучи членами Греко-католицької Церкви, зберегли не тільки свою католицьку віру в своїм обряді, але далеко від рідної землі між чужими людьми зберегли свою мову і народність і в церковній єдності бачать своє щасливе майбутнє.
Рівночасно така пропаганда, підтримувана і церковними представниками, руйнує престиж не тільки Помісної Греко-католицької Церкви, але і всієї Вселенської Христової Церкви. Тому ми з нашими громадами ще ревніше хочемо признавати юрисдикцію нашого Верховного Архиєпископа і Кардинала як запоруку нашого Києво-Галицького Патріярхату, за встановлення якого одноголосно проголосував останній Синод єпископів нашої Церкви, як запоруку міжконфесійної рівноваги в користь Богом благословенного Екуменічного Руху. Ми впевнені, що й історія не замовчить про цю важну справу. На жаль, свята церковна єдність не є аж так святою між деякими людьми, які інакше й Богу моляться.
Це все заохочує виступати проти церковної єдности і групу закарпатських її противників. Однак ні подібна пропаганда, ні наклепи і погрози з їхнього боку не помогли їм потягнути за собою загал віруючих. Наприклад, у Волівецькому районі є більше реєстрованих церковних громад, але в районі немає ні одного священика, хоч вже на протязі півроку була можливість висвятити декілька священиків. Члени цих громад дослівно сказали так: «Коли в наш район приїде священик, тоді ми сходимося з цілого району. Але останнім часом той священик, якого ми дотепер кликали, нам погрозив, що він до нас більше не прийде, якщо ми тягнемо за Львовом. Тому ми найняли таксі і в неділю, 23 серпня, привезли священика з Ужгороду, з четвертого району, який хотів до нас прибути. В Ужгороді знайомі нам говорили, що тому священикові, який відмовився до нас іти, пообіцяно авто. Але ми будемо просити священика, який буде хотіти до нас іти, послужити, щоб хворі не вмирали без сповіді, щоб діти не вмирали нехрещеними, щоб молоді не жили невінчані тощо. На це маємо право, бо в нас немає священика». Ось так говорили свідомі, витримані вірники.
Під час недавнього голосування в Хустському районі виявився фарс голосування більшовицького типу і під оправданий сумнів попало і голосування обласного референдуму. Наслідком того політична автономія заскрипіла під ногами тих, які таким способом задумали чим більше ізолювати Закарпаття від У країни. Тоді вони постановили всіма силами підтримувати церковну автономію, щоб таким способом разом з своїми церковними союзниками спочатку бодай духовно ізолювати Закарпаття від України.
Приводимо приклад, який ясно демонструє, що прихильники церковної автономії мають союз з представниками політичної автономії, з представниками теперішньої закарпатської автономіської влади. В одну п’ятницю, 14 лютого 1992 року, представник Закарпатської Епархії перед З єпископами і 3 священиками дослівно сказав: «Ми мусимо виступати так, як ми виступаємо, бо не можемо виступати проти місцевої влади». Отже з цього видно, що теперішня закарпатська місцева влада має таких своїх представників, які виступають не тільки за політичну автономію, але й за церковну. Не знати, хто ще пристане до них, бо загал віруючих вже висловився за святу справу церковної єдности.
На вид такої політичної гри представники церковної автономії привикли говорити, що вони політикою не займаються, а тільки спасінням душ.
Не можна осуджувати певну групу громадян, які на законній підставі домагаються автономії, якщо в рамках автономії вони могли б мати щось більше, як без автономії. Автономію має право вимагати національна меншість, якщо існуючі закони не забезпечують. її громадянам демократичну рівноправність.
Найбільшою національною меншістю на Закарпатті є угорці-мадяри (14%), з того угорці греко-католики — 3%. В пресі вже дотепер виступали авторитетні представники угорської національности, що їм автономія не потрібна, якщо існуючі закони забезпечують їм демократичну рівноправність. Ось така національна меншість.
