До проблеми УГКЦеркви на Закарпатті
Можливо наш заголовок трохи закрикливий, але проблема на стільки вагома, що слід звернути увагу всьому українському церковному світові, а зокрема нашим владикам УКЦеркви в діяспорі й Україні на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном. Ми не можемо приглядатись мовчки до розкольницької акції, яку проводить єп. Іван Семедій. На жаль, цю незаперечно розкольницьку акцію благословить Ватикан. За нашою мовчанкою, а в першу чергу за мовчанкою і без найменшого спротиву наших владик УКЦерква втратила нашу провінцію греко-католицької Церкви на Пряшівщині. Чи це справедливо? Журнал «Патріярхат» неодноразово вказував на цю справу. Це було зроблено з приводу номінації й інсталяції єп. Івана Гірки і також з приводу висвячення на єп. Милана Хаутура, про що писав Микола Мушинка. Це також сталось не без благословення Ватикану.
Тут варто нагадати дуже прикрий факт, коли св. п. Владика В. Гопко, будучи в Римі на відвідинах, Римська Курія владикою Гопком передала листа, тоді ще священика Івана Гірки. На жаль, Владика Гопко не знав, що в цьому листі він везе повновласті для о. І. Гірки адмініструвати Пряшівською провінцією Української Греко-католицької Церкви. Так позбавлено Владику Гопка юрисдикції нашої Церкви на Пряшівщині. Чи було це зроблено по-християнському супроти Владики В. Гопка, який довгі роки просидів ув’язнений за вірність христовій Церкві й приналежність до Апостольської Столиці? Хто був протеже для о. Івана Гірки, сина батьків з галицької землі на єпископа не є таємницею, якщо візьмемо до уваги, що він був і залишився найбільшим словакізатором нашої УГКЦеркви на Пряшівщині. Ще більше буде нам зрозумілим, що головним святителем на єпископа не був Патріярх Мирослав-Іван, але кардинал римо-католицької Церкви Йозеф Томко, словак, що є префектом Священної Конгрегації для евангелізації народів. Подібна спроба була зроблена, щоб відчахнути нашу УКЦеркву у Польщі від Церкви-Матері Києво-Галицької Митрополії, але тим разом плян не вдався, бо ж проти нього рішуче запротестували вірні на чолі з своїм Владикою Іваном Мартиняком. Покищо справа УКЦеркви у Польщі прибрала невирішеного характеру. Якщо б іти за логікою Ватикану, що наша Церква у Польщі не може належати до Матірної Церкви в Україні. Як бачимо, що тут з логікою Ватикану не виходить. Можна б також ставити питання, чому українці в Польщі мають одного єпископа на близько пів мільйона вірних, а поляки на меншу кількість вірних в Україні аж 5 єпископів. Тут справа не в аритметиці, але ідеться про відповідне трактування, що виявляється разюче неоднаковим, але це окрема тема для себе.
Ми не можемо забути незаперечного факту, що ніхто інший, але таки Ватикан колись одну Греко-католицьку Церкву в США поділив на дві — на Греко-католицьку Церкву закарпатських русинів і УКЦеркву. Паралельну спробу робиться сьогодні на українських землях — Закарпатті за благословенням Ватикану, для чого висувається різні вигадані теорії і теорійки. Звичайно це діється не без впливу наших сусідів, церковних, мадярських, словацьких чи навіть чеських кіл. Римська Курія дуже добре знає географію, що, кому й куди має належати і яка є незаперечна історична правда без допомоги єп. І. Семедія, але він для Риму сьогодні вигідний, щоб за цим закривати свої пляни.
