«Родимці! Європа подала світу новую бувальщини карту, а на ній золотими буквами стоїть виписано: воскресеніє! Кождий нарід потряс підвалинами єстества свого, зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі. Бог присудив і галицькій Русі, тій маленькій частині великого нашого народу, щасливую судьбу і розсвітив над нею зорю нового щастя, незнаних житя свобод! Свобода єсть то красная і умная відданиця, которая собі не полюбить сліпого жениха, а безсильному не подасть руки. Тільки з розвоєм духа розвиваєся земная і небесная щасливість чоловіка, а блага краю множаться тілько благами душі!»
Це слова з промови Миколи Устияновича – греко-католицького священика, поета, громадського діяча, одного з ініціаторів скликання Собору руських вчених. А ще в одній із поезій отця Миколая є такі слова:
По гробах гробів ходим ми,
І з ілу костей наших братій
Возносим храм для отчини,
Величественний, пребагатий.
Розбудова нації чи держави дійсно дещо подібна до зведення будинку. В нас під ногами уламки чи навіть фундамент, який нам залишили предки. Але що саме з цих уламків ми збудуємо, залежить від нашого бажання, хисту, розуму, спритності та вподобань.
У 1848 році перед галицькими українцями відкрилися нові перспективи і нові можливості, а одним із важливих питань стали відносини з поляками. З часу польського завоювання у XIV столітті русини і поляки жили фактично на одній вулиці і поводилися, як справжні сусіди: були і сварки, і переслідування, і мирне співіснування. Польські магнати жертвували на руські церкви, а руські художники розписували польські костели. Мішані шлюби і серед шляхти, і серед міщан були звичною справою, а взаємні культурні впливи призвели до того, що тяжко було сказати, де польський пан, а де спольщений русин. Польські етнографи збирали українські пісні, а численні українські священики, попри всі заходи просвітників, часто-густо виголошували проповіді польською мовою. В усі часи на Західній Україні, та й не лише на Західній, вистачало шляхти та інтелігенції, громадських та державних діячів, які могли сказати про себе «gente Rutheni, natione Poloni» – руського походження, польської нації. Або таких, які вважали, що щастя України – в союзі з Польщею. Тож не дивує те, що в 1848 році поляки намагалися залучити нас до підписання своїх петицій і маніфестів, тобто долучити до свого національного проекту.
В історії таке буває, коли якийсь народ, добровільно чи не дуже, стає частиною національного проекту іншого народу. Як, приміром, шотландці стали частиною Великої Британії на відміну від ірландців чи американців. Сучасна французька нація складається із колишніх провансальців, бургундців, аквітанців, бретонців – різних народів, які не весь час пов’язували свою долю з Парижем. Італійці, які утворилися із суміші давніх римлян, візантійцівгреків, готів, вандалів, лангобардів, норманів і ще багато кого, лише в середині ХІХ століття об’єдналися в єдину країну і обрали єдину мову. Так само в Німеччині відносно пізно визріла ідея того, що баварці, саксонці, пруси, шваби та інші мають бути передусім німцями. До речі, у викреслених зараз із німецького гімну словах «Німеччина понад усе» криється перевага ідеї єдиної Німеччини над інтересами кожного окремого князівства.
Тож немає нічого дивного в тому, що поляки, які мріяли про своє національне відродження, намагалися долучити нас до свого національного проекту. Ще на початку революційних виступів у Львові, коли поляки в редакції «Денника паризьких мод» писали свої перші петиції до імператора, русини, дізнавшись про їхній зміст і про те, що про нас там – ні слова, вийшли із зали. Невдовзі Головна Руська Рада на сторінках «Зорі» видала свій маніфест про те, що ми є частиною великого руського народу від Перемишля до Харкова і прагнемо національного розвитку милістю найяснішого цісаря. Про поляків у цьому маніфесті також не було ні слова.
Проте поляки й далі не полишали спроб спонукати русинів на будівництво майбутнього польського народу. 23 травня, невдовзі після створення Головної Руської Ради, у Львові заснували так званий Руський Собор – політичний комітет, який скликали прихильники єднання галицьких русинів з поляками. Недарма свою мету комітет описав як «удержування згоди і єдності з миром Вітчизни». Такою була типова польська риторика і термінологія: є одна наша спільна «Ойчизна», чиї діти мають бути в єдності. На чолі комітету стояла шляхта руського походження, але польської культури – ті самі «gente Rutheni, natione Poloni», магнати Лев Сапіга, Володимир Дідушицький, Генрик Яблонський – цікаві й непересічні особистості, щирі в своїх польських переконаннях та любові до Русі, але як частини Польщі. Були там і просто полонофіли, світська інтелігенція, священики, зокрема Іван Вагилевич – один із творців «Русалки дністрової», грекокатолицький священик, який одразу після початку «Весни народів» покинув свою парафію і поїхав до Львова, щоби приєднатись до польського руху. Вагилевич в Руському Соборі став редактором газети «Дневник руський», на шпальтах якої проповідував єдність галицьких русинів і польського народу. Ще один член Руського Собору – українець Юліан Горошкевич, заявив 15 червня 1848 року на першому його засіданні: «Русини, Поляки, Вірмени й Жиди повинні станути проти уряду й короля й у такій силі підтримати свої домагання. Впала Польща через гноблення совісти і свобід Руси, впаде українська справа, коли неприхильно й вороже стане супроти природженої національности».