Але русини-українці Закарпаття точно знають, що їм автономія не потрібна, коли вони є громадянами своєї суверенної Української Держави на рівних правах з усіма громадянами України. Вони не бажають для себе не менше, ні більше. Вони дякують Богу, що нарешті сповнилися їхні мрії, за які вони страждали і жертвувалися. Свідомі закарпатські русини-українці знають добре, що автономія не більше, як суверенна держава. Бажати якихось привілеїв в демократичній державі — це була би річ несправедлива. Але на Закарпатті все ще є люди, які користаються привілеями з привілейованої більшовицької системи. Вони й думають з автономією затримати й свої привілеї. Однак дуже відомо, що більшовицька система з своїми привілеями була антиукраїнською системою. Для цих людей автономія з одного боку є запорукою таких-яких привілеїв, а з другого боку в певній мірі є ізоляцією Закарпаття від України.
Сюди дальше підійшли й інші окремі особи, які вороже ставляться до всього, що українське, які готові бути будь з ким, тільки не з українцями. Сюди підійшли декілька політичних русинів, окремі представники російського імперіялізму та не в останню чергу окремі греко-католики, які через церковну автономію бажають бути подальше від українців, бо, як вони вже й до Риму писали, що закарпатські русини не є українці. Одним словом, ми тут мусимо сказати і написати правду, що тут йде мова не про якусь невинну автономію, але тут йде мова про добре продуманий протиукраїнський союз.
Ми, як діючі й майбутні священики, не хочемо бути винуваті перед Богом й історією, що ми мовчали, коли вийшло на явність зазіхання на церковну і народню єдність. Як важко дивитись, що на Пряшівщині обманом проводиться словакізація несвідомих людей нашого народу.
Коли антиукраїнська група починає переконуватись, що народ вже не так легко потягнути й на церковну автономію, окремі з них виходять із себе, викрикуючи несамовито, як це було в Мукачеві на з’їзді. Бійку спровокувати не можуть, бо це народ наш вже настільки цивілізований, що битися не хоче. Таким людям хибить тільки те, щоб хтось став на їх боці, наділив їх політичною або хоч би й церковною автономією, щоб могли діяти бодай в деякій мірі безконтрольно і безкарно. Вони міцно розраховують на підтримку Римського Престолу. Вони цю підтримку наразі ніби й відчувають з того приводу, що Закарпатська Мукачівська Епархія ще все офіціяльно не приєднана до Києво-Галицької Митрополії.
Ми дуже переживаємо за справедливе рішення щодо нашої Закарпатської Мукачівської Епархії, бо від нього залежить не тільки репутація нашої Греко-католицької Церкви в Україні, але й репутація всієї Вселенської Христової Церкви. Ми дуже впевнені, що Апостольська Столиця не може легковажно ставитись до цієї репутації.
Природньо ставиться питання, що є причиною того стремління, щоб Закарпаття ізолювати від України будь-яким способом?
Розв’язати це питання помагають анонімки, як і маємо на руках, зокрема ті, якими обсипується єпископа Маргітича за своє щире ставлення до церковної єдности. В цих анонімках містяться такі погрози: «Кому треба Галичину, Україну, нехай купує собі білет і нехай виїжджає, бо на Закарпатті такому немає місця». Виходить так, якщо загал русинів-українців на Закарпатті (76%) виступає за церковну єдність, то вони повинні виїхати і своє рідне Закарпаття повинні залишити групі противників церковної і народньої єдности.
Цей плян збігається повністю з плянами колишніх нацистів і більшовиків. Але ця протиукраїнська група не бере під увагу, що русини-українці Закарпаття вже не один раз масово виступали за єдність з цілим українським народом, за єдність з Матір’ю-Україною.
