7 вересня 2018 року виповнилося 15 літ з дня смерті апостола підпільної Церкви на Закарпатті та єдності Греко-Католицької Церкви в Україні єпископа Івана Марґітича. Його життя було сповнене великих випробувань, які він стійко витерпів, не зрадивши свою Церкву і народ, тому заслужив ймення «народного владики».
Майбутній єпископ Іван Марґітич народився 4 лютого 1921 року в селі Велика Чингава (тепер Боржавське) на Виноградівщині у селянській родині Антона Марґітича і Терезії Костак. Навчався у народній школі рідного села, потім у горожанській школі в Севлюші (Виноградові) та гімназії в Хусті, яку закінчив у 1941 році. Як гімназист був членом організації «Пласт», у 1938 – 1939 роках став свідком народження і трагічної загибелі Карпатської України. Ці події, зі слів владики, справили на нього велике враження.
Роки навчання і служіння в Рахові
Із 1941 по 1946 рік Іван Марґітич студіював теологію в Ужгородській богословській семінарії. Тут його наставниками і викладачами були, зокрема, єпископ Теодор Ромжа і отець Олександр Хіра (пізніше таємний єпископ). У липні 1942-го семінариста Івана Марґітича заарештувала угорська контррозвідка за зв’язки з українським підпіллям. Разом із іншими ув’язненими він перебував у палаці Ковнера в Мукачеві, перетвореному на тюрму. 22 липня Івана Марґітича засудили до одного року ув’язнення і відправили до в’язниці міста Вац, що за 35 км на північ від Будапешта. Але на прохання єпископа Мукачівської єпархії Олександра Стойки засуджених закарпатських священиків і семінаристів (між ними й Івана Марґітича) амністували. Після закінчення богословської семінарії 18 серпня 1946 року Іван Марґітич був рукоположений на священика владикою Теодором Ромжею.
Кілька місяців молодий отець Іван був сотрудником при церкві Успення Богородиці в Севлюші, а після арешту рахівського пароха Стефана Уйгелі владика Теодор Ромжа перевів його на цю парафію. В Успенській церкві Рахова отець Іван Марґітич прослужив до лютого 1949 року. За цей час його ревністю і активною працею було консолідовано парафіян і підготовлено до прийдешніх переслідувань Церкви. Пізніше, під час слідства, отця Марґітича звинувачували, зокрема, в тім, що він у Рахові нелегально збирав у себе вдома дітей шкільного віку і навчав їх «релігії». Як свідчать протоколи допитів з обласного архіву СБУ, ув’язнений священик підтверджував, що збирав дітей, грав із ними у футбол і навчав їх катехизму.
На «нелегальному» становищі
Радянські функціонери намагалися схилити отця Марґітича до переходу в Російську Православну Церкву, але марно. Востаннє отець Іван служив у рахівському храмі 10 лютого 1949 року. Тоді під церквою його вже чекали представники МДБ, які заборонили служити і наказали покинути Рахів. Тож душпастир повернувся до рідного Боржавського, але й тут його турбували представники райвідділу МДБ, настирливо пропонуючи «возз’єднатися» з РПЦ. Потім, як стверджує брат владики Івана Юрій Марґітич, у непокірного священика дільничний міліціонер щоранку забирав паспорт і наказував по обіді приходити по нього до райцентру. Після місяця таких «процедур» отець Іван перейшов на «нелегальний» стан. Спочатку переховувався у хаті свого батька Антона Марґітича, пізніше у хатах родичів, односельців та надійних вірян інших сіл. Іноді доводилося ховатися по хлівах, на полях, засаджених кукурудзою, спати в копицях сіна. На Великдень (24 квітня 1949 р. ) отець Іван Марґітич на полі між селами Боржавське і Завадка освятив паски вірних, які зібралися з навколишніх сіл. З цього почалося невтомне підпільне служіння, що тривало 40 літ. Згодом сформувалася група підпільних мандрівних греко-католицьких священиків. Окрім Івана Марґітича, до її складу ввійшли отці Іван Горінецький, Іван Роман, Іван Ченгері, Петро Орос. Діяли вони переважно у Виноградівському та Іршавському районах. Діяльність групи священиків полягала в задоволенні духовних потреб тих, що залишилися вірними своїй Церкві. Підпільне служіння літургій проводили в хатах або в лісі. Там же уділяли Святі тайни Сповіді, Хрещення, Вінчання та звершували треби. 20 серпня 1950-го на лісовій галявині біля села Боржавське розпочалася багатолюдна Служба Божа. Під час співу Херувимської пісні з’явилися міліціонери і намагалися затримати отця Івана Марґітича. Але, як згадують боржавські старожили, відважна дівчина Єлизавета Кормош схопила міліціонера за руку, і священику вдалося втекти у гущавину лісу. На місці незакінченої літургії рівно через п’ятдесят років (20 серпня 2000 р. ) владика Іван відслужив Архиєрейську літургію.
