«Тутте ле страде кондуконо а Рома», що українською мовою означає: «Всі дороги ведуть до Риму». Здається, що ніхто не вбачає у цьому давньому афоризмові особливих претенсій Вічного Міста на свою зверхність до інших. Місто справді має виключні заслуги в людській цивілізації, так що другому Римові не бувати і кожна нація може пишатися, якщо духовно зв’язана з ним.
Свою дорогу до столиці Італійської Республіки маємо й ми, українці. Важко її прокладали колись, непростою є вона й тепер, хоча й збудовані швидкісні автомагістралі, зручні комунікації.
Розмаїті дорожно-соціяльні асоціяції зринали, коли ми, мистці й науковці Львівського Інституту прикладного та декоративного мистецтва (ЛІПДМ), яких звабила пісенна Муза, добирались до Риму, щоб концертом та виставкою мистецьких творів відзначити віковий ювілей Блаженнішого патріярха Йосифа Сліпого.
Чи мчали ми на швидкісних зарубіжних автострадах стрілою?
Мчали ми важко. Немов Еней і його троянці!.. Нелегко долали і ще долатимуть кілометри навіть бездоганної дороги в розвинуту Европу. Відсутність досвіду, валюти збільшують пригоди на кшталт, як у приповідці: коли бідний жениться, то ніч коротенька… На Словенській митниці, наприклад, ми заплатили пеню десять долярів за те, що не було позначки на автобусі, з якої він держави. Хоч ми й втішали себе тим, що словенці специфічно натякнули, аби українці реклямували незалежну свою державу, читач здогадується, що водночас думали ми про митників і їхнє діло…
Тож швидше від цих дальших сусідів до кордону свобідної і багатої Італії!
У вишукано вдягнених і підтягнутих охоронців італійських границь поява автобуса з напіввідомої країни викликала помітне підвищене зацікавлення. Довгенько стражі второплювали, з якої ми оказії їдемо в Італію, ба ще й співати. Щодо художніх творів, то воліли б вони їх оглянути. З’ясувалося: виставкові твори оформляються за якоюсь іншою вимогою, бо вони цінні і мусять забезпечитись від продажу. Кожен твір повинен пройти експертизу.
Роботи на цілу ніч!
Притлумлюючи самолюбство, мистці-колеґи взялися переконувати, що «це не твори» для виставки, а подарунки, сувеніри українським студіям у Римі.
Якщо «не твори», то чому не можна декілька подарувати митникам? — резонно зринула в когось пропозиція. Барвистий натюрморт «Соняшники» не сподобався. Замилування викликали більш мініятюрні праці на релігійну тематику.
«Чао!» — залунало з обидвох сторін, наче від давніх друзів. Особливо раділа наша, бо дорога до мети була відкрита.
На останньому автобані до Риму (дорога платна!) вирішили зекономити: поїхали об’їздною, але безплатною дорогою. Заробили «як Заблоцький на милі». Об’їздна виявилася настільки довшою, що вартість дорогоцінного часу, помноженого на смиренне сидіння в автобусі і… нервів. Наївні галичани не відали, що підприємливий капіталіст давно створив умови, з-за яких рухатися манівцями в ринку не вигідно.
Нарешті, ми на Вія Бочея — північно-західній окраїні міста, де знаходиться найважливіший український центр у Римі — дітище Блаженнішого Йосифа Сліпого — собор Святої Софії і Український Католицький Університет імени папи Климентія (УКУ), увінчаний національним прапором України. До мозаїко-живописних та плястичних робіт були запрошені С. Гординський, Й. Мокрицький, Гуго Маццеї. З центром пов’язана Колегія Святої Софії та Українська Мала Семінарія.
Тут, у центрі, за участю представників церковної і світської української громадськости, а також Римської Церкви і посольства в Італії 10 травня відбулося вшанування дати народження Йосифа Сліпого, що склалося з Молебня в соборі, концерту, виставки творів нашого інституту та святочної офіційної вечері.
Програма концерту переплелася з доповідями отців Архимандрита Л. Гузара й ректора УКУ о. мітрата І. Хоми. Вони змалювали патріярха як постать незвичайну, людину незламної волі і ісповідника, організатора духовного життя українців, за що заслужив шану серед впливових кіл Ватикану, уряду Італії, української еміграції.
Виконані нами пісні «Отче наш», «Молитва за Україну», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Віє вітер» та інші створили відповідний національно-естетичний піднесений настрій, який, очевидно, імпонував би почуттям Блаженнішого.
Тематично чільні й кольористично розмаїті репрезентували на виставці твори А. Бокотей, І. Самотос, Я. Ульгурський, Л. Лесюк, В. Гурмак, І. Король, М. Гладкий, Б. Любів, І. Грицюк, В. Панасюк, В. Прусак, Л. Василюк, В. Катрушенко, Я. Денищук та ін., що викликали значне зацікавлення присутніх. З полотен, плястики, ужиткових виробів зринув образ України, полум’яну любов до котрої наша діяспора несе усе життя і прививає її дітям.