Не тільки Тиса червоніла кров’ю закарпатських патріотів за державність України, бо ще було й більше жертв катованих і закатованих, закатованих за єдність Закарпаття з Україною. Ще до цього часу на Закарпатті ніхто не виступав проти України. Тільки тепер, після встановлення державности України, появилася антиукраїнська група, яка однак тільки в анонімках осмілюється показувати свою ворожнечу проти України, а явно тимчасово висуває політичну або бодай церковну автономії. Крім того, в анонімках єпископу Марґітичу міститься ще й погроза фізичної розправи.
На боці антиукраїнської групи Закарпаття, яка висуває плян політичної чи церковної автономії, може стати тільки той, хто бажає мати Закарпаття пляцдармом проти України, хто бажає стати на боці тих, яким Україна і все українське аж по горло є чужим і ненависним. В розмові не тільки з одним або з двома з’ясувалося, що вони краще готові бути будь з ким, тільки не з У країною і не з українцями. І все ж з демократичної незалежної України їх ще ніхто не виганяв, бо демократична Україна надає своїм громадянам такі демократичні права, від яких кращих немає в світі. Однак демократична Україна має свої закони і щодо противників її державности. Хто як хто, а загал греко-католиків Закарпаття завжди виступав і сьогодні виступає за Україну.
Вказуючи на дійсну причину тенденції на встановлення самостійної закарпатської епархії, тим ми не хочемо твердити, що прихильники такої тенденції не мають права виступати в такому намірі.
Вони мають на це повне право. Мають право приводити аргументи, які правдиво відповідали б дійсності, без ворожого ставлення до інакшедумаючих, культурно, цивілізовано, по-християнськи. Ми надіємося, що в майбутньому повинно все стати на правильну дорогу. Не може бути, щоб люди, віруючі християни, з Божою допомогою не могли знайти в собі стільки духовної сили і зважености, щоб поступати по-Божому, по-християнськи. Його Ексцеленція Апостольський Нунцій до цього закликав нас усіх, обіцяючи, що Апостольська Столиця бажає справедливо задовольнити права обох сторін.
До цього часу вони не хотіли признавати жодної другої сторони. Вони не признавали те, що загал закарпатських русинів-українців мають законне право виступати за церковну єдність з русинами-українцями в інших областях України. Однак, після прибуття Апостольського Нунція і вони примушені признавати дійсність.
Приналежність повноправної канонізованої Епархії до Митрополії не означає позбавлення епархії її повноправности, бо загальне церковне право, зокрема для Західніх Церков, приписує, щоб кожна єпархія належала до якоїсь митрополії, залишаючи за нею її властиву специфіку і непорушність епархіяльних законів у рамках загального права.
Загальне право для Східніх Церков дозволяє окремій епархії належати прямо до Римського Престолу. Але для цього потрібна важна причина. Такою причиною може бути не в останню чергу воля віруючих. Однак, ми і загал віруючих закарпатських греко-католиків, бажаємо мати святу єдність з Римським Престолом в церковній єдності з усіма греко-католиками в Україні і поза Україною, бо нам так краще, приємніше і радісніше, бо «як гарно і як добре бути братам разом» (Пс. 132) і з братами цілого світу бути разом в Єдиній, Святій, Соборній тобто Католицькій і Апостольській Церкві.
І сама свята Христова Церква може тільки радіти такій братській церковній єдності. Ми не маємо жодної причини від такої єдности себе відділяти, тим більше, бо до такої святої державної єдности, як нашої помісної, так і загальної соборної, нас кличе свята Божа воля і наша міцна воля. Якщо би ми не захищали своє право до церковної єдности, ми виступали б проти Божої волі, чого ми не хочемо зробити ні за чию волю, хто би не був. Рівночасно ми хочемо респектувати законну волю кожного, виключаючи всякий гнів, ненависть і ворожнечу.
Дорогий наш Святий Отче! Дорогий наш Пане Президенте!