Арешт, допити, тюрма
5 березня 1951 року в Боржавському отців Івана Марґітича та Івана Романа заарештували. З даних обласного архіву СБУ, де зберігаються протоколи допитів Івана Марґітича, видно що він тримався дуже мужньо. Слідчі змушували священика назвати осіб, які його переховували. Він же відповідав, що переховувався в батьківській хаті (це було й так очевидно), а імен та прізвищ інших людей, які його переховували, не пам’ятає. Дуже цікавило радянських сатрапів і те, де переховувався отець Петро Орос, але отець Іван Марґітич не зрадив. Загалом слідство тривало майже сім місяців. 18 вересня 1951-го Закарпатський обласний суд на підставі ст. 54-10 ч. 2 і ст. 54-12 Кримінального Кодексу УРСР засудив Івана Марґітича до 25 років позбавлення волі з поразкою в громадянських правах терміном на п’ять років і конфіскацією майна. Засуджений священик відбував покарання у таборах поблизу міста Омськ у Західному Сибіру.
З-поміж інших членів священичої групи отець Петро Орос загинув мученицькою смертю від пострілу міліціонера в 1953-ому. Отця Івана Романа засудили, а отцям Іванові Горінецькому та Іванові Ченгері вдалося уникнути репресій. Згодом усі три священики Івани відновили активну підпільну священицьку діяльність.
До вірних – пішки, велосипедом, мотоциклом…
Після смерті Йосифа Сталіна в СРСР настали зміни, зокрема амністія політв’язнів. 6 вересня 1956 року отця Івана Марґітича звільнили з табору, і він повернувся до рідного села. Поселився в рідної сестри Марії Костак. Працевлаштуватись колишньому в’язневі було важко, але нарешті вдалося стати робітником виноградної ланки Боржавського колгоспу імені Ватутіна. Увесь день отець Марґітич працював у колгоспі, а вночі виконував таємне душпастирське служіння в рідному селі та інших населених пунктах Закарпаття, особливо в центрально-східній частині краю. Часто виїжджав для служіння в сусідні Львівську та Івано-Франківську області, постійно підтримував зв’язки з підпільним духовенством Галичини.
Отець Марґітич їздив громадським транспортом (автобусом, потягом), попутним транспортом, а якщо відстань до місця служіння була не дуже велика, то добирався велосипедом. Отець Василь Зейкан (молодший) у статті «Риси підпільного пастирського служіння о. Івана Марґітича на прикладі Іршави» пише, що він часто служив у Іршаві, зокрема в будинку Зейканів. Зазвичай підпільний отець приходив за годину-дві до початку літургії та проводив катехизацію з дітьми. Одного осіннього вечора він не з’явився, і вірні почали поволі розходитися, вважаючи, що священик вже не прийде. Але отець Марґітич прийшов мокрий з ніг до голови, спираючись на велосипед, і розповів про причину свого запізнення: вчасно вирушив з дому у напрямку Іршави, та його засліпило зустрічне авто біля села Заріччя, і підпільний священик з’їхав у придорожню канаву. Поки вибрався звідти, поки витягнув пошкоджений велосипед і пішки дійшов до Іршави, минуло чимало часу. Переодягнувшись у сухий одяг, вже близько опівночі отець розпочав Службу Божу.
Авторові цієї статті довелося чути з уст владики Марґітича й таку комічну історію: одного разу зранку після нічного служіння він, повертаючись автобусом додому, від утоми стоячи задрімав і впав на пасажирів, що стояли поряд. Тоді хтось із присутніх сказав: «Дивіться, ще зовсім рано, а цей уже встиг так напитися!». Пізніше отець Іван придбав мотоцикл і їздив у душпастирські подорожі на ньому. Племінник владики Марґітича Іван Костак згадує, що 12 червня 1973 року біля села Березинка на Мукачівщині душпастир потрапив у ДТП і сильно ушкодив ногу. Лікарі хотіли ампутувати її, але чоловік не погодився. Травмована нога давала про себе знати до кінця життя.
Служив у всіх священичих ризах
Учасники підпільних літургій, що їх звершував отець Іван Марґітич, наголошують, що він на відміну від інших підпільних священиків, які звершували літургії лише в єпитрахилі, постійно служив у всіх священичих ризах. Це було небезпечно, але додавало неабиякого натхнення вірним переслідуваної Церкви.
Відомо, що владика Миколай Чарнецький, повернувшись із заслання, започаткував таємне повернення відпалих під тиском греко-католицьких священиків у лоно Католицької Церкви з подальшим служінням для греко-католицьких вірних у рамках РПЦ. На Закарпатті це відбувалося за посередництва отця Івана Марґітича. Навесні 1956 року до нього звернувся священик села Сільце Ілля Сидор з проханням таємного повернення до Католицької Церкви через складання присяги віри. Згодом через отця Марґітича таємно повернулися до рідної Церкви отці Андрій Глеба з Онока, Юрій Матейча із Шаланок, Віктор Федорчак з Великої Копані, Юлій Микуланинець із Нижніх Реміт, Микола Ченгері з Верхніх Воріт. А отець Степан Федорко, парох села Нижнє Болотне, після присяги офіційно залишив РПЦ і перейшов на підпільне служіння.