До речі, розкольницька акція єп. І. Семедія почалась вже давніше. Про це також писав д-р Василь Маркусь. Тут варто нагадати, що Владика Іван Семедій і єпископ-помічник Йосиф Головач, коли вони прибули до Риму, бо ж тоді їх закликав прибути на Синод УКЦеркви Папа Іван-Павло ІІ, який відбувся в 1990 році, то його ж протеже, мадярський єп. Сілард Керестеш, ніби не пляново прибув до Риму, до Мадярської Академії на вія Джулія 2, куди бігали єп. Семедій і єп.-помічник Головач. Там була кухня, де варились просьби до Папи Івана-Павла II, щоб не підчиняти Мукачівську Епархію до Києво-Галицької Митрополії, яку оформляв і перекладав на італійську мову вже згаданий єп. Керестеш. Другу просьбу написали і вислали до Ніредгази, це осідок мадярської Церкви (по-мадярському), яку єп. Керестеш переклав на італійську мову і доручив Секретаріятові Стану. Отже ні більше, ні менше Ватикан і Святіший Отець Іван-Павло II дуже добре є зорієнтовані в ситуації. Наслідок того є такий, що Владики Семедій і Головач не з’явились на Синоді УКЦеркви, що відбувся в Римі в 1991 p., хоч були запрошені, але ще свою відсутність ніби виправдували, але вже на Синоді УКЦеркви, що відбувся у. Львові 1992 року зовсім не брали участи і не виправдували своєї відсутности, бо, мовляв, вони є автономна Церква, яка ніколи не належала до Києво-Галицької Митрополії.
Тут варто звернути увагу і придивитись, хто такий єп. Сілярд Керестеш, що так пильно піклується двома нашими владиками і що він робив у ті часи, себто за комуністичної Мадярщини? Він робить різні підлабузницькі спроби, щоб затерти всі сліди свого пов’язання з попередніми господарями-комуністами, на що робить натяки деяка преса. Також треба буде ближче приглянутись до минулого єп. І. Семедія, кому він служив і коли та хто його висвячував? Чи з такими завданнями він був свячений, як він їх виконує сьогодні? Чи часом Владика Семедій не починає історію Церкви на Закарпатті від себе, покликаючись на церковні канони, які говорять про щось іншого, як він пробує доказувати. Тут маю на увазі заяву суспенди нововисвячених священиків, яку друкуємо в цьому числі на іншому місці. А також відгук о. д-ра Ортуая (мадяр), що його також друкуємо на іншому місці.
До речі, ми друкуємо низку документів, які говорять самі за себе і з яких можна буде собі виробити виразну картину ситуації нашої УКЦеркви на Закарпатті. Нам відомо, що ця справа була також обговорювана на Синоді УГКЦеркви у Львові, що відбувся в другій половині місяця травня 1992 року і був написаний особистий лист до Папи Івана-Павла ІІ.
Здається, що вже прийшов час на рішучу поставу наших владик. Вкінці треба сказати, щоб Ватикан не проливав крокодилячих сліз за долю нашої Церкви, але діяв справедливо.
Справа нашої Церкви на Закарпатті не тільки є єдиним пунктом, де Апостольська Столиця діє кривдяче для нашої Церкви. Ми мусимо ще і ще раз відкрито сказати, що наша Церква не бажає бути другої кляси католиками. Хочемо тут тільки пригадати, що ствердження соборовими отцями на Вселенському Соборі Ватиканському II, що Апостольська Столиця у минулому кривдяче ставилась до Католицьких Церков східнього обряду, але від тодішнього ствердження досьогодні наша УКЦерква не відчула зміни цього відношення, а наявні факти говорять про протилежне. Варто б ватиканським чинникам також заглядати до ухвал і постанов свого власного Вселенського Собору. На тому ж Соборі була мова про децентралізацію влади в Католицькій Церкві, але сьогодні відчувається більша централізація, як перед тим. Було б добре, щоб у всіх напрямах ухвали і постанови Вселенського Собору Ватиканського II не залишались гарними тільки на папері, але також уводились у життя. Наша УКЦерква все прямувала і дальше прямує до єдности, до речі, це було девізою св. п. Патріярха Йосифа — «За єдність Церкви й народу». Змагаймо всі до тієї єдности не тільки в національному, але і у всесвітньому колі, — «щоб усі були одно».