Стрічку виставки перетяли під мелодію державного гимну ректор УКУ о. І. Хома, український амбасадор в Італії А. Орел і проректор ЛІПДМ Б. Курліщук.
Організаторів ювілею (рівнож , як і нас) дуже втішила участь посла вільної України в урочистостях. Пан Орел заявив, що збагатився знанням про подвижницьке життя Йосифа Сліпого, його соратників, які так дбайливо оберігають вогнище української духовности, і запевнив, що співпрацюватиме з ними, допомагатиме.
Серед найбільших подій, що мабуть не обійдуться без участи українського посольства, очікується перенесення останків Йосифа Сліпого у Львів 27 серпня ц.р. Міністерство оборони України виділить для цього літак.
Називаю дату перенесення, бо навколо неї поширились розмови, що збентежили отців у Римі. За попередніми намірами перенесення праху мало відбутися 24 серпня — в день проголошення Акту незалежности України.
Водночас на цей день у Львові запляновано відкриття пам’ятника Т. Шевченкові. Звичайно, що одночасно проводити такі дві важливі акції в одному місці нелегко. Зрештою, у Римі ніхто не наполягає на цьому. Співпали дати тому, що не були вчасно погоджені. Здавалося, питання вичерпане. Але ні: зацікавлені у розбраті, розпалюванні міжконфесійних чвар нашіптували, що, мовляв, уніяти перенесенням останків свого пастиря хочуть затьмарити свято відкриття пам’ятника православному Т. Шевченкові…
Кортить питання: чи запальна любов частини українців до Бога створить колись у нас благоразуміє?..
Під знаком ювілейної дати відбулася авдієнція з главою Вселенської Церкви. В залі «Авля Павла VІ», що вмістила шість тисяч паломників, нам, як і дітям з потерпілого хорватського Дубровника і немічним людям, виділили престижну зону авдієнції. «Дорогі українці — Христос Воскрес!» — звернувся до нас українською мовою Іван-Павло II. — «Сердечно вітаю хор професорів Львівського Державного Інституту Декоративного та Прикладного Мистецтва, які прибули до Риму, щоб відзначити концертом 100-річчя народження Кардинала Йосифа Сліпого. Нехай Ваш побут у Римі, відвідини Петрової Столиці та християнських пам’яток Риму зміцнить Вашу віру та дасть надхнення у мистецькій праці. Уділяю вам, вашим рідним і близьким та вашій батьківщині Апостольське Благословення. Христос Воскрес!».
Емоційний маестро В. Льорчак махнув руками, наче перед ним не хор з 22 осіб, а Співоче поле, і з потужніх гучномовців полинула мелодія «Реве та стогне Дніпр широкий». Впевнений, що хроністи ще не зафіксували, щоб українська пісня звучала в цій залі. Зустріч передавалась по телебаченні і піснею ми хотіли сповістити світові про наявність української нації, яку цей світ так мало знає. Наступного дня (14 травня) Ватиканська газета «Ль-Осерваторе Романо» опублікувала світлину про зустріч, звернення-благословення папи та інші матеріяли.
Були ми й у відомих місцях міста: соборі святого Петра і Ватиканському музеї, де кожний розсудливий мистець одразу збагне своє місце в мистецтві, тюрмі смертників, в якій перебував апостол Петро, на залишках Римської імперії: Колізеї форумів, тріюмфальних арок, колон тощо. Чи думали поборники могутньої імперії, що їхня велич, увічнена в унікальних архітектурно-плястичних спорудах, перетвориться у жалюгідні руїни, уламки, що валяються під ногами. Повчальне видовище…
Разом із студентським хором взяли участь у Службі Божій, яку відправили отці І. Музичка і Я. Приріз по Радіо Ватикан. Диктор радіо, професійна співачка привітна пані Тетяна Шуфлин (родом з м. Долини), яка приймала участь у ювілейному концерті, позитивно оцінила нашу пісенну програму і організувала її запис, що звучав в етері. Це теж частка у пропаганді української культури.
Цікавило нас і наше давнє коріння в Італії і чи має воно шанси на подальше проростання. З «довідника-провідника» п. Дарії Маркусь «Українськими слідами по Римі й Італії» дізнаюсь, що не так вже їх обмаль. Найдавнішу згадку про «рутенос» (українців) знаходимо на мармуровій таблиці початку ХVІІ ст. (Палата сенатора). Напис оповідає про досягнення папи Климента VІІІ, в тому числі і в справі об’єднання українців з Римською Церквою. Очевидно, йдеться про Берестейську унію 1596 року.
Майже століття існує Українська Папська Колегія св. Йосафата. Семінарія приємно вразила не тільки своїм вигідним розміщенням на другому за висотою пагорбі Риму — Джанікольо, але й її вихованцями, обслугою та керівником о. Софроном Мудрим, автором грунтовних нарисів історії про заклад. Ми презентували їм концерт, сувеніри, вони нам — записи духовної музики, книги тощо.