Заслугою отця Івана Марґітича була підготовка нових греко-католицьких священиків. У 1980-ому він вибрав 13 кандидатів, більшість – із Боржавського та сусідніх сіл. Навчання проводили конспіративно у власних будинках кандидатів в різний час доби. Отець Петро Бровді – один із підпільних кандидатів, згадує, що, крім отця Марґітича, виклади читали отці Павло Мадяр і Антоній Мондик (обидва з ЧСВВ) та інші. Отець Юрій Бровдій, також учасник підпільної семінарії, у статті «Владика Іван Марґітич – організатор підпільної духовної семінарії (1980 –1988 рр. )» розповідає про труднощі з підручниками, які були надруковані латинською та угорською мовами. Тож отець Марґітич перекладав і надиктовував їх, тому лекції доводилося конспектувати. Спочатку користувалися Святим Письмом, виданим церковнослов’янською, а потім тим, що українською, яке отримували нелегально з Чехословаччини від священиків Степана Папа та Івана Лявинця. 12 березня 1988 року 12 слухачів підпільної семінарії були рукоположені на священиків підпільним єпископом УГКЦ Софроном Дмитерком.
Комітет захисту УКЦ і єпископські свячення
У 1987 році створили Комітет захисту прав Української Католицької Церкви. Головою став закарпатець Йосип Тереля, а отець Іван Марґітич – активною рушійною силою цього комітету. Комітет боровся за легалізацію Греко-католицької Церкви в СРСР. 10 вересня 1987-го владика Софрон Дмитерко рукоположив Івана Марґітича на єпископа. Незважаючи на великі перешкоди, які чинило КДБ, владиці Марґітичу в грудні 1987 року таки вдалося поїхати до Москви і за сприяння журналіста Олександра Огородникова та священика Гліба Якуніна виступити на прес-конференції в присутності іноземних журналістів. Саме там єпископ Іван Марґітич розповів про реальний стан Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі.
1988 рік – тисячолітній ювілей Хрещення України-Русі. З цієї нагоди владика Марґітич із понад півсотнею вірних приїхав до Києва, показав їм місця, пов’язані з подією Хрещення Русі-України і на Володимирській гірці, на лавці, відслужив Службу Божу. А ще разом із отцем Павлом Мадяром (ЧСВВ) 2 липня 1988-го організував святкування тисячоліття Хрещення Русі біля недіючого тоді Боронявського монастиря. Декілька сотень людей із усього Закарпаття, а також сусідніх областей України зібралися на свято, але представники радянської влади та міліція перешкодили проведенню торжества. І хоча заплановані заходи не відбулися, вони мали великий резонанс серед вірян Закарпаття.
Ще до офіційної легалізації Греко-Католицької Церкви в СРСР єпископ Іван Марґітич відкрито звершив святкове богослужіння угорською 6 і 7 січня 1989 року в церкві села Шаланки на Виноградівщині. Друге публічне богослужіння було звершене ним 19 січня 1989 року в Боржавському – в каплиці присілка Костаковиця.
29 листопада 1989-го Греко-Католицьку Церкву в СРСР було легалізовано, і владика Іван Марґітич взяв активну участь у відродженні Мукачівської греко-католицької єпархії. Єпископ Марґітич був причетний, зокрема, до повернення Греко-Католицькій Церкві Вознесенського собору в Хусті. Похилий літами, але молодий духом владика відвідував парафії, звершував Архиєрейські літургії, проповідував, освячував нові храми. Він щиро бажав єдності Греко-Католицької Церкви в Україні за Христовою заповіддю «щоб усі були одно» і через це не раз ставав жертвою інтриг ворожих агентів на Закарпатті. Також єпископ Іван Марґітич часто брав участь у зібраннях, мітингах та інших заходах патріотичних сил. Неодноразово служив панахиди на Красному Полі під Хустом і на могилах героїв, які загинули за Україну. У рідному селі владики його стараннями протягом 1991 – 2001 років була збудована велична церква Покрову Пресвятої Богородиці. Однак і в 90- ті роки єпископу довелося пережити труднощі через недоброзичливців і наклепників. Упокоївся владика Іван Марґітич 7 вересня 2003 року в церкві села Пилипець на Міжгірщині. Похований у храмі Покрову Пресвятої Богородиці в селі Боржавське.
Ще за життя його назвали «народним єпископом», що цілком справедливо і дуже влучно. Адже він вийшов з народу, любив свій народ, жив зі своїм народом, не залишив народ у важкі часи переслідувань, був духовним провідником народу. Владика Іван Марґітич доклав титанічних зусиль для збереження Греко-Католицької Церкви в часи підпілля і для її успішного відродження після легалізації. Ім’я сповідника віри, народного єпископа Івана Марґітича золотими буквами навіки вписане в історію древньої Мукачівської єпархії та всієї Української Греко-Католицької Церкви, а «пам’ять його з роду в рід! ».
о. Михайло Михайлець, священик Мукачівської греко-католицької єпархії
