(Продовження з попереднього числа)
Пізно повернувся батько з Перемишля. Зразу зібрав усіх старших і довго вночі говорили. Я, не дочекавшись цукерків, які невідмінно привозив для свого мізинчика батько, заснув. А наступного дня в хаті рух від самого ранку. Бігають, пакують, а на мене уваги не звертають. Врешті мама сказала, що їдемо до вуйка в гори на вакації.
Щось мені все виглядало підозріло, бо знаю, що ми мали їхати у липні, як всі діти будуть зі школи вдома. А тут раптом у червні виїзд, не дочекавшись на дітей зі школи. Одинока Леська була вже учителькою і в той час була вдома і я — найменший.
Батько в пакуванні участи не брав — десь їздив то телефонувати, то якісь там справи полагоджував. До Перемишля їдемо з Острова під Радимном фірою, а далі поїздом до Устіянови, де на нас буде чекати знов підвода, 22 кілометри до Хревту.
Тато відвозить нас до Перемишля. Там до нас долучуються Маня і Славко, школярі, й дві мамині сестри, вдовиці з дітьми школярами. Разом нас їде 12 осіб. Тато залишається на парафії, а з ним Леся як господиня. До нас мають доїхати в останній хвилині. Бо показується, що наш прискорений виїзд в гори спричинив вибух війни з москалями і зарядження військової влади, що околиці Перемишля-твердині мають бути евакуйовані. Отже, краще завчасу виїхати, поки ще нема паніки, поки поїзди курсують. Наш Іван, найстарший син, з нами не їде, бо він поїхав з прогулькою на Україну, на могилу Шевченка, вже два тижні тому назад.
Отже ми поїхали в гори до вуйка Франя, священика у Хревті, де нас на приходстві зібралося разом 27 осіб, та перебули там від червня 1914 р. до травня 1915 p., коли москалів прогнали з Перемишля.
* * *
Батько, накупивши в Перемишлі соли, нафти, сірників та свічок, вернувся до Острова, а Леся почала в пивниці приготовляти схоронища та ховати всякі припаси на час обстрілу. Батько, активний і в просвітнянському і в господарському секторі, далі весь час в роз’їздах, ліквідує дещо, забезпечує інше тай потішає людей, що початкові невдачі австрійської армії скоро скінчаться, прийде контр-офензива й може у нас фронту не буде зовсім. Та фронт фронтом, а в запіллі кругом твердині-Перемишль гуляє військова жандармерія і виловлює всіх, на кого вкажуть місцеві жиди чи поляки.
Одного дня до батька прийшов місцевий поліцай з двома військовими жандармами, арештували тата й повезли до Перемишля. Не встиг нічого зі собою взяти, крім молитвослова та бритви до голення і гребінця. Другого дня Леся повезла валізочку з білизною, светром, епітрахілем та дещо з їжі. Побачитись не дозволили. Валізочку передали. Довідалась, що то все «русофіли-зрадники» і їх вивозять до табору в Австрії.
Ніхто арештованих не переслухував, з ніким не можна було порозумітись. Тримали на подвір’ї тюрми під голим небом три дні, а тоді повезли на залізничну станцію, заладували в коров’ячі вагони, запломбували вагони ззовні й без ескорти поїзд поїхав. Перед від’їздом, тому що батька всі знали й батько був добрим організатором, то саме він порозділяв людей по вагонах, щоб хоч самі свої були разом. Все це бачила жандармська ескорта й перед від’їздом якийсь підстаршина передав батькові в руки течку зі списками людей та наказав передати їх старшині на станції в Кракові.
На вагонах, на карточках було написано лишень «ферретерс», але батько запримітив, що на кінці транспорту було пару вагонів з написами «флюхтлінгс» (зрадники і втікачі).
В Ряшеві локомотива набирала воду. А що люди терпіли спрагу й почали добиватись води, то машиніст повідкривав двері і дозволив до кожного вагону принести відро води. Батько зразу зорієнтувався, що це добряча людина, і пішов до нього засягнути язика, куди везуть людей. Німець сказав, що він везе до Кракова і вертає, а з Кракова правдоподібно повезуть до Талергофу. Але він зразу сказав, що там буде біда. Коли в Тарнові знов відкрили двері, щоб люди могли вийти за потребою, — машиніст прикликав батька і порадив шепотом: «Замажіть на вагонах написи «ферретерс», а поставте на всіх «флюхтлінгс», а ті документи, що Вам дали, спаліть. Людям накажіть, щоб говорили, що вони евакуйовані з околиць Перемишля.
Батько зразу скликав нараду старших вагонів, наказав, як і що мають робити та говорити, й поїхали далі. Все пішло гладко, але в Кракові такий балаган, що ніхто не знав, що з транспортом робити. Тоді батько почав домагатись, щоб їх завезли до Відня, де мав багато знайомих і сподівався дістати якусь пораду чи поміч. Добре, що хоч гарячу зупу в Кракові видали, й по двох добах поїзд поїхав з втікачами-переселенцями до Відня.
Тут балаган ще більший. Спинитись на станції не дозволили, казали їхати далі до Вінер-Нойштадт. А там по довгих хороводах прийшов наказ їхати до Ст. Андре у Стирії.
Всіх загнали до старого замку, а що люди виголодніли, переважно селяни, тож почали розлазитись по околиці шукати праці в полі, бо саме підходили жнива. Кинувся тиф. Карантина — замок обставили вартою старих гонведів, які додатково знущалися над людьми. Ніякої медичної допомоги, ніяких медикаментів. Вислав батько двох теологів до Відня просити допомоги та інтервенції. Мовчанка — ніякої реакції. Тоді батько сам втікає до Відня, бо розлючені люди приписують всю вину йому, як провідникові.