Розуміємо, що довша наша розмова є зловживанням Вашої ласкавої терпеливости, відбиранням дорогого часу Великої Служби або дорогого часу відпочинку. Але до цього спонукує нас віра в Вашу батьківську любов і палке бажання подати точну картину дуже важної справи. Пишемо ми вже не перший раз, але ясну картину важко подати в коротких словах.
Ми знаємо, що Апостольській Столиці була подана така інформація, що більшість священиків і ніби всі греко-католики Закарпаття самі не хочуть приєднуватися до Львова, бо там живуть українці, а не закарпатські русини, як подавалося, не є українці і ніби вони з українцями разом не хочуть бути, бо це ніби було би трагедією для закарпатських греко-католиків, бо закарпатські греко-католики не тільки русини, але й багато інших національностей. Маємо на руках копію звернення до Святішого Отця з 1 липня 1990 року з штампом угорського Гайдудорожського Єпископату, в якому все точно подається. Гайдудорожський єпископ перекладав звернення на італійську мову і мав зацікавлення копії цього звернення посилати й на інші адреси. Таким чином його штамп з копією дійшов і до наших рук.
Як можна офіціяльно писати, що закарпатські русини не є українці, коли всі національно свідомі закарпатські русини свідомо вважають себе українцями, і досьогодні багато й багато з них і своє життя пожертвували за свою свідомість. Ні одна грамотна людина не осмілиться твердити, що русини не є українці, як так само грамотна людина не осмілиться твердити, що волохи не є румуни тощо.
Дальше автори звернення твердять, що для закарпатських русинів було б трагедією належати до української митрополії, але не згадується, чим би можна назвати 300-літню приналежність Закарпатської Епархії до Егерського угорського римо-католицького єпископату та до Естергомської угорської римо-католицької митрополії. Навпаки, твердиться історична фальшивка, що Мукачівська Епархія віками не належала до жодної митрополії. Те, що ми вважаємо святою справою церковної єдности, в згаданому зверненні названо трагедією. Страх перед тим, що церковна єдність закарпатців із своїми братами і по вірі, і по мові є настільки природною річчю, що вони будуть природньо стреміти до такої єдности, заставивши авторів звернення аргументувати такою термінологією, яка могла би вплинути не тільки на рішення Апостольської Столиці, але яка ще могла б чим дальше відстрашити закарпатців від такої єдности, бо текст звернення був опублікований у закарпатській пресі.
Демократичне право дає можливість кожній людині проявити свою волю особисто чи спільно зі своїми однодумцями в рамках існуючих законів, правди і справедливости, навіть дає можливість і других закликати до своєї думки, але ніхто не повинен це робити неправдою, неправдою і обманом відстрашувати людей від їх природнього права та ще й погрожувати їм.
Не відповідає правді, що Закарпатська Епархія тому не може бути приєднана до Галицької Митрополії з осідком у Львові, бо Закарпаття багатонаціональне. Але окремі національності є всюди в світі. Вся Україна багатонаціональна. Але Україна як демократична держава осуджує ворожнечу із-за національної різниці. Навіть у пашпортах України не вводиться національна приналежність. Офіцери і воїни України складають присягу всьому народові України. В Україні більші національності й не прийнято іменувати національними меншостями, бо як і всі національності, вони мають рівні права у всьому, в тому числі й релігійні права. Греко-католиків на Закарпатті неукраїнської національности не аж так багато. Головно це є угорці й румуни. Румунські церковні громади є тільки у 5 селах. Найбільшою національністю на Закарпатті є угорці. Однак греко-католики угорці становлять ледве 3% всього населення Закарпаття. Тому ми маємо повну підставу твердити, що багатонаціональність Закарпаття не є перешкодою до церковної єдности закарпатських греко-католиків з греко-католиками, що у всій Україні. Окремі національності Закарпаття поставились лояльно до Української Держави. Де показалось при загальнодержавному референдумі 1 грудня 1991 року, коли населення Закарпаття 93%-ою більшістю висловились за незалежну демократичну Україну, причім русини-українці становлять 76-78%. Національні меншості в Україні користуються широкими демократичними правами, їм дається необмежена можливість мати тісні відносини з своєю історичною батьківщиною. Державні кордони не є і не повинні бути перешкодою таких зв’язків, тим більше, що державні кордони ніде в світі не можна встановити на чисто національній плятформі.
