(Відчит у Львівському телебаченні «Благовість» 7.6.1992 р.)
У другій половині нашого століття слово «екуменізм» стало загально відомим і щоденна преса часто подає свої думки про нього або вістки з життя того Руху, який в християнських Церквах розвивається і росте в силі та в діяльності, організовано, вже близько два з половиною сторіччя. «Екуменічний», або в нашій мові — вселенський і екуменізм» — це, простими словами, старання у мисленні і дії для відновлення-привернення єдности християн. Христос встановив одну свою Родину з усіх народів світу, християни ж в бігу історії розбили ту єдність, що принесло для християнства велику шкоду, як не сказати б, — і сором… По сторіччях прийшло опам’ятання і бажання щось робити, щоб знову, як казав Христос, «всі були одно» (Ів. 17, 11). Почин цьому Рухові дали протестанти, гарно його розвинули англікани, доволі пізно включились в цей рух до єдности католики-латиняни, в різних формах і моментах минулого був він і серед Східніх Церков і все це вже є гарною і благословенною історією того бажання вернутись до одности Християнства. По II Ватиканському Соборі цей Рух розгорнув широку і активну діяльність. І самозрозуміло: ми всі провинились перед Господом, роздерши ризу Його Церкви, і за Божою благодаттю збудилося в нас почуття відповідальности за це.
Ще немає у нас, українців, написаної історії нашого екуменічного руху, хоч він був у нас. І ми брали участь у цьому Русі, і ми мали успішні в ньому кроки, мали й невдачі, але над усе мали ми великого Мужа, що в цьому Русі для Христової єдности зробив дуже багато, навчив багато і на екуменічному католицькому і міжнародньому полі належить до перших його піонерів, хоч не все світова література про це знає і пам’ятає. Це Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Його ім’я стоїть між такими світовими екуменістами як кард. Марсіє, архиєпископ Штросмаєр чи лорд Галіфакс. Він відважно діяв і вчив в часах, коли на Заході католицька Церква з великими пересторогами, недовір’ям і резервами не включалась в екуменічний Рух, як це є сьогодні. Наш Митрополит багато натрудився, щоб сповнити Христовий заповіт, і лишив чимало добрих вказівок для нашого і світового екуменізму. Він не в одній справі випередив на півсторіччя цей важний і потрібний Рух у його розвитку. Придались би вони не одному сучасному екуменістові і нам самим в наших бажаннях Христової єдности, якщо це бажання в нас усіх справді є.
Чим є великий Митрополит Андрей у нашому і світовому екуменічному Русі?
Він був першим у нас і в нашій Церкві екуменістом великого серця і першим екуменістом від Східніх Церков на християнському Заході. При кінці XIX століття екуменічний рух в Европі незвичайно пожвавився. Це почалось в Англії серед англіканів і там зродився цей рух по болючім переслідуванні католицької Церкви на брітійських островах. Це замітне. На терпіннях і на кривді, частично і з політичним підложжям зродилося поважне бажання поєднання. Рух помалу посувався до європейського континенту. В тому самому часі Митрополит цікавиться питанням єдности Церков уже в родинному домі в Прилбичах, як юнак, коли чує розмови священиків-єзуїтів, які часто гостюють в його батька. Єзуїти розгорнули тоді свою екуменічну діяльність в царській Росії. Молодий Роман Шептицький напевно знав уже тоді деякі твори російського мислителя і філософа Соловйова, який у 1888 році писав по-французькому про російську православну Церкву і її відношення до вселенської єдности, про «тиранічну русифікацію і зруйнування греко-уніятської Церкви зі сторони Росії» і Соловйов називає це «національним гріхом» Росії.
Тоді зродилось у майбутнього Митрополита бажання працювати для єдности Церков і то на терені тодішньої імперії Романових. Ще як студент він їде в Росію і на Україну, щоб побачити ту наболілу лихоліттями землю з її християнством. Там він стрінувся особисто з істориком Володимиром Антоновичем і Соловйовим. Там закріпилась в нього мрія-постанова працювати для поєднання Церков на слов’янському грунті, а як не в Росії, то в Болгарії, писав він тоді своїй мамі. Потім поїде він у Росію як в’язень, відбуде своє заслання, а на одній російській Літургії російський архиєрей потрактує його як оглашенного і він мусить вийти з церкви під кінець літургії оглашенних, але він не зважає на ніщо і молиться, працює і студіює на російському терені про поєднання Церков. Так родилось його екуменічне покликання. І має вневдовзі успіх. У 1917 році він оснував російський католицький Екзархат східнього обряду, перед яким могла бути велика майбутність, як бачиться з його початків, якби не зруйнувала тоді все ленінська революція…
Ті роки молитви, праці і студії в Росії були для Митрополита практичною школою екуменізму і такої шкоди не пройшов потім ніякий західній екуменіст. Ця школа життя серед вірних церковного Сходу дала Митрополитові чимало наук, з якими він потім поїхав на Захід і працював серед свого народу між двома війнами.
Зразу по своєму звільненні, переїжджаючи через західні країни і в Римі, він дає свої поучення, як працювати на екуменічному полі на Сході. Чимало він вже практикував у своїй архипастирській праці до Першої світової війни. Митрополит знав латинську Церкву і її духовість, бо молодість прожив і студії провів серед латинського обряду. Він бачив, як Захід в разючий спосіб не знав Східніх Церков, їхніх віковічних традицій, духовости, богословії, прав, ментальности і їхньої релігійної психіки. Він бачив, як дуже різнилась ментальність і їхньої релігійної психіки. Він бачив, як дуже різнилась ментальність західня від ментальности Східніх Церков і народів, які жили у великій окремішності довгі століття, понад тисячоріччя! Це створило окремі два світи, дві легені одної Церкви, які дихали однією вірою, одним Євангелієм, одними Отцями Церкви, як скаже потім Папа Іван-Павло II.