У Відні по довгих трудах батькові вдається створити Допомоговий Комітет, вислати лікаря та медицину до Ст. Андре та видобути звідти в першу чергу інтелігентну молодь для помочі в праці Комітету, зв’язків або для продовження студій.
Нав’язавши багато нових зв’язків з усякими австрійськими урядами, у червні 1915 р. батько вертає на свою Радимянщину, де стає парохом на 21 село. Але не лише парохом у розбитих церквах, але і організатором шкільництва, опікуном воєнних вдів, роздільником допомоги на цілий повіт від Червоного Хреста, а згодом інспектором для відбудови сіл. Так то з «ферретера» (зрадника) щасливим збігом обставин батько став заслуженою для Австро-Угорського цісарства особою. Й дістав хрест заслуги.
У жовтні 1918 р. батько одержує спокійну парафію на південь від Перемишля в Передільниці коло Нижанкович Добромильського повіту. Церква, попівство і село війною не знищені. Але в селі злодії, славні на всю Галичину.
Перший Листопад виносить знову батька на видний пост при будові власної державности. Батька призначають політичним і господарським та організаційним провідником цілого району, а зокрема військового шпиталя, що положений у великих мурованих забудуваннях півкілометра від Передільниці. Військо-поранені розбіглися, а батько має зорганізувати забезпечення майна, військову охорону та призначити поліцію в районі.
Та вже 12 листопада паде Перемишль в польські руки, а польська армія просувається до нас. Зразу за селом, під Нижанковичами залягає наша фронтова лінія. Наступ поляків відбито. Та вони стягнули панцерний поїзд, що з Бакончиць через Нижанковичі вдирається за нашу фронтову лінію та робить сполох обстрілом зі заду. До села стягнено дві гармати, які прямим прицілом спиняють акції панцерника.
Фронт стабілізується. Раз до села вскакують раптовим наступом поляки, грабують, палять і втікають, бо наші їх відкидають. Але самі відступають теж на позиції вже не під Нижанковичами, але вздовж залізниці Перемишль-Хирів. На самого св. Миколи, 19 грудня, панцерник вдерся знову за Нижанковичі, обстріляв наші позиції за селом, а після обіду піші війська пішли в наступ. Розстрільною пройшли селом і попрямували на Губичі-Добромиль. А за першою розстрільною протягом вечора та ночі 12 різних груп вдиралося до хат і грабували, що було можна. Від перстенів через коци до дівочих панчіх включно. А все це з пістолею в руках, а все це із зневажливими вигуками. Над ранком все заспокоїлося, село почало оглядати заподіяні шкоди.
До села біля полудня, а день сніжистий, сонячний, заїхала невелика частина регулярної армії. Молодий, ще безвусий «поручнік» наказав зігнати людей по списку на площу під горою «Башта», де наказав розставити стіл і кілька лавок. Люди зміркували, що то якась розправа приготовляється. Прибіг гонець і по батька. Мати після пережиття минулої ночі впала в переполох. Казала Ксенці бігти до Крупніцкого на «Будову», щоб їхав рятувати батька. А сама побігла до церковці помолитись.
Але тут мушу вернутися дещо назад. Коли батька призначили комісаром і завідуючим майном на Будові, то там поруч шпиталю були окремо відгороджені господарські забудування невеликого маєтку, який постачав харчами шпиталь. Військові зі шпиталю розбіглися зовсім, і батько зорганізував залогу для оборони й охорони з 30 старших вояків-виздоровців. А що для війська треба було харчів, то звернувся до завідуючого господарством, Крупніцкого (познаняка), щоб достарчав харчів. Він радо погодився з тим, щоб варта охороняла не лише шпиталь, але й господарчі об’єкти. Капраль комендант залоги хотів поляка Крупіцкого арештувати, а майно зконфіскувати — та батько заборонив, мотивуючи, що господар він добрий і харчі доставить безплатно.
Коли ж на св. Миколая польська розстрільна перейшла селом на Добромиль, до батька прийшли люди зі села й радили виїхати. Вони знають безпечну дорогу, де поляків ще нема. Та батько подякував, але сказав, що із села, де його призначив єпископ, не виїде, а що буде людям, то і йому теж. Злодіїв трохи збентежила така відповідь, бо вони знали, як поляки будуть мститись. А тим часом під Баштою відбувався суд. Ми закінчення суду не бачили, але люди розказували. «Поручнік» під горою поставив щось 20 наших людей і батька. Напроти стала чота з готовими крісами. А він з двома підстаршинами розсівся при столі і почав вичитувати — справджувати прізвища. Якраз тоді на коні пригнався Крупніцкий. В чоботах, чумарці, підперезаній широким поясом, з карабінком через плече, сива бараняча шапка і довгі мазурські вуси. Спинив коня перед столом і зразу з криком накинувся на «поручніка». Менш-більш такими словами: «Що ви тут без мого відома виробляєте? Якісь самосуди? Чи ти собі, синку, здаєш справу з того, що ти робиш? Ти нині тут, а завтра тебе не буде, а ми тут мусимо жити між тими людьми». Що далі було, не пригадую, знаю лише, що батько вернувся до хати. А коли дізнався, що мама пішла до церкви, пошкандибав за нею. Чи молились, чи сварились — не знаю. Бо мати радила батькові таки виїхати, як радили добрі люди.
(Далі буде)