Група антиукраїнських елементів на Закарпатті завзято виступає за будь-яку автономію, маючи в пляні потягнути за собою людей, які, на їх думку, ще не визначились в цьому напрямі. Коли вони переконаються, що загал населення Закарпаття свідомо поставиться за єдність зі своїми братами, що у всій Україні, то їх завзятість станеться цілком безперспективною.
Не можна вірити, що загал населення піде за групою крикунів і стане на протиприродній шлях.
Для виходу зі складної ситуації бажаємо висловити свою скромну думку.
Перше, що думаємо сказати, Мукачівську Епархію було б бажаним зберегти в цілості. Але яким способом? Якщо Епархію в цілості приєднати до Києво-Галицької Митрополії, то автономіська група буде кричати і на Апостольську Столицю. Цього аж ніяк не можна допустити, бо Свята Столиця, за словами Апостольських Нунціїв їх Ексцеленцій Франко і Коласуоно, пообіцяла справедливе рішення для обох сторін.
З другого боку, якщо залишити Мукачівську Епархію «суі юріс» в користь групи антиукраїнських елементів, то було б зневаженням основного загалу греко-католиків Закарпаття, було б потоптанням їх релігійних прав, які їм надає державний закон України і канон 148 Східнього Кодексу, було би на шкоду репутації в Україні Римського Престолу, Греко-католицької Церкви України і всієї Вселенської Церкви. І до цього аж ніяк не можна допустити, бо всі греко-католики України, в тому числі й греко-католики Закарпаття, високо цінять репутацію Римського Престолу, бо вони в часі довголітнього переслідування в катакомбах в першу чергу за вірність Римському Престолу понесли також і криваві жертви. Справедливою розв’язкою, зберігаючи і підкреслюючи цілість Епархії, могло би бути тимчасове встановлення двох Вікаріятів на рівних правах без територіяльного обмеження. Отже був би один Вікаріят з юрисдикцією Верховного Архиєпископа і був би Вікаріят «суі юріс». Таким чином кожна церковна громада без територіяльного кордону свобідно могла би визначитись, до якого Вікаріяту бажає належати. Навіть можливе мирне співіснування двох різних громад в одній місцевості мирно, культурно, по-християнськи. Це з часом дало би правдиву і яснішу картину ситуації. Маємо надію, що більшість громад цілком свобідно піде своїм природнім шляхом до церковної єдности.
Коли група політично зацікавлених людей побачить, що загал вірних свідомо стоїть за церковну єдність, то вона примушена буде зрезиґнувати.
Ми з свого боку будемо старатись створювати атмосферу миру, злагоди і християнського братерства, щоб і в Україні була Єдина, Свята, Соборна тобто Католицька і Апостольська Церква всіх обрядів і всіх національностей.
Між нами і прихильниками епархії «суі юріс» є та різниця, що ми не гніваємося на них, що вони йдуть на роздроблювання, хоч нам те дуже боляче, бо церковна єдність для нас є духовною радістю. Однак вони на нас дуже гніваються, бо їм не вигідно бути без нас. Ми дуже жаліємо, що ненависть до нас заставляє їх виступати з неправдою і безпідставними погрозами, бо в очах вірних, які свідомо виступають за церковну єдність, вони втратили авторитет і свою репутацію, яку вже ніхто не може відновити. Однак ми готові простити все, молитись і діяти за мир і Божу любов.
Щиро віддані в Христі: (слідує 34 підписи)