Латиняни на екуменічному полі були зовсім нові, а на східньому таки невігласами. Те саме треба сказати і про східніх християн у відношенні до латинян. Митрополит говорив без недомовок: Захід не знає Сходу і потребує про Схід і від Сходу вчитись і науками ділитись, щоб краще себе пізнати і розуміти. У своїх конференціях Митрополит звертає увагу на багату духовну спадщину Сходу у його Літургії, аскезі, монашій традиції. Митрополит вказує західнім екуменістам і богословам на зовсім відмінну східню еклезіологію, тобто науку про Церкву, в якій центральне значення мають помісні Церкви зі своїми питоменностями, патріярхами, правом, а не як на Заході, бачиться Церкву тільки у центральній владі і централізації і при тім в одності форми культу, зовнішній адміністрації, наче б Церква була тільки по суті ієрархічною установою, а не Містичним Тілом Христовим.
Митрополит з тристалітнього досвіду своєї Церкви говорив про дивне явище, коли Східня якась Церква стає з’єдиненою і пізнає латинську односторонньо і підчиняється або її підчиняють, замість бути в єдності, прищеплює собі щось, чим перестає бути духовно собою, тратить свою автентичність, свої права, ба й літургічні практики й духа, замість берегти і розвивати свої в ім’я древньої одности віри при різноманітності форми і традиційних прав і правопорядку, які є відповідніші звичаями для своїх вірних і для забезпечення добра душ в Церкві, яка є союзом любови, як сказав св. Ігнатій Богоносець, і живе Святим Духом. Митрополит з болем говорить, що підчинення уніятів латинянам є шкодою для екуменізму, а не добром, що це відкрита дорога до асиміляції, латинізації і втрата своєї ідентичносте, що в сумі це противиться науці про Церкву і думкам Вселенських Архиєреїв, що й було висловлено пізніше на Другому Ватиканському Соборі. Тому Митрополит починає дуже розумно очищувати наш обряд від латинізмів,а коли натрапив на труднощі серед своїх, просив помочі в Римі і таку поміч отримав. Літургія на Сході — це вислів віри, засіб для екуменічної праці.
Ще одну дуже важливу засаду для екуменізму ставить Митрополит: екуменізм треба будувати не на богословії, не на праві, не на політиці, а на любові. Цю думку проповідує Митрополит на Заході в 20-х роках. Сходові чужий юридизм, богословська суха спекуляція, централізм, уніформізм, немила політика і її гри та кон’юнктури, а промовляє до серця молитва, Літургія, символіка, братерство в Христі, мир Христовий. В тім дусі, наприклад, хто з православних приступав до Митрополита і просив сповіді, Митрополит приймав, як батько дитину! Вже тоді! То велика засада екуменізму Митрополита і його Слуга Божий проповідував і практикував тому сімдесят років! Свідком цього були славні велеградські унійні Конгреси, на яких Митрополит був все шанованим і любленим голосом! Для всіх!
Митрополит доказував, що так звані «уніяти» — це не дисиденти православія, ані не ренегати вони. Так тільки історично склалося, що такими вони виглядають в очах православних, і це викликає в них ненависть навіть до цілої католицької Церкви, яка з незнання до такої думки допустила чи й до цього могла спонукати. Митрополит бачив інший образ, інакший від цього, що штовхав до асиміляції, і він вчив майже парадоксально: треба бути нам справді православними, щоб цим доказати католицькість Христової Церкви, тобто жити справжнім» древнім православієм в католицькій-вселенській Церкві! Як мало ми ще й досі зрозуміли цю дивну, але велику правду, якою жила в давнину в одності Церква, і, не розуміючи цього, ми творимо перешкоди в екуменічній праці. Не розуміють цього і на Сході у відношенні до «уніятів», які змагаються за свою автентичність і свій справжній розвиток. Прикладом на це є питання патріярхату, який є образом помісности Східніх Церков, який нам у минулому боялись визнати, щоб не захитати західньої централізації церковної влади або самолюбних прав латинських прав місцевих Церков (дієцезій). Східні ж добачали в його невизнанні наш перехід на латинство і наше підчинення латинському західньому патріярхові; тепер на Заході бояться його нам визнати, щоб не зірвався екуменічний діялог зі Східніми Церквами, а одна зі Східніх Церков боїться, щоб тим Рим не визнав нашої від неї цілковитої відрубности і окремої помісности, яка між нами в історії була! Не новість! Митрополит працював над встановленням українського патріярхату і вчив про його значення в екуменізмі.
Ось в цілому деякі вказівки Митрополита Андрея для успішного екуменізму: пізнати себе, любити себе, навіть серед кривд, молитись взаємно один за одного, шанувати свої традиції — пізнати їх і жити ними, помагати собі, не воювати між собою, провадити мирні розмови про поєднання, у всьому бачити Христа, а в цілості створити чи хотіти створити бажання єдности і хід до спонтанного поєднання, як діла благодаті, а не людей. Все це вимагає повільного, поступового, терпеливого підходу, спільного зусилля без поспіху, без скоків і духовного насильства.
Митрополит Андрей був великим вчителем для екуменізму.
о. Іван Музичка
