Священиче й богословське формування Йосифа Сліпого припадає на міжвоєнні часи, коли Греко-Католицька Церква остаточно ідентифікувала себе як церква українська. Після виходу з заслання і переїзду до Риму патріярх Йосиф Сліпий ферментує довкола себе українські католицькі єпархії в єдину структуру, центр якого згодом повертається в Україну. Українським православним церквам на батьківщині й у діяспорі забракло усвідомлення своєї ідентичности для здійснення аналогічного доцентрового руху.
Є в біографії патріярха-сповідника дві дати, символічність котрих розкривається всім його життям. 1917 року він прийняв ієрейські свячення, а 1939 р. став єпископом. Цими двома вирішальними кроками в своєму житті Йосиф Сліпий ніби відповідає на два найбільш грізні виклики ХХ сторіччя, сторіччя небачених доти за своїми вимірами переслідувань християн і кровопролитних воєн незнаної жорстокости.
Священиче служіння Йосиф Сліпий обрав після довгих вагань між покликаннями науковця й душпастиря. Вирішальну роль, як знаємо, відіграла в цьому виборі зустріч з митрополитом Андреєм Шептицьким – і його порада, і особистий приклад святителя-інтелектуала. Це був дуже вдалий вибір. В особі Йосифа Сліпого напрочуд вдало поєдналися глибока жертовна віра та системний академічний підхід до апостольської місії Церкви. І хоч зазвичай при згадці про нього виринають у свідомості мужньо пережиті сповідником віри 18 років совєтських таборів, не меншою заслугою митрополита перед Богом і власним народом є очолена ним віднова УГКЦ. Адже саме завдяки ній порізнені єпархії та монаші спільноти діяспори перетворилися на динамічну силу, що зінтеґрувалася в Києво-Галицьку митрополію, заявила про свої права на патріяршу гідність і сміливо повернулася в Україну, очоливши вихід нації з вульгарно-атеїстичного заповідника.
Слід пам’ятати, що роки формування Йосифа Сліпого припадають на період розбрату в клирі ГКЦ. Український фермент у її клирі щойно утверджувався, в той час, як потужно діяли латинізаційні тенденції, а прагнення до опору асиміляційним процесам парадоксально обернулося поширенням москвофільства. Брак власних вищих богословських шкіл обумовлював неминучість здобуття найбільш здібними клириками ГКЦ освіти в римськокатолицьких університетах, де так важко було врятуватися від комплексів меншовартости. А пошук альтернативи спокусі латинізації загрожував узалежненням від обрядової практики Московської Церкви, слідом за чим насувалася небезпека культурної експансії імперської Росії, яка завжди передувала експансії мілітарній. Не секрет, що на початок Першої світової війни, під час навчання Йосифа Сліпого в семінарії, в греко-католицькому клирі домінували москвофільські настрої. Самоідентифікація ГКЦ як Церкви української припадає вже на міжвоєнні часи й завдячує собою як суспільно-політичному контекстові, так і мудрій позиції митрополита Андрея Шептицького.
Досвід Наддніпрянської України навряд чи міг додати конструктивні ідеї для виходу з цієї кризи ідентичности. На початок ХХ ст. київська помісна традиція в підросійській Україні майже цілком асимілювалася в одноманітності державного синодального православ’я. Хіба що на рівні парафіяльних громад зберігалися релікти могилянської доби на кшталт печатання гробів, розгрішальної молитви при сповіді, шлюбної присяги молодих. Повісті священичого сина Івана Нечуя-Левицького «Хмари» та «Старосвітські батюшки і матушки» виразно відображають драму втрати ідентичности з приходом у клир нової цинічної ґенерації чиновників у рясах.
Національна революція 1917- 1921 рр. , здавалося б, дала шанс на звільнення українського православ’я від тягарів підневільного минулого. Але інертність єпископату, бунтівна нестриманість реформаторів, масовий антиклерикалізм політично активних верств, зрештою, російська окупація й запровадження режиму войовничого атеїзму унеможливили якісну віднову поділеної на кілька ворожих одна щодо одної гілок Київської православної митрополії. Цілеспрямований пошук власної віровизнаннєвої ідентичности розпочався лише в самопроголошених УГПЦ в Канаді та УПЦ в США, та ще в українському патріотичному сеґменті Автокефальної Православної Церкви в Польщі. Але слабкість богословського підґрунтя, взаємна відчуженість, надмірна політизація мирянських середовищ, вірус міжконфесійного протистояння значною мірою нейтралізували позитивні інтенції цих середовищ. Короткотривале церковне відродження в Україні 1942-1943 рр. не змогло змінити загальної ситуації. А масовий вихід українського православного клиру й десятків тисяч мирян на Захід у 1943-1944 рр. вніс ще більший хаос у між’юрисдикційні стосунки.
Ґрунтовна богословська освіта Йосифа Сліпого, здобута в колеґії «Канізіянум» в австрійському Інсбруку, в римському університеті «Анджелікум» і Григоріянському університеті, поставила його в число чільних католицьких інтелектуалів Галичини. Професор, а невдовзі й ректор Львівської духовної семінарії, він очолює новостворену Львівську богословську академію від її заснування до закриття (1929-1944), редаґує журнал «Богословія», стає головою Богословського наукового товариства. Так закладається надійний академічний фундамент під виростання Львівсько-Галицької греко-католицької митрополії в УГКЦ, свідому своєї загальноукраїнської помісности. Долаються залишки москвофільства, а напружені українсько-польські стосунки в Другій Речі Посполитій стимулюють критичну оцінку латинізаційних впливів.
