Літо 2018-го запам’ятається численними прогнозами щодо надання автокефалії українському православ’ю. Релігійні аналітики, церковні діячі, політологи і політики тримали українське суспільство в постійній екзистенційній напрузі: «ось-ось» у липні, згодом – у серпні, буде довгоочікуваний Томос, який, власне кажучи, згідно з твердженнями окремих православних єрархів, уже написаний. Щоправда, після прибуття восени в Україну двох екзархів Царгородського Патріарха релігійні аналітики демонструють стриманість у прогнозах. Так Андрій Юраш уникнув конкретної відповіді на питання про можливість надання Томосу до кінця 2018 року, наголосивши на складності налагодження процесу комунікації між різними єрархами, яка неминуче викличе «різні бачення на суб’єктивному рівні» і «тривалий процес переговорів, узгоджень, складних, інколи радикальних рішень». Адже на перешкоді, як завше, Росія та її державна РПЦ. Останні своїм істеричним демаршем забезпечують питанню української православної автокефалії привілейований статус, легітимність якого не дискутується і не піддається жодним сумнівам. Додаткової, а можливо, головної сили аргументу на користь додає й актуальний спротив російській агресії на сході України. Це вже третя спроба, яку робить Православна Церква в Україні у напрямку досягнення повноти церковної незалежності. Як і дві попередні (1919 – 1931 та 1942 – 1944 рр. ), вона відбувається в умовах війни і численних жертв.
Тож усі, що вважають себе українцями, патріотами й уболівають за Україну як самостійну і незалежну державу, підтримують канонічний процес здобуття помісності українським православ’ям, навіть якщо вони, як у випадку греко-католиків, належать до іншої конфесії. Довгоочікуваний Томос презентують як умову sine qua non досягнення повноти релігійно-духовної незалежності України під гаслом «Українській державі – українську Церкву!». Закономірно, що Греко-Католицька Церква не може мати іншої позиції, окрім підтримки процесів, спрямованих на єдність та канонічне оформлення українського православ’я, як і всього того, що сприяє єдності й повноті незалежності України. Такою була позиція праведного Митрополита Андрея Шептицького, Патріарха Йосифа Сліпого включно з нинішнім главою УГКЦ Блаженнішим Святославом Шевчуком. Понад те, події довкола Томосу активізували тему набуття патріархального устрою УГКЦ. Інакше кажучи, якщо Православна Церква в Україні отримає від Царгородського Патріарха довгоочікуваний Томос про автокефалію, буде не лише закономірним, а й справедливим очікувати з Рима надання не менш довгоочікуваного статусу патріархату УГКЦ. Останнє також має вагоме значення для піднесення України на міжцерковному й міжнародному рівні як незалежної держави.
Однак обидва процеси – автокефалія для православних і патріархат для греко-католиків в Україні – мають дуже схожу богословську проблему. Вона не стосується права і процедури набуття канонічної автокефалії і статусу патріархату. Це проблема відсутності богословського процесу в українських Церквах, котрий би окреслив їхній сучасний (наголошую – сучасний!) богословський профіль не лише на рівні України, а й передовсім на рівні міжнародному.
Той, хто твердить, що автокефалія і патріархат як канонічні одиниці не мають жодного стосунку до богослов’я, демонструє невігластво тих, що сприймають богослов’я лише на рівні семінарійної дисципліни для підготовки священнослужителів або академічної дисципліни, визначеної історичною методою «богослов’я про богослов’я» на кшталт археології вчення Максима Ісповідника про логоси чи Григорія Палами про нетварні енергії. Натомість богослов’я як таке – це інтелектуальна реакція Церкви на актуальні пасторальні виклики, міст, який прокладають hic et nunc між конкретним релігійно-культурним та історичним контекстом і Євангелієм. Тобто автентичне богослов’я конкретної Церкви завжди сучасне.
Чи не найкраще процес виникнення богослов’я hic et nunc переповідають Діяння Апостольські в сюжеті про місію апостола Павла в Атенах. Спочатку Павло знайомиться із середовищем, тож «дух його кипів у ньому», коли він оглядав місто, повне ідолів (Дії 17:16). Атени були не лише визначним релігійно-культурним, але й академічним центром в сучасному розумінні цього слова на зразок Оксфорда. Тож Павло спілкується не лише з юдеями в синагозі, але й дискутує з представниками головних філософських шкіл – епікурейцями і стоїками (Дії 17:18). Останні запрошують Павла провести відкритий семінар із «нової науки», адже, як влучно зауважує автор Діянь: «Атеняни бо всі, а й захожі чужинці, що жили між ними, на те тільки витрачали час, щоб або щось говорити, або слухати новин» (Дії 17:21). Відтак Павло виголошує свою відому промову на Ареопазі (Дії 17:22-31), вдаючись до певних риторичних прийомів: починає її з похвали атенян за їхню побожність, потім цитує когось із визначних античних поетів. На перший погляд, Павлу це не дуже допомогло, бо щойно він перейшов до теми воскресіння, як атеняни почали з нього кпити, висміювати. Але були й такі, що серйозно сприйняли промову апостола. Між ними – Діонісій Ареопагіт, якого традиція вважає автором чи не найвизначніших трактатів християнського богослов’я «Про небесну єрархію», «Про божественні імена», «Про церковну єрархію», «Про містичне богослов’я», відомих у слов’янському світі під збірною назвою «Ареопагітики». Для нас важливо те, як апостол Павло прокладає шлях керигмі про Воскресіння Ісуса Христа, використовуючи засоби і контекст еллінського релігійнокультурного середовища Атен. Те саме робили всі визначні богослови в усі часи, тож те саме мали б робити тут і тепер богослови в Україні.