В Римі є значні історичні й перспективні духовні опори для України. Насамперед, по лінії Греко-католицької Церкви. Більшовицька завіса не зуміла остаточно їх зруйнувати, ізолювати від Вітчизни. Чи треба доводити, як ця греко-католицька гілка Вселенської Церкви знадобиться українській державі у поглибленні контактів із західнім світом, яка величезна заслуга покійного Йосифа Сліпого на ниві духовного розвою!
Далекоглядні наміри були в Патріярха. Але реалізувати їх він міг тільки за допомогою однодумців, друзів. Серед останніх, які нині піклуються спадком, є вчені — отці Іван Хома і Іван Музичка. Не вагаючись, скажу, що вони належать до «золотого фонду» нашої еміграції, його чеснота, доброта й розум. Це вони, сімдесятирічні, наважилися запросити нас, опікуватися нами разом із сестрами св. Анни і сестрами Василіянками, як дітьми, подбали, аби ми почувалися добре на; зворотній дорозі.
Отець Хома — зразок надскромної сумирної людини та помітний вчений; отець Музичка — проповідник, лектор з енциклопедичними знаннями і філософським мисленням.
Запам’ятається прощальний вечір у закутку двору УКУ, проведений по-дружньому, без офіційного етикету як з боку господарів, вчителів, так і учнів і гостей. Світив повний місяць, не вщухало вечірнє птаство, пахуче палав мангал, а ми, почуваючись, як вдома, співали пісень, згадували, зичили щедрим господарям «многая літа».
Даруємо пісні про червону калину та повстанців о. Музичці й розчулене його серце не витримало, просльозилося. Нелегка випала йому доля — учасникові визвольних змагань за Україну, емігрантові, який здобував дорогу до знань, чесної праці в чужих краях, завжди пам’ятаючи про отчу домівку. Має що сказати ця людина і вміє сказати. Організатор «Заньківчанських зустрічей» п. С. Максимчук зробив би приємне відкриття львів’янам в особі отця, якби спромігся на таку зустріч.
Останнім часом о. Музичка все частіше навідується додому у село Пуків на Рогатинщині, «поля і болота якого встократ рідніші, ніж бруковані римські тротуари». Настрій «повернутися додому» відчувається серед значної частини краян. Його причина зрозуміла. Та непокоїть, хто замінить подвижників? Зрікатися їх доробку, не розвивати його не розумно, ба, шкідливо. Серед студентства старших курсів є чимало кмітливих, які виросли в еміграції, добре почуваються в існуючому середовищі, але хотять пізнати Батьківщину, з якої вийшли їхні батьки.
Набір учнів з України в Малу Духовну Семінарію вселяє надію на появу «домашнього» інтелектуального потенціялу, адаптованого в західній системі, бо має всі умови для цього. Він, потенціял, не матиме, передусім, мовних перепон, які для нас, хористів, за винятком доцента катедри іноземних мов М. Якуб’яка та частково декого, давались взнаки.
Але це буде згодом. Годі як вже викреслюються нагальні справи, що вимагають дії. Насамперед, рекультивація земельної ділянки при УКУ, яка ще зиріє пустирем. Не втішаймо себе, що приватна власність, вільний ринок на Заході поза державними нормативами. В умовах гострої нестачі площі під житло міська влада Риму не змириться, щоб ділянка, виділена Блаженнішим Йосифом під забудову, пустувала. Блаженніший леліяв збудувати тут музей, своєрідний центр.
Цю ідею підтримує ректор ЛІПДМ Е. Мисько, бачить у центрі потужну базу підготовки мистецьких кадрів, зв’язків з мистецькими центрами Риму. Навіть готовий щось робити в цій справі, але як, коли власна інститутська будова у Львові зводиться, мов мокре горить, щороку опиняється перед загрозою бути замороженою…
А до Риму ой, як далеченько. Не тільки з огляду на двотисячокілометрову віддаль. Дорога, окрім паспортово-візових та процедурно-митних, має інші перепони. Наприклад, літр солярки коштує 1200 лір, що дорівнює одному долярові. Стільки ж газета Ватикану, а квиток у Ватиканський музей — 10 тисяч лір.
Рядові та гарячі до закордонних мандрівок співвітчизники! Співставте названі валютні цифри з нашими «дерев’яними» й охолоньте! Але не відмовляйтесь від торування дороги на Захід — в наше, усе ж таки, геополітичне середовище. Бо «дорогу на Схід» добре знаємо! Агітуймо державні структури на зведення у Римі українського культурологічного центру. Маємо шанс. І пам’ятаймо, що дорогу долає той, хто крокує, хто робить перший крок!
Володимир Бадяк,
кандидат історичних наук, доцент, зав. катедрою гуманітарних наук ЛІПДМ