Совєтська окупація Галичини, арешт і ув’язнення, спроба ліквідувати УГКЦ перервали природні процеси еволюції церковної доктрини й еклезіяльних структур, але не зупинили духовного й інтелектуального пошуку Йосифа Сліпого. Адже ж не тільки з ініціятиви МДБ він так інтенсивно працює в засланні над історією Церкви. Щойно опинившись на свободі, 71-річний митрополит стає невтомним організатором процесів, котрі сферментували порізнені українські католицькі єпархії, що вже почали були потерпати від кризи покликань, в єдину структуру – Українську Католицьку Церкву на чолі з верховним архиєпископом. Утворюється діяльний центр у Римі з кафедральним собором Святої Софії. Проводяться синоди єпископів. Проходить шерег апостольських візитацій країн поселення. І всюди митрополит Йосиф нагадує про спільну київську, українську традицію, підтримуючи свідомість помісної тотожности Церкви. Не буде перебільшенням сказати, що саме в ці часи греко-католицька спільнота в діяспорі переживає осягнення власної етноконфесійної ідентичности. До того ж, у ці роки за підсумками Другого Ватиканського собору здійснюється переклад богослужбових текстів українською мовою, що вимагало водночас ретельного вивчення власної літургійної спадщини.
Знаряддям формування українського клиру, готового до місії і в країнах поселення, і на рідних землях, став Український католицький університет св. Климента папи (1963), філії якого з’явилися в Буенос-Айресі, Вашинґтоні, Чікаґо, Монреалі, Лондоні. Об’єктом особливої турботи владики були отці Студити, найбільш традиціоналістичне монаше згромадження УКЦ, для якого владикою було придбано дім над озером Альбано. Завдяки цим ініціятивам згодом із римського середовища митрополита прийдуть в Україну владика Борис Ґудзяк, о. Михайло Димид, д-р Михайло Петрович, митрополит Любомир Гузар й ієромонах Рафаїл Турконяк, автор четвертого повного перекладу Святого Письма українською мовою, низка інших священнослужителів і мирян, без участи яких відродження УГКЦ могло б мати цілком інший характер. Адже катакомбна Церква живилися спогадами про передвоєнну добу й розуміла духовне відродження як повернення до оповитого ностальгічними спогадами давнього стану речей. При цьому часто мірилом автентичности УГКЦ ставала її протиставленість московському православ’ю, з яким не раз ототожнювалися звичайні атрибути східного обряду. А священики й парафіяльні громади, котрі переходили з-під юрисдикції РПЦ, спрощено уявляли собі повернення до УГКЦ як елементарну зміну підпорядкування без істотних внутрішніх змін.
Рух за визнання патріяршого титулу за верховним архиєпископом УКЦ відобразив загальнонаціональну перспективу служіння митрополита. Адже йшлося не лише про статус предстоятеля УГКЦ, а й про повернення до задуму митрополитів Петра Могили та Йосифа Велямина Рутського про єдиний Київський патріярхат. Боротьба довкола патріярхального руху відобразила вразливі аспекти внутрішньоцерковних стосунків, але згодом дістала несподівано успішний розвиток помісної доктрини, викликавши наслідування в УАПЦ та УПЦ-КП, які 1990 та 1992 рр. також піднесли своїх предстоятелів у патріярший ступінь.
Легше, однак, виявилося перейняти ініціятиву титулування предстоятеля, ніж опанувати досвід відродження власної церковної ідентичности. Православним конфесіям в Україні забракло вантажу, з яким поверталася в Україну УГКЦ. Попри декларації патріярха Мстислава, українські православні спільноти діяспори відмовилися визнати власну єдність з відроджуваною УАПЦ в Україні. Зрештою, ані в Канаді, ні в США так і не виникло солідних академічного рівня православних українських інституцій, здатних до концептуального осягнення київської традиції. Юрисдикційна строкатість діяспори леґітимізувала, а часом і стимулювала внутрішньоправославні поділи в Україні. Матеріяльна допомога часом спрямовувалася не за призначенням і руйнувала стосунки в церковному середовищі. Певною мірою брак чіткої стратегії церковного відродження компенсувався в УАПЦ відновою й популяризацією традицій, збережених УГКЦ в Галичині. Але наростання антикатолицьких настроїв у сполученні з комплексами меншовартости духовенства, сформованого в московських семінаріях, обумовило поступову втрату первісних імпульсів і свідоме чи несвідоме наслідування РПЦ. Дійшло до того, що після чергового розколу головним ідеологом УАПЦ став корінний москвич Іоан Модзалевський, цілком чужий помісному досвідові Київської Церкви, з ініціятиви котрого було навіть прийнято документ із осудом етнофілетизму – течії, яка, власне кажучи, й випродукувала УАПЦ. УПЦ-КП ж від початку керується засадою продовження на українському ґрунті традицій Московського Патріярхату.
Драма української церковної ідентичности триває, і пошук її розв’язання в механічній зміні релігійними громадами своєї юрисдикції лише демонструє примітивний рівень вітчизняної політологічної та релігієзнавчої думки. У цій ситуації досвід митрополита Йосифа Сліпого як церковного лідера, що зумів синтезувати духовний і богословський пошук, зінтеґрувати порізнені спільноти довкола ідеї Помісної Церкви з патріяршим устроєм, поєднаної з римським апостольським престолом і свідомої власної обрядової ідентичности, є надзвичайно важливим для всієї християнської спільноти України.
Архиєпископ Ігор Ісіченко, проф., д-р філологічних наук, Харків