Наведу інший приклад, котрий безпосередньо стосується проблеми автокефалії. Отець Гавриїл Костельник (про нього ми знаємо переважно з подій «псевдособору» 1946 року) в середовищі греко-католицьких інтелектуалів міжвоєнної доби виконував роль аналітика, завдання якого полягало в оцінці з християнської перспективи явищ новітньої культури і науки. Принаймні таке враження виникає на основі більшості його публікацій і досліджень, які він, найімовірніше, робив на прохання Митрополита Андрея. Однією з таких є опублікована в 1922 році брошура з полемічною назвою «Народня чи вселенська церква? », присвячена проблемі автокефалії. Судячи з дати, Костельник писав текст одразу після скликаного в Києві у 1921 році Першого Всеукраїнського православного церковного Собору, на якому були затверджені три фундаментальні засади УАПЦ: автокефалія, собороправність та українізація. Автор брошури відштовхується від тези про культурний та політичний націоналізм як актуальний «дух часу», що прагне охопити всі верстви суспільного життя включно із життям церковним. «Але чи Христова церква дійсно має бути національна?» – ось головне питання, на яке намагається дати відповідь Костельник. Для нього очевидним є факт, що Церква відіграє велетенську роль у процесі національного самоусвідомлення, про що свідчить діяльність греко-католицького духовенства в Галичині. Це не суперечить християнським засадам. Але церковна підтримка національного самоусвідомлення може перерости у церковний націоналізм, якщо засвоїть засадничий принцип останнього: кожний християнський народ повинен мати свою автокефальну, тобто незалежну Церкву. Іншими словами, Костельник ставить знак рівності між церковним націоналізмом та автокефалією. Зайве казати, що сама ідея автокефалії завдяки радикальному курсу на українізацію, особливо в тодішніх умовах кровопролитної війни за розбудову України як незалежної держави, виглядала дуже привабливо. Автокефалія мала стати двосічним мечем, що мав визволити український народ від духовного поневолення як з боку Росії, так і Польщі одночасно. А проте Костельник наважується говорити про небезпеки, які таїть у собі церковний націоналізм, і куди він зрештою провадить. Звертаючись до Євангелія та вчення апостолів, він протиставляє вселюдський, наднаціональний характер Христового вчення і побудований на ексклюзивізмі релігійний націоналізм фарисеїв. Відтак автор висновує, що «форма національної автокефальної церкви» провадить до секуляризації християнської релігії: «Націоналістичні християнські незалежні церкви – се жертви новочасного натуралістичного виру… Ось тим вже відкрита брама для повороту до поганства, до фарисейства… Національна церква на кожному кроці мусить акцентувати національність, а національність се природний елемент. Так дух в національній церкві послідовно відпадатиме від усього надприродного і шкандибатиме за чистим натуралізмом. Тому й не диво, що атеїсти дуже схвалюють цю форму» (с. 23). Враховуючи трагізм поточного історичного моменту, такі висновки можуть видатися надто категоричними, особливо якщо врахувати складність натури самого автора брошури. Так Костельник намагається полемізувати з православним вченням про Христа як невидимого главу Церкви з католицьких ще тоді позицій, які згодом і сам критикуватиме. Тож висновки отця Гавриїла можна було б потрактувати як упереджене ставлення уніятського богослова до православ’я загалом, якби не менш радикальні твердження з боку самих православних. Таким був Євген Маланюк – видатний український поет і культуролог. На відміну від Костельника, який досліджував питання автокефалії з публікацій у пресі, Маланюк знав ситуацію зсередини, передовсім як безпосередній учасник визвольних змагань, ад’ютант Командувача армії УНР генерала Василя Тютюнника. Він застав першу і другу спробу відродження автокефалії. Попри те, що за ідейними переконаннями Маланюк був націоналістом, а за віросповіданням православним, він належав до числа непримиренних противників автокефалії та Іларіона Огієнка зокрема. «Автокефалізм не вдався і не міг удатися, бо він був затоплений в мутній воді куркулізму й огієнківщини. В нім не знайшлося копійчаної навіть свічечки справжньої віри, отже справжньої духовної потуги, хоч би малесенької», – занотує в 1946 році Маланюк у щоденнику (Див. Нотатники 1936-1968, Київ 2008, с. 85).