Руський Собор закликав Головну Руську Раду об’єднати зусилля з поляками, але Рада (тобто керівництво української Церкви) відреагувала на ці заклики досить жорстко. Усі звернення полонофілів залишились без відповідей, а Івана Вагилевича позбавили сану, формально – за самовільне залишення парафії. За деякими звістками, у ті дні відбулася знакова подія. Керівники Руського Собору – Сапіга, Дідушицький і Яблонський – прийшли до львівського єпископа Григорія Яхимовича, формального голови Ради, з проханням прийняти їх назад у східний обряд, обряд предків. Єпископ, як пишуть, відмовив їм зі словами: «Русини шляхти не мають і не потребують». Збереглись звістки про те, що й митрополит Михайло Левицький – «сірий кардинал» українського руху, кинув у лице Дідушицькому і Сапізі: «Ми народ попів і хлопів, тож, шляхта нам не потрібна». «Народ попів і хлопів» (на противагу шляхетській та вельможній Польщі) – так русинів принизливо, згідно з власним світоглядом, називали поляки… Тож український архиєрей дорікнув ревнителям доктрини «братніх народів» їхніми ж словами.
Вчинки єпископа і митрополита, якщо вони дійсно мали місце, можуть видатися недипломатичними. Чимало сучасних публіцистів, які писали про події 1848 року, вважали Левицького і Яхимовича недалекоглядними, висловлювали думки, що їхні дії послабили наші позиції перед австрійським урядом.
Проте, аналізуючи ті події, слід взяти до уваги кілька важливих моментів. По-перше, полонофіли на Руському Соборі говорили про «спільну Вітчизну», маючи на увазі, напевно, Річ Посполиту, в той час як галицька руська інтелігенція і духовенство вже давно мали до Австрії значно більші симпатії, аніж до давньої Речі Посполитої. Саме австрійські цісарі дали і русинам, і Греко-Католицькій Церкві права та статус, яких вони ніколи не мали в Речі Посполитій. Михайло Левицький про це чудово пам’ятав.
По-друге, в той період українська еліта й далі мала можливість долучитися до національного проекту поляків або частково пов’язати обидва національні проекти. Та все ж Головна Руська Рада демонстративно відмежувалась і від поляків, і від полонофілів. Це багато в чому визначило майбутнє української національної ідеї, адже своє прийдешнє галицькі українці, принаймні їхні інтелігенція та Церква, бачили не в давній Речі Посполитій, а в єдності з рештою нашого народу, який проживав у Харкові та Києві, себто на «Великій Україні».
Рішення Левицького було мудрим не лише через те, що від «братніх народів» добра для свого краще не чекати. Події «Весни народів», які спочатку розвивалися досить сприятливо для антиавстрійських рухів на теренах Італії та Угорщини, з часом повернулися на користь Австрії. Десь австрійці схаменулися і почали бити повстанців, десь вирішальну роль зіграли війська, які прислав на допомогу Австрії російський цар Микола І. Усі повстання були придушені, а за придушенням прийшли арешти й страти. У Львові також не обійшлося без жертв. Під час боїв між австрійськими вояками і Польською Національною гвардією загинуло 55 осіб – серед них 13 жінок. За умовами капітуляції, Польську Національну раду і Національну гвардію розпустили. Закрили всі видання, окрім урядової «Львівської газети». Пізніше розпустили парламент, відновили необмежену владу монарха і цензуру. До 1854 року Галичина перебувала в режимі воєнного стану.
Українці в цьому польсько-австрійському протистоянні участі не брали, тому репресій не зазнали. Головна Руська Рада розпущена не була – проіснувала до 1851 року, встигла відкрити Народний дім і заснувати культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця». Понад те, новий цісар Франц-Йосиф високо оцінив лояльність українців під час революційних заворушень і подарував їм залишки одного зі зруйнованих львівських монастирів, де згодом постали Преображенська церква і Народний дім. У згаданому храмі збереглися написи подяки імператорові від галицько-руського народу. А ще після 1848 року дозволили навчання українською мовою в народних школах, у гімназіях ввели вивчення української мови, а у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. Невдовзі з’явився український театр і перші читальні. Газета «Зоря галицька» й далі виходила друком, почали з’являтися інші видання.
Отже, кардинал Михайло Левицький разом з іншими греко-католицькими священиками та єпископами вчинив мудро, керуючись інтересами свого народу: відокремився від поляків, проголосив лояльність до цісаря, не допустив участі своїх вірних у збройних протистояннях, чим забезпечив прихильне ставлення австрійського уряду до української ідеї.
1848 рік можна назвати роком символічного розлучення українського та польського національних проектів. Сьогодні ми часто згадуємо, що в нашому з поляками спільному минулому були не лише конфлікти і сварки, але й спільні перемоги, культурні здобутки та мирне співжиття. Такі випадки були і в ХІХ столітті – цьому аспектові буде присвячена наступна стаття.
Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист
