Статус часопису «Патріярхат»
Завдяки гостроті та популярності проблем, які висвітлювалися на шпальтах часопису, «Патріярхат» набув всецерковної популярності, утім найперше виконував роль пресового органу однієї з багатьох українських організацій в діаспорі. Із перенесенням редакції в Україну статус «Патріярхату» суттєво змінився – він став у першу чергу чи не єдиним часописом, який пов’язав життя Греко-Католицької Церкви як в Україні, так і за її межами. Характерно, що саме в Україні часопис продовжив своє існування незалежно від руху «За Патріярхат». Останній в Україні існує лише формально, що закономірно випливає з існуючої еклезіальної ситуації: попри відсутність офіційного визнання Святою Столицею, статус патріархату УГКЦ сприймається як щось самоочевидне, реально існуюче, тому потреби в мирянському русі «За Патріярхат» в українських реаліях практично немає. Рано чи пізно статус патріархату для УГКЦ буде затверджений офіційно. Яке ж тоді майбутнє часопису «Патріярхат»?
Мирянський рух «За Патріярхат», як і часопис, стали природними наслідками оптимістичної атмосфери, в якій опинилася Церква після подій Другого Ватиканського собору. Тоді миряни відчули свободу і здобули можливість відважно виступати в обороні своєї церковної спільноти та висловлюватись про недоліки церковного життя, що сформувало атмосферу самого часопису, його гострий полемічний характер.
У 90-х роках ХХ століття, коли «Патріярхат» переїхав до України, ейфорія після Другого Ватиканського собору вже минула, що більше – почали наростати критичні та реакційні настрої. Тимчасом здобуття Україною довгоочікуваної незалежності та тріумфальний вихід УГКЦ з підпілля відкинули на другий план всі післясоборові труднощі. Навіть коли довгоочікувана незалежність не виступила гарантом потвердження патріархального устрою УГКЦ, щораз гучніше почали лунати з екуменічної перспективи перші критики і сумніви щодо необхідності статусу патріярхату – це не надто вплинуло на загальний стан ейфорії, яка поступово переросла у своєрідну пасивність, навіть байдужість. Якщо ж порівняти загальну атмосферу, яка характеризувала часопис «Патріярхат» в діаспорі, констатуватимемо, що в Україні він втратив свій полемічний характер, здатність продукувати гострий, актуальний матеріал. А якщо такий і потрапляв на його шпальти, то в багатьох випадках це викликало реакцію єпископату, мовляв, у нас все гаразд і Церкву критикувати не можна. Наскільки все гаразд, свідчить хоча б той факт, що у свідомості більшості мирян, передовсім інтелектуалів, немає переконання, що вони можуть брати активну участь в житті Церкви не лише на рівні обрядовому, але й на інтелектуальному. На підсвідомому рівні (а почасти свідомо) такої участі не лише мирян, але й самих священиків побоюється єпископат.
Перспективи української помісної (контекстуальної) теології
Якщо ідея патріархату УГКЦ стала головним рушієм заснування мирянського руху, а відтак і самого часопису, то його подальшу перспективу бачу в зворотному напрямку: часопис «Патріярхат» може стати вихідною точкою зародження українського мирянського богословського руху, своєрідним полемічним майданчиком для помісної (контекстуальної) теології. Існування останньої вважаю необхідною умовою патріархату УГКЦ: без української контекстуальної теології перспектива надання Святою Столицею статусу патріархату буде порожнім звуком.
Звісно, я далекий від того, аби часопис «Патріярхат» в подальшому трансформувати в академічне видання. Його перевага полягає власне у поєднанні журналістики (репортажі з місця подій, інтерв’ю тощо) з одного боку і богословської, культурологічної та історичної публіцистики з іншого. Тобто місія часопису в Церкві є подібною до тієї, яку виконує в українському суспільстві тижневик «Український тиждень». Розпочата на шпальтах часопису дискусія може мати продовження й у академічних виданнях, круглих столах, конференціях тощо. Виокремлю кілька проблем, котрі, на мою думку, є на сьогодні магістральними в УГКЦ.
Першу проблему я б сформулював як «постколоніальна перспектива греко-католицизму». «Якщо конфронтація з нацизмом породила гідне подиву християнське та єврейське «богослов’я після Освєнцима», конфронтація з бідністю «третього світу» – латиноамериканське богослов’я звільнення (теологія визволення – прим. О. Г.), досвід Церкви зі секулярним світом Заходу – богослов’я секуляризації і «богослов’я смерти Бога» чи політичне богослов’я, то досвід конфронтації з комунізмом та «анонімною» присутністю священиків у світі, з якого послідовно була витіснена релігія, досі не був належно відображений та не дав належних плодів» (Томаш Галік, Терпеливість з Богом, Львів, 2012). Справді, в Україні не спромоглися навіть на дискусію на тему «Теологія після 1933-го», а діяльність священиків греко-католицького підпілля, віра українських інтелектуалів-дисидентів та справжній екуменізм ГУЛАГу і т. д. не зазнали жодної богословської рефлексії, об‑ межившись лише суто історичною фіксацією. Причину такого стану речей вбачаю у постколоніальному синдромі українських богословів, по‑ чутті їхньої меншовартості передовсім супроти великих наративів російського богослов’я. Нині українське богослов’я – це коментарі, найчасті‑ ше другорядного характеру, великих досягнень «когось» і «чогось», але тільки не власної еклезіальної дійсності. Застосування постколоніальної критики дало б змогу подивитись на досвід Греко-Католицької Церкви, її історію під іншим кутом зору, тобто виявити теологічні процеси раніше маргіналізовані або заглушені як західним, так і східним колоніалізмом, як західного так і східного походження. Це включатиме фундаментальну критику уявлень про культурну та расову вищість великих еклезіальних наративів (римо-католицизм, православ’я), сформованих аналогічно до базових імперських утворень (Римська, Візантійська, Московська та інші імперії) у ставленні до еклезіальних меншин (Східні католицькі церкви), що одночасно заторкує проблематику студій підлеглих (subaltern studies). (Див.: o. М. Татарин, «Що таке східне католицьке богослов’я? Від класицизму до визволення».) У випадку УГКЦ це означає показати «рани, завдані різними католиками-латинниками, східними православними та навіть своїми ж східними католиками» (див.: о. А. Чировський, «Православні в сопричасті з Римом: антиномічний характер східного католицького богослов’я»).
Другою, чи не найскладнішою, є проблема «теологія після 1933-го», або «теологія Великого Голодомору», себто погляд на Україну 1933-го як на простір, де в церковному календарі суцільний алітургійний рік Страсної П’ятниці, мовчання (ісихія) Логосу, його цілковита неспроможність за відсутності субстанції-хліба бути присутнім у Євхаристії. Що ще можна до цього додати, окрім мовчазного заціпеніння? Так само думали й ті, хто розпочав дискусію про «Бога після Аушвіца», але обов’язок супроти тих, хто вже ніколи не зможе висловити глибину своїх страждань, зробив неможливе.
Третя проблема – реєвангелізація. Теологія помісної Церкви – це не самоціль, а процес, який природно випливає із проповіді Євангелія. Чомусь, коли кажуть про реєвангелізацію, чи то пак нову євангелізацію, думають, що для цього достатньо включити у молитовну практику гітару чи інші музичні інструменти або ж якісь ексцентричні практики. Насправді реєвангелізація – це в першу чергу якісний процес. Наприклад, у візантійській традиції це означає відродити якісний характер церковного співу, іконопису тощо. Подібне відбувається і в латинській традиції, де молоді дають змогу відкрити для себе григоріянський хорал, а відтак і молитву Псалтиря. На превеликий жаль, процес реєвангелізації в УГКЦ ще навіть не розпочався, хоча це мало бути першим і найважливішим кроком після виходу Церкви з підпілля.
Я виокремив лише три ключові теми, утім їх може бути набагато більше. Переорієнтувавшись від дискусій про статус патріархату на проблематику української помісної (контекстуальної) теології, часопис не лише відновить свій полемічний характер, але зможе сформувати по‑ стійну читацьку авдиторію та утворити дискусійне коло. У цьому випадку корисною була б підготовка щорічного англомовного видання вибраних текстів під назвою «The Patriarchate and Ukrainian contextual theology». Це може стати непоганим завданням до 50-літнього ювілею часопису, підготовку до якого необхідно розпочинати вже тепер новими, сміливими і провокативними текстами.
о. Олег Гірник