Очевидно, що тепер ситуація в багатьох аспектах різниться від тієї, про яку говорять Костельник і Маланюк. Але не може не насторожувати той факт, що питання Томосу-2018 більше обговорюють політики, політологи, політтехнологи й соціологи, аніж богослови. Тому логічним є питання російського бібліста Андрія Десницького до православних в Україні: «Чи впевнені вони, що зможуть зберегти незалежність церковних структур від державних, що нова автокефальна Церква не стане українською в першу, другу третю чергу, і щойно в десяту – християнською?» (Див. статтю «Мы наш, мы Третий Рим построим?» на сайті gazeta.ru). Авжеж, Десницький знає, про що каже, бо на сьогодні є одним із небагатьох критиків побудованої на церковному націоналізмі ідеології «русского міра». Проблема ж полягає у тому, що цілком слушне запитання, яке продовжує порушену Костельником проблему, не вийшло з уст українських богословів, а пролунало знову з Москви.
Тепер декілька слів про статус патріархату для УГКЦ. З усіх українських Церков в УГКЦ зроблено, мабуть, найбільше в напрямку створення належних умов для започаткування процесу розбудови сучасного контекстуального богослов’я, наявність якого є індикатором дозрівання життя Церкви до здобуття патріархального устрою. Принаймні на рівні відповідних структур, які мають забезпечити належні умови для розвитку богословської думки, зроблено дуже багато. Маю на увазі не лише мережу єпархіальних семінарій, а передовсім Український католицький університет. Наступного року відзначатимуть 25-ту річницю відновлення богословських студій у Львівській богословській академії, на основі якої постав УКУ. Це буде добра нагода, щоб підбити підсумки і визначити нові напрямки та завдання. До вагомих богословських досягнень можна зарахувати катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха». Він став достоту революційним не так за змістом, як за своєю структурою, в основі якої анафора Літургії Василія Великого. Власне, пропозиція такої структури відображає сучасні тенденції у філософській думці, що полягають у зміщенні акцентів від культури значення до культури присутності, а відтак до зацікавлення євхаристійною антропологією. Окремо слід відзначити Стратегію УГКЦ – 2020 «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Вже сама назва спонукає до багатьох богословських роздумів, у основі яких будуть не історичні оповіді про давно минулі часи в стилі «богослов’я про богослов’я», а конкретний досвід тут і тепер, у тому числі й негативний, котрий, утім, постає новим викликом, черговим богословським питанням, на яке необхідно дати відповідь. Але цього все ще замало. Бракує сучасного оригінального богомислення щодо актуальних проблем. Магістральна лінія богослов’я все ще зосереджена переважно на описовому дослідженні патристики, неопатристичному синтезі, тим часом як неймовірно швидкий розвиток подій вимагає миттєвої реакції – хоча б такої, як це було у випадку згаданої брошури отця Гавриїла Костельника. Багато питань висунула на порядок денний Революція Гідності, які намагається осмислювати, хоч і кволо, «богослов’я Майдану». Не кажучи вже про актуальний процес набуття статусу автокефалії українським православ’ям. Зрозуміло, що останнє в загальноукраїнському контексті постає як виклик: якщо в Україні буде канонічно оформлена помісність Православної Церкви, то яке місце посяде тоді в українському контексті УГКЦ? Чи піде вона шляхом політичним для досягнення статусу патріархату, тобто так, як це роблять сьогодні православні в Україні, чи обере творчий шлях богослов’я?
У підсумку зазначу, що незалежно від того, як і скільки часу будуть розвиватися події довкола автокефалії для Православної Церкви в Україні та патріархату для УГКЦ, обидві Церкви стоять перед серйозними пасторальними викликами. Набуття автокефалії чи надання статусу патріархату лише посилюють відповідальність, а не усувають виклики. Ейфорія торжества історичної справедливості дуже швидко минає, повертаючи натомість жорстоку реальність. Тому одним із найголовнішим викликів сьогодні є необхідність широкомасштабної реєвангелізації українського суспільства. І цим українські Церкви можуть займатися вже тепер, не чекаючи на статуси та їхні канонічні підтвердження. По суті, найбільш успішною, найбільш помісною, чи, якщо хочете, найбільш українською буде в Україні та Церква, яка зможе запропонувати найефективнішу богословську концепцію реєвангелізації і матиме найбільше спільнот із живим досвідом зустрічі з живим Христом.
о. Олег Гірник, старший викладач кафедри богослов`я УКУ
